Оборонні, житлові й господарчі споруди

Просторову структуру, художні образи й силуети міст Давньої Русі значною мірою визначала дерев’яна архітектура — фортифікаційні споруди та масова житлова забудова. Особливо слід відзначити досвід оволодіння технікою дерев’яного будівництва Новгорода, Ладоги, Києва.

 

З кінця X ст. в архітектурно-художньому образі великих міст починають домінувати муровані храми, які стали основними орієнтирами міського ландшафту.
Фортифікаційні споруди. Методи будівництва основних фортифікаційних споруд — земляних валів та їх дерев’яних конструкцій — до кінця X ст. вже були повністю розроблені. Великий досвід набуто в процесі будівництва слов’янських городищ останніх століть язичницької епохи. Спорудження нових міст здійснювали здебільшого свої майстри, якими керував представник князівської адміністрації — городник.
Про дерев’яно-земляні укріплення свідчать князівські фортеці IX—X ст. на Буковