Азовське сидіння

О 4 годині дня 18 червня 1637 р. злетів у повітря
найнепохитніший мур турецької фортеці в Азові. Крізь цей пролом в укріплення ввірвалися запорозькі й донські козаки. Рукопашний бій був недовгий, але запеклий. Козаки оволоділи Азовом. І відтоді почалося п’ятирічне козацьке володіння цією султанською твердинею, яке закарбувала історія під назвою «Азовського сидіння».

Османська імперія 1471 р. перетворила старовинне слов’янське місто на свій військовий форпост для наступу на північний Кавказ,

Поволжя та країни Сходу.
З часу виникнення донського козацтва й заснування
Запорозької Січі між ними налагоджуються щільні зв’язки. Українські і російські
козаки мали схожі соціально-економічний лад та військову організацію. І
запорожці, й донці — це було вільне населення, що складалося з втікачів, які не
хотіли далі терпіти феодально-кріпосницьке гноблення. Вони заселяли, освоювали
та обживали південні землі України й Росії, спустошені татарськими наскоками.
Загрозливе сусідство з хижими ордами, постійна потреба в обороні, захист
рідного краю — все підносило козаків до нечуваного на той час рівня бойового
мистецтва.
В цій боротьбі запорожці й донці підтримували
незалежні самостійні дружні взаємини між собою, навіть коли Росія й Польща
перебували в стані війни. Навіть тоді донське козацтво допомагало запорожцям у
їхніх повстаннях. Водночас у всіх битвах російських козаків та селян із
боярами, поміщиками та царем завзято виступали запорозькі козаки.
Звичайним явищем вважали перебування донців на
Січі, а запорожців — на Дону. Тут не існувало будь-яких обмежень щодо
тривалості й кількості. І запорожці, приходячи на Дон, і донці — на Запорожжя, потрапляли в споріднене
для себе середовище.
Майже в усі свої походи, особливо 20—40-х рр. XVII
ст., запорозькі козаки вирушали разом з донцями із Запорожжя або з Дону. Їх
збиралося від кількох десятків до багатьох тисяч чоловік. Відбувалися спільні
морські рейди на Чорне й Азовське моря та походи до Криму сушею, Доном і морем.
Нападу зазнавав і могутній Трапезунд (відомі об’єднані походи донців і
запорожців 1615, 1623, 1626 та двічі 1631 р.), Синоп (донці й запорожці
атакували його 1615, 1623, 1632 та інших років), Різа (походи донців і
запорожців 1621, 1627 та наступних років). Не раз відчував на собі козацьку
могуть Константинополь (Стамбул) — столиця Туреччини. Запорожці та донці
загрожували Кафі, Старому Кримові, Карасу-Базару, Балаклаві, Керчі та багатьом
татарським улусам у Криму і в ногайських ордах.
У першій половині XVII ст. козаки панували між
Босфором та Лиманом, а гарнізони султанських портів тремтіли від постійного
страху перед запорожцями. Особливо турбували козаки оплот турецької сили на
Дону — Азов; тому 1593 р. запорожці і донці зробили першу спробу спільно
захопити цю фортецю. Майже рік за роком вони не припиняли свого наступу на це
місто.
Навесні 1637 р. запорозькі й донські козаки
розпочали нову боротьбу за Азов. «Повість про здобуття Азова» XVII ст., яка
подає історично правдиву картину боїв за турецьку фортецю, повідомляє, що задум
про цей похід виник ще раніше. Впродовж зими 1636—1637 рр. кілька разів
збиралося військо на Монастирському острові й докладно обговорювало майбутній
похід. У повісті підкреслено, що тут, у нарадах, брали участь і запорозькі
козаки.
Уже в січні 1637 р. було надіслано листи в усі
донські городки. Козаків запрошували виступити проти Азова. Низове козацтво
почало збиратися навесні. Разом з донцями до походу готувалися й запорожці, які
перебували на Дону. Вони оселилися там після 1634 р., коли уряд Польщі,
внаслідок підписання мирної угоди з Туреччиною, посилив утиски запорозького
козацтва. А напередодні виступу, десь у середині квітня, на Великдень, влилася
ще одна велика група запорожців воювати Азов. Усього виступило чотири тисячі
запорожців, а також кілька тисяч яїцьких і терських козаків.
Спішили взяти приступом цю турецьку фортецю, яка
на той час опинилася в певній ізоляції: ногайські татари відійшли за Дніпро до
Криму, а султанська Туреччина не могла тоді дати козакам відсіч, ведучи війну з
Персією.
План штурму Азова був детально розроблений на Дону.
Спершу здійснили глибоку розвідку: до фортеці надіслали загони для захоплення
«язика». У боях біля міста взяли кілька полонених. Від них роздобули відомості
про склад залоги, скільки там гармат, які запаси пороху тощо.
На військовій раді, як заведено за традицією, «усе
велике Донське військо» та запорозькі козаки відслужили молебень та обрали на
отамана Михайла Татаринова. За ухвалу про здобуття Азова проголосували
одностайно. «І з’їхалося все військо в єдине коло й задумали воднодум Азов
узяти». Михайло Татаринов виступив із промовою: «Отамани й козаки і все велике
Донське і Запорозьке Військо. Ідемо ми, отамани й козаки, під той град посеред
дня, а не вночі крадькома, своєю славою великою не всоромимо лиця свої від
безсовісних бусурманів».
21 квітня в супроводі молебного співу пішли
донські і запорозькі козаки походом на Азов. Йшли двома шляхами: кіннота
просувалась берегом, піхота на човнах та суднах пливла річкою.
Того ж дня кинулися козаки на Азов. Спроба взяти
фортецю приступом не мала успіху. Це змусило взяти місто в облогу. Козацьке
командування поділило своє військо на чотири полки. Кожен із них обрав собі
полковника та осавула. Добре знаючи фортифікаційне мистецтво, козаки, а надто
запорожці уміли будувати свої укріплення, вести облогу і штурмувати ворожі
фортеці. Це вони показали під час облоги Азова. Впродовж трьох тижнів навколо
фортеці були викопані рови, зроблені підкопи під фортечні мури, виготовлені
плетені тури й засипані землею. Під цим прикриттям козаки так близько підійшли
до міста, що могли вже метати каміння до фортеці. Їм же у відповідь летів
кам’яний град. Ця дуель тривала і вдень, і вночі й спричинилася до значних
жертв з обох сторін. Під артилерійським та рушничним обстрілом козаки не
залишали ні на мить роботи з підкопами.
Спочатку воїни турецького гарнізону глузували над козаками: «Стривайте,
хоча б як ви хотіли, а міста не візьмете, скільки в мурах каменів, стільки
ваших голів ляже під фортецею».
 Козакам справді випала скрута. Турки закликали на
підмогу орду. Тому довелося козакам, крім облоги фортеці, відбивати на
Кагальнику наступ татар. Погіршало з продовольством. Майже за два місяці облоги
у козаків вичерпалися запаси харчів та гроші. Особливо бідували запорожці, які
прибули здалеку. Донці ділилися останньою крихтою з бойовими побратимами —
«запорозьким козакам, убогим людям, купуючи, давали». Тут наспіло й «царське
жалування» — харчі й набої, які отримували донці від російського уряду. Ратні
люди охороняли рятівний для козаків караван суден, який цього разу підвів
споживу.
Зрештою, наприкінці четвертого тижня, завершивши
підкоп, козаки заклали під фортецю міну. Це випало на долю запорожців, які були
вмілими мінерами. Своє мінерське мистецтво вони виказали і згодом під час
оборони Азова.
Могутня стіна фортеці впала й накрила собою
турків, що були поблизу. Серед ворогів зчинилося замішання. Козаки не дали ні
на мить отямитись гарнізонові. Загін добірних воїнів на чолі з отаманом
Татариновим блискавично вдерся крізь пролом до фортеці. Інші козаки
видряпувалися на мури по приставних драбинах під смертоносним шквалом куль і
каміння, несли один одного на плечах. Фортеця стала полем бою. Наскільки
навальний був цей натиск козаків, настільки шалено й несамовито оборонялися
гарнізон і мешканці Азова. Артилерія припинила свій вогонь, вона не могла
стріляти, коли на вулицях точилися бої. Виручали тільки піщалі й рушниці. А
потім і вони замовкли. Спалахнула сутичка врукопаш, коротка, але відчайдушна.
Дзвеніли шаблі, виблискували кинджали й ножі.
 Взяття турецької фортеці Азов донськими козаками 18 червня 1637 р.
Микола КОЧЕРГІНА
Нарешті турецькі лави схитнулися й подалися тікати з Азова в степ. Михайло
Татаринов наказав оточити фортецю й не дати відступити ворогові. Майже десять
верст переслідували турків козаки, розігнавши рештки чотиритисячного азовського
гарнізону.
Однак незначна частина зачинилась у замку і не
хотіла здаватися. Три дні витримували турки атаки козаків. Кидали з мурів на
голови козаків величезні камені, відбивали їхній наступ вогнем гармат і
рушниць. Але й самі всі загинули.
Так фортеця Азов стала козацькою. Дві тисячі
невільників-бранців, що поневірялись на рабській роботі у турків, втішилися
волею.
Перемога козаків викликала лють у султана. За його
наказом кримський хан здійснив у вересні 1637 р. спустошливий і руйнівний напад
своїх орд на землі Російської держави.
Царський
уряд відмовився прийняти здобуте місто у своє підданство й надіслати туди
постійний гарнізон, хоча козаки кілька разів зверталися зі своїм проханням до
Москви. Але це означало б оголошення війни Туреччині. А Росія за тих
міжнародних умов не могла зважитися на цей крок у своїй зовнішній політиці. Цар
лицемірно доводив перед світом свою непричетність до захоплення Азова козаками,
мовляв, вони зробили це зі своєї ініціативи, «без государевого повеління»,—
відповідали урядовці послам Туреччини.
 Насправді як цар хотів, щоб козаки утримали захоплену фортецю у своїх руках
як опорну базу для боротьби з татарськими ордами. Впродовж п’ятирічного
«Азовського сидіння» російський уряд допомагав козакам. До Азова щоразу у
збільшених розмірах надсилали «царське жалування». 1638 р. на Дон прибуло 200
четей житнього борошна, 150 четей крупи, 50 четей толокна, 150 відер вина, 300
пудів рушничного і гарматного пороху, 200 пудів свинцю для куль, грошове
жалування — 500 карбованців,— як на той час, це були дуже великі гроші. Воєводи
прикордонних міст вільно пропускали «торгових та охочих людей» із різними
товарами та харчами.
В Азові розпочалася багатолюдна торгівля. Вона
охопила Азовське і Чорне моря й поширювалася далі на схід. Припливали до Азіова
купецькі судна з Тамані, Темрюка, Керчі, Кафи, з далекої Персії. Якорилися
навіть турецькі кораблі, навантажені одягом, сап’яном, чоботами, кинджалами та
іншою зброєю, борошном, овочами тощо.
10 липня 1638 р. в Москві донський отаман Денис
Парфеньєв доповідав, що припасів хліба, м’яса, риби у фортеці вистачить на цілий
рік. Старшина Донського війська дбала про збільшення населення Азова. Сюди
перебралися навіть жінки з дітьми донських козаків. У російські прикордоння та
на Україну їздили люди, що кликали всіх селитися в цьому місті.
У весь час «Азовського сидіння» зростала кількість
запорозьких козаків в Азові. До запорожців, що належали до складу гарнізону,
щорічно приєднувалися нові козаки. В кінці 1637 р. сюди прибуло «на життя» 700
запорожців. Наступного року отаман донців Михайло Татаринов хвалився в Москві,
що українських козаків на Дону й в Азові 10 тисяч, стільки ж і донських, і що
«запорозькі черкаси (козаки) ідуть» до Азова безперестанку». Зокрема, він
переповів про такий епізод: «Коли вони їхали до Москви, то на  Дінці Сіверському зустріли запорозьких черкас, чоловік із 50, ідуть вони
рікою Дінцем стругами, а берегом п’ятеро чоловік гонять коней дванадцять, а
сказали їм, що вони ідуть до них у Азов». Про збільшення числа запорожців в
Азові в 1639 р. свідчив і донський отаман Сидір Алфімов. А згодом, у 1640 р.,
коли нависла загроза нападу турецьких військ на фортецю, туди на підмогу
прибули півтисячі українських козаків. Напередодні облоги військо знову
підсилили — з’явилося кілька тисяч запорожців.
Царський уряд навіть висловив побоювання про
«засилля» запорозьких козаків. Донські отамани не розділяли цих осторог. І
справді, козаки спільно відновили фортифікаційні споруди Азова навесні
наступного року після захоплення міста, хоч обсяг робіт був дуже великий, бо
фортеця зазнала руйнації після двомісячної облоги та взяття приступом.
Козаки мали намір довго триматися в Азові, щоб
стати незалежними від царського уряду, й переслідували ще й далекосяжну мету —
відвоювати у ворога Темрюк, Керченську протоку і вийти в Чорне море. Султан
прагнув будь-що повернути Азов і вже 1638 р. вирушив штурмом відбити фортецю в
козаків. Був задум водночас ударити з суші й моря. Кримський хан мав зібрати не
тільки свої, а й ногайські орди, а також залучити до бою гірських черкесів.
Спочатку направили флотилію із 60 каторг, щоб
перекрити вихід у Чорне море й не допускати торгових людей до Азова. Майже
місяць стояла флотилія між Керчю й Таманню. Проти турецьких суден вийшло сорок
стругів із двотисячним військом. 14 липня сталася битва. Однак переважали
ворожі сили. Козаки змушені були відступити в Обиханський лиман у гирлі річки
Кубані. Турки стали їх переслідувати. Знову спалахнув морський бій. Крім
турків, на козаків тиснули із суходолу татарські орди, які хан перекинув із
Кримського півострова та ногайських степів на Північний Кавказ. Козаки зазнали
тяжкої поразки.
«Повість про здобуття Азова» подає останній бій
цієї морської трагедії. Коли козаки знесиліли, вони, не кидаючи зброї, кинулися
в очерети. Але їх переловили татари і захопили в полон багато поранених. Всіх
було продано на каторги. Лише одному козакові пощастило сховатися в Черкеських
горах і звідти пробитися до Азова.
Саме тоді азовське командування довідалося, що на
фортецю суне величезне ханське військо й 42 турецькі галери в супроводі безлічі
дрібних суден. Треба було терміново поповнювати козацьку залогу. Гукнули
донців, які жили в своїх городках. Кінні посланці вирушили з військовою
грамотою до «отаманів і молодців». Їх кликали «стати брат за брата», щоб «слави
козацької не втратити». Просили їхати до фортеці спішно, не зупиняючись, «день
і ніч».
Наприкінці липня 1638 р. вже підступили до Азова
передові загони ворожих військ, а 1 серпня вони розпочали облогу фортеці. Місто
трималося впродовж трьох місяців. Мешканці Азова билися героїчно й відігнали
нападників. Виснажливі, кровопролитні бої не зломили духу захисників, однак у
козаків були великі втрати в людях. Вичерпалися набої й харчі. Замість
фортечних мурів залишилися руїни. Торішнє перекриття бойових веж попадало,
завалилися мости між ними.
Відновлення фортеці потребувало великого
напруження зусиль і ще більших коштів. А тим часом матеріальне становище в
місті значно погіршало. Занепала торгівля. Султанський уряд, готуючись до
нового наступу на Азов, зміцнив Темрюк, Керч, Тамань, Перекоп і вислав каторги
до Керченської протоки. За наказом із Стамбула хан знову вирушив на Азов. Все
це бентежило гарнізон, багато мешканців міста пішли геть. На початку 1641 р. у
фортеці лишилося близько тисячі чоловік.
Донська старшина раз у раз просила царя взяти Азов
до складу Російської держави, надіслати сюди своє військо, допомогти козакам
«царським жалуванням». Інакше їм довелося б відступити. «А коли ти, государю,
міста Азова у свою вотчину взяти не велиш і своїм царським жалуванням нас не
пожалуєш, розбрестися нам, холопам, з голоду без одягу світ за очі».
Царський уряд не хотів втрачати Азов, хоча
дипломатично приховував свої справжні наміри. Щоб утримати козаків у фортеці та
збільшити її військо, цар вдався до надзвичайного з тодішнього погляду кроку.
15 січня 1640 р. підписав грамоту, яка дозволяла козакам без будь-яких перешкод
вербувати «вольних охочих людей». А усним наказом дозволив не видавати
боярських кріпаків, хоча досі уряд завжди вимагав від козаків повертати
власникам втікачів.
У Москві прихильно зустрічали донські військові
станиці — козацькі посольства. Враховуючи значення Азова для захисту Дону і
взагалі південних кордонів Російської держави, цар вважав, що не слід шкодувати
коштів на відбудову фортеці. Тому збільшував «царське жалування»: харчові
запаси та боєприпаси в чотири рази, грошей спочатку надіслано шість тисяч
карбованців, а згодом — вісім тисяч. Частину цих грошей роздали старшині й
козакам, донцям та запорожцям, решту ж використали на відновлення укріплень.
З відбудовою треба було квапитися. Туреччина, яка
переможно завершила війну із Персією, готувалася кинути військові сили на Азов.
Адже, оволодівши Багдадом, вона не могла мати як здавалося султанові, особливих
труднощів у захопленні фортеці на Азовському морі. Однак нагла смерть султана
Мурада VI 1 березня 1640 р. і міжусобна боротьба придворних угруповань
відстрочила на деякий час наступ Оттоманської Порти на Азов.
Щоправда, турецький уряд зробив спробу без зброї повернути собі Азов.
Козакам запропонували величезну суму грошей і на додаток безвиплатне відпущення
бранців. Цю пропозицію обговорювали на військовій раді в Азові, де запорозькі
козаки мали рівне право з побратимами донцями. З почуттям гідності була
висловлена одностайна відмова. «Буде вам, кримському й азовському царям, Азов
місто потрібне, а ви його також добувайте, як і ми своїми головами та своєю
кров’ю».
Наступного, 1641 р. влітку турецькі війська
суходолом і морем підійшли до Азова та взяли його в облогу. Як завжди, перед
наступом посилилися спустошливі наскоки ханських орд, які невдовзі приєдналися
до султанських військ. Почалася безприкладна героїчна оборона шеститисячного
козацького гарнізону, хоча турецькі полчища майже в 20 разів переважали число
захисників Азова. Головнокомандуючим козацького війська під час облоги був
донський військовий отаман Наум Васильєв.
У липні того ж року донський отаман Беляй
Лук’янов, учасник «Азовського сидіння», розповідав у Москві, в Посольському
приказі: «Отамани й козаки всі хочуть в облозі сидіти міцно, хоча б усім до
одної людини вмерти, а Азовом не поступитися».
Перебіг подій, крім «Повісті про здобуття Азова»
та свідчень козацьких посольств і гінців у Москві, розкривають відомості
російських посланців, що приїздили до Азова, а також повідомлення Евлія-Ефенді,
мандрівника по Європі, Африці й Азії, який супроводив султана в перському
поході і був муедзином у головнокомандуючого турецькими силами під Азовом
Делі-Хусейн-паші. Хоч Евлія-Ефенді і дістав прізвисько «гафіза» за те, що знав
напам’ять Коран та був фанатичним мусульманином, що позначилось на його розповіді
про війну за Азов між козаками й турками, однак він доволі правдиво висвітлює
бойові дії, достовірно показує військове мистецтво запорозьких та донських
козаків, відзначає їхню видатну хоробрість, а також змальовує картину
турецького табору.
Турецьке командування, використовуючи досвід
успішних боїв за Багдад, спробувало насипати велетенський вал, вищий за мури
фортеці, щоб обстрілювати з гармат внутрішні укріплення та придушувати козацьку
артилерію у фортеці. Козаки робили по три—чотири підкопи, спрямовували на вал
гармати і розбивали його. Коли хотів підкопатися ворог, то козаки застосовували
якісь спеціальні прилади, які називали «слухами». Ходячи весь час уздовж рову,
козацькі патрулі виявляли місця, де робилися підкопи, і знешкоджували їх
підривними роботами. Почалась справжня мінна війна. Під час облоги турки
провели 241 підкоп, козаки — кілька десятків. Мінні підривні роботи козаки
здійснювали за умов облоги. Вони були великими майстрами у веденні мінної
війни. Евлія-Ефенді підкреслював винахідливість запорожців, які вдавалися
навіть до підводного мінування. «Будучи також вправними мінерами, вони не
перестають навіть робити міни під річкою, з допомогою намащених смолою човнів».
«За весь час облоги,— вів далі Евлія-Ефенді,— жодна з сімнадцяти спроб не
вдалася. У відповідь на кожен наш підкоп невірні заглиблювалися під землю, і
висадити їх у повітря міною було неможливо. Землю, яку копали для ретраншементів,
вони кидали у воду».
Намарно Султанські і ханські війська намагалися
взяти Азов штурмом за допомогою драбин, які приставляли до фортечних мурів.
Козаки, що весь час чатували на мурах, обстрілювали ворога, скидали на нього
згори каміння, палаючі смолоскипи, заливали киплячою смолою, розхитували
драбини і разом з воїнами штовхали додолу. Козаки не допускали й того, щоб
ворог, обстрілюючи гарматними ядрами, пробивав фортечні мури. В тих місцях,
куди влучав ворог, козаки ставили «коші» (так називали запорожці фортифікаційні
споруди, в донців це — «ізби»), заповнені землею, і в них застрявали ядра.
Після першої невдачі поновити вал, який козаки
зруйнували, турецькі паші наказали спорудити новий, мобілізувавши на це
яничарів. Керували фортифікаційними роботами іноземні спеціалісти — італійці,
французи, венеціанці, яких залучив турецький уряд.
«Спорудили
вал яничари,— розповідається у «Повісті про здобуття Азова»,— у висоту вище
Азова-міста, а ширина — як кинути двома каменями». На цьому широкому валу турки
розмістили артилерію і всю піхоту, близько 80 тисяч яничарів, а до них
приєднали ще й ногайську орду, яку попередньо зсадили з коней.
Артилерійський обстріл не припинявся «ні на одну
годину». Били по фортеці «безперестану вдень і вночі», «16 днів і ночей, —розповідають
очевидці,— од гармат їхніх страшний грім, стояв, і вогонь і дим ішов од них до
неба».
Козацькі гармати не мовчали у відповідь. На сьомий
День цієї стрілянини в проломи продерлися турки й поставили на стіні зелений
прапор Османтв. Помітивши це, козаки вмить кинулися на турків, поскидали їх зі
стіни, причавивши їх ще й тяжкими кошами із землею. Однак деякі яничари
втрималися на стіні, і в семи місцях майоріли турецькі прапори.
Тож козаки знову зібралися із силами, та з
криками: «Не бійся!»,— розповідає Евлія-Ефенді,— скинули вниз мусульманських
переможців».
У цей час на допомогу обложеному Азову надійшли
чотири тисячі запорозьких козаків на 40 чайках. Їх зустріли турки гарматним
вогнем, створивши суцільну вогневу заслону, яка не давала їм змоги навіть
підійти близько до фортеці. У бою запорожці втратили понад тисячу чоловік, як
твердить Евлія-Ефенді. І тут же переповідає про надзвичайну винахідливість
запорожців, які знайшли спосіб, що допоміг пробратися до фортеці. «Незважаючи
на велику пильність,— засвідчує Евлія-Ефенді,— багато невірних козаків зуміли
проникнути до фортеці, стрибаючи, роздягнувшись, у Дон і пливучи під водою на
спині з очеретиною в роті. Зброю й амуніцію вони складали у шкіряні мішки, які
тягли за собою пливучи, і так підтримували фортецю». Коли турки побачили це,
поставили в річці частокіл, перегородивши Дон так, що й риба не проникла б
крізь нього.
На шістнадцятий день безперервний вогонь турецької
артилерії зруйнував мури укріплень. «Всі наші азовські укріплення,— писав автор
«Повісті про здобуття Азова»,— стіни й вежі всі, і церква Предтечі, й палати,
всі до єдиної, розбили в нас до самого підніжжя і снаряд наш гарматний
переламали весь». Лише Нікольська церква, яка стояла біля самісінького моря під
горою, частково збереглася.
Козаки ховалися за кошами в укріплених окопах. Під ворожим валом вони
викопали «покій великий і двори собі потайні великі поробили». Звідти козаки
підвели 28 підкопів під турецький табір. Коли спускалася ніч та загасали
табірні вогнища і все закутувала темрява, козаки виходили із своїх підземних
переходів, нападали на турецькі війська, і, за свідченням «Повісті про здобуття
Азова», на турків нагнали великого страху та завдали великих втрат.
Турки хотіли використати досвід козаків («підкопні
мудрощі, осадні промисли»), щоб і собі розгорнути підземну війну. Від свого
табору вони провели 17 підкопів просто під фортецю, намагалися потай вдертися в
окопи козаків і своїми численними силами розчавити їх. Однак дозорці знайшли за
допомогою своїх «слухів» всі підкопи і у вузьких підземних проходах знищили
тисячі яничарів.
Переконавшись, що змагатися з козаками в мінній
війні неможливо, турки знову застосували артилерію. Тепер вогонь гармат вони
спрямували на земляні укріплення, де засіли захисники. Летіли якісь особливі
вогняні ядра, виготовлені німецькими спеціалістами. Гинуло багато захисників
Азова. Але фортеця трималася.
Коли й цей обстріл шанців не зломив козаків, тоді
турецькі паші кинули на штурм, який тривав чотирнадцять діб, загони, що
атакували фортецю, загальною чисельністю близько 10 тисяч яничарів. Билися
цілий день. Вночі вони відпочивали, а їм на заміну ставали нові загони з 10
тисяч яничарів, які воювали до світанку. «Ні на одну годину не дають нам
спокою, щоб своєю невтомністю здолати нас»,— скаржився автор «Повісті про
здобуття Азова».
Справді, кілька тисяч козаків, які залишилися
живими, не могли мати зміни. їм доводилося захищатися і вдень, і вночі, без
сну, без відпочинку. Той же автор доповнює: «Від тяжких ран своїх та від
всіляких лютих осад, злигоднів та від смороду, від трупів людських їх обсіли
хвороби люті. Уже наші ноги під нами підламуються, і руки наші вже не слухають
нас, од утоми уста наші мовчать, від безперестанної стрілянини очі наші
випалило порохом, язик наш во успіху наших бусурманів закричати не ворухне,
таке наше безсилля, не можемо в руках своєї зброї тримати, залишаємо себе ми
мертво, замертво».
Чи думали запорозькі і донські козаки, що
доведеться усім їм голови свої тут покласти? Тож і розпочали вони один з одним
прощатися. «Почали вже ми, отамани й козаки, завзяті молодці, й усе велике
Донське та Запорозьке люте Військо прощатися».
І все ж таки зважилися козаки на ще одну вилазку,
і доволі вдалу. Ця козацька надлюдська стійкість, безмежна хоробрість,
надзвичайна завзятість викликала забобонний страх у турків. А тут ще чутка,
нібито російський цар із 20-тисячним військом іде до Азова: хоча це й була
неправда, але вона викликала переляк у ворога.
Азовське сидіння В. Гур’єв
Командування турків зібрало розширену військову
раду. Тут вперше було викладено думку, що здобуття цитаделі виявилося
неможливим. Після тривалих нарад вирішили провести останній генеральний штурм
фортеці.
А перед ним турки зробили ще одну спробу підкупити
козаків. Випустили з луків стріли із «грамотою», в якій пропонували передати Азов
за викуп. Розміри запропонованого викупу були дуже великі: по 300 талерів і 200
золотих червінців «на кожного молодця». Козаки відповіли, що вони нізащо не
здадуть Азова. «Не добро нам ваше срібло й золото собаче, нахабне,
бусурманське, в нас в Азові й на Дону золота й срібла свого много».
Вранці вишикувалося все турецьке військо.
Прочитали перший розділ Корану, роздали зброю — 7 тисяч мечів, 2       тисячі щитів, 2
тисячі мушкетів, 5 тисяч луків, 40 тисяч стріл, 6 тисяч алебард, 5 тисяч гранат
та багато іншої зброї,— і військо ринуло на штурм. Турки вдерлися до фортеці,
проникли аж у самісінький центр, поставили свій прапор, виголосили «молитву
ісламу»; впродовж семи з половиною годин,— як розповідає Евлія-Ефенді,—
«мусульмани лютували в замку, наче вовки серед овець, і були заплямовані
кров’ю, як м’ясники».
Турецькі паші переконували мусульманське військо,
що воно перемогло. Насправді ж це було не так. Козаки, які ховалися під землею,
підірвали міни й «послали таким чином на той світ велику кількість нападаючих»,—
розповідає Евлія-Ефенді. Крім того,— повідомляє він,— козаки били з бійниць
так, що «мусульман довели до крайньої скрути». І хоча за цей штурм було роздано
багатьом челенги (відзнаки), займети (ленні маєтки), тимери (земельні ділянки),
грошові винагороди за кожну голову козака, ця величезного напруження атака
зрештою захлинулася.
Облога тривала, але вже без одностайності й
завзяття. Зруйнована і спустошена фортеця стояла нескорена. В тяжкому становищі
опинився гарнізон, який зазнав великих втрат; разом із козаками та тими
«торговими людьми» з Росії, які «сиділи» в Азові, загинуло три тисячі чоловік
вбитими. Ледве перебивалися з харчами, спалахнули епідемічні хвороби.
Та й у турецькому таборі було нелегко.
Довготривала облога знесилила війська, які, за свідченням Евлія-Ефенді,
втратили 70 тисяч під Азовом. Ще раз зібралася рада, остання в цьому таборі.
«Вже ніхто не мав сумніву щодо неможливості оволодіти замком»,— робить сумний
висновок Евлія-Ефенді.
В ніч проти 27 вересня вся турецька армія почала
відступати з-під Азова. Козаки знайшли ще в собі сили переслідувати її. 9
жовтня вони зав’язали бій із турками й навіть захопили в них великий військовий
корабель.
Ще диміли руїни, не загоїлись рани у козаків, а
вже у фортеці закипіли відбудовчі роботи. На військових радах більшість козаків
наполягала на тому, щоб споруджувати земляні укріплення, які стійкіші перед
гарматним обстрілом, аніж кам’яні: «Кам’яне місто попсує великий заряд».
Однак 18 червня 1642 р. козаки змушені були
залишити Азов з наказу російського царя, який віддав його Туреччині, зважаючи
на досить складну й гостру для Росії міжнародну обстановку.
Народна пісня «Ой що то за крячок» оспівує взяття
в 1637 р. донськими та запорозькими козаками Азова. Це поетична розповідь про
те, як козаки вдалися до хитрощів, і, переодягнувшись чумаками, привезли до
фортеці замість товару озброєних воїнів. Історії здобуття Азова присвячений
давній рукопис «Гистория о Азовском взятин и о осадном сидении от турецкого
царя Абрагима донских казаков атамана Наума Васильєва и есаула Йвана Зыбина с товарищами 1635 года». Тут викладено ті ж події,
що і в пісні. Мабуть, ситуація цього часу в пісні перенесена на 1637 рік.
***
Ой що то за крячок.
Що по морю літає?
Ой що то за бурлачок
Да молодців збирає?
Збирайтеся, братця.
Все народ майстеровий,
Зділаємо, братця.
Півтораста возів.
Да накупимо ми, братця,
Півтораста пар волів!
Посадимо ми, братця,
По семи молодців,
А по восьмому —
Поганяльничку,
По дев ятому —
Кашоварничку,
А по десятому —
Для сторожності!
Поїдемо, братця,
У славний город у Азов
І станемо ми, братця,
У дванадцять рядів!
Виходять, братця,
Азовськії купці:
Показуйте ви,
Славні чумаченьки.
Славний товар із возів.
«Ой єсть у нас
Лисиці, куниці
Ще й чорні соболі,
Да до завтрого не покажем».
Ой купці пішли ночувать…
А вставайте, милі братця,
Потихесеньку,
Заряжайте ружжя
Помалесеньку!
Да тоді тряхнули
Да й узяли Азов!
Одна із найпопулярніших українських народних дум «Втеча трьох братів із
города Азова з турецької неволі» (відомі понад 50 записів), що відзначається
високою художністю, не пов’язана з конкретною історичною подією взяття Азова в
1637 р. донськими і запорозькими козаками. Однак дума нагадує про турецький
Азов — невільницьке місто, звідки втікали «три брати азовські» — невільники, і
розповідає про трагічні події на їхньому шляху.
***
Ой у святую неділеньку
Рано-пораненьку
Не сизії тумани уставали,
Не буйнії вітри повівали.
Не чорнії хмари наступали.
Не дрібнії дощі накрапали,
Коли три брати із города Азова,
З турецької, бусурменської
Великої неволі утікали.
Два ж то брати кінних,
А найменший — піший-піхотинець,
За кінними братами уганяє,
За стремена хапає,
По білому камінню.
По сирому корінню
Свої козацькі молодецькі ноги собиває,
Кров ю сліди заливає,
Піском рани засипає,
Між коні убігає,
За стремена хватає.
До братів словами рече-промовляє:
«Браття мої рідненькі,
Як соколи ясненькі!
Станьте ви, браття, підождіте.
Свої козацькії молодецькії коні припиніте
І мене, пішого-піхотинця.
Між себе на коні возьміте.
Хоч мало-немного, версту місця, підвезіте,
У християнськії городи підвезіте,
А ні — ви мені, браття,
У чистому полі
По своїй дюбрій волі
З пліч головоньку здійміте,
Козацькее моє молодецькеє тіло
В сиру землю поховайте,
Звіру-птиці на поталу не давайте».
Середульший брат добре дбає,
До найстаршого брата словами
Промовляє:
«Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькії молодецькії коні припинімо,
Брата свого найменшого,
Пішого-піхотинця, надождімо,
Хоч мало-немного, версту місця, підвезімо,
У християнськії городи підвезімо.
Лучче не ми йому, брате,
У чистому полі у своїй добрій волі
З пліч головоньку здіймімо,
Козацькеє його молодецькеє тіло
В землю сиру поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо.
Що моє ж серце не осмілиться,
Война моя рука не зніметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати.
Лучче було, брате,
У турецькій, бусурменській неволі
Усім трьом помирати,
Ніж нам свого брата,
Пішого-піхотинця,
У великій неволі покидати».
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Свому братові рече-промовляє:
«Що як будемо ми, брате,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця
Ждати-ожидати,
Козацькії молодецькії коні обіждати,
Буде за нами великая неволя.
Сильна погоня ганяти,
Будуть нас у плін,
У гіршу неволю завертати,
Будуть наше тіло
На три часті сікти-рубати.
То нум же ми, брате, тікати.
Лучче нашому брату найменшому,
Пішому-піхотинцю
У турецькій неволі
Самому помирати,
А ми ж будем, брате, тікати.
Безпечно лісами та байраками гуляти,
З клену-древа верхи ламати,
Свому братові найменшому,
Пішому-піхотинцю
На прикмету покидати».
Їхали ж ті брати не день, не два.
Не три й не чотири.
Стали ті брати до лісів,
До байраків поїжджати.
Став середульший брат
З клену-древа верхи ламати,
Свому братові найменшому,
Пішому-піхотинцю
На путі-дорозі покидати.
Став найменший брат доходжати,
Гірко плакати і ридати.
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає?
Невже ж за ними турецька, бусурменська
Сильна погоня ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала,
Їхні тіла на три часті сікла-рубала?»
Стали ті брати за ліси.
За байраки виїжджати.
Стали вони до тихих вод доїжджати.
Середульший брат добре дбає.
До тихих вод доїжджає,
До свого брата словами промовляє:
«Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Що тут же, брате,
Трави зелені
І води холодні,
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькі молодецькі коні припинімо.
Свого ж брата найменшого,
Пішого-піхотинця
Хоч мало-немного подождімо.
Верству місця підвезімо,
У християнськії городи підвезімо;
Або не ми ж йому, брате,
У чистому полі.
По своїй добрій волі,
З пліч головоньку здіймімо,
Козацьке його молодецьке тіло
У сиру землю поховаймо.
Звіру-птиці на поталу не подаваймо».
«Моє серце не осмілиться,
Война моя рука не здійметься.
Булатная шабля не йме сікти-рубати,
Лучче нашому брату найменшому,
Пішому-піхотинцю
У турецькій неволі
Самому помирати».
Стали ті два брати за ліси,
За байраки виїжджати,
Стали вони у вольнії степи виїжджати,
У вольнії степи виїжджати,
Нічого у себе не мати.
Середульший брат добре дбає,
На собі єдиний дорогий синій каптан має,
Та й той обриває,
Свому братові,
Пішому-піхотинцю
На путі-дорозі покидає.
Став найменший брат за ліси,
За байраки виходжати,
Став він дорогії вещі у вічі забачати,
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой, у свої руці брати,
К свому серцю принімати.
Гірко, плакати-ридати.
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі
По сирій землі валяються,
Невже ж за ними турецька, бусурменська
Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала,
Їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого,
Пішого-піхотинця
По лісах, по байраках,
На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати.
Став же буйний вітер повівати.
Із козацьких молодецьких його ніг валяти.
«Що перве горе — безвіддя,
Друге — безхліб’я,
Третє горе — братів не догнав.
Уже ж мені своїх братів не наганяти,
Уже ж мені в отцівському дворі не бувати,
Уже ж мені свого отця-неньку у вічі не видати.
Наслідував мені Господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі
На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ж сонце намеркати,
Стали сизокрилії орли налітати,
На козацький на молодецький
На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі вині мати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі находжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісах, по байраках розношали,
У сирую землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати,
Став середульший брат
Свого старшого брата
Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Свому отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Свому брату слова неприятні рече-промовляє:
«Брате рідненький,
Як соколе сивенький
Як маємо ми, брате,
Свого найменшого брата,
Пішого-піхотинця
Ждати-ожидати,
Буде за ними турецька, бусурменська велика неволя,
Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество
На три часті розділяти,—
Лучче ж будемо, брате,
На дві часті паювати,
Свому отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцівського двору доїжджати,
Стали отець і матуся
Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина
За гостя приймати
І за стіл саджати,
Стали вони про найменшого сина
Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Свому отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого
За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати.
Гірко плакати і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він свому отцю-неньці
Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували
І одному ми пану служили —
У турецькій, бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували.
Із города Азова умісті із пліну утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця
У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали».
Стали отець-мати
Обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,
Стали його обществом-народом
К розстрілу випроводжати.
Став найстарший брат
Гірко плакати-ридати,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця
Споминати:
«Лучче мені було тебе, брате,
У турецькій, у бусурменській великій неволі доглядати,
А чим мені, брате,
Між своїм народом,
У своїм безрідді
Смертю постраждати».
Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.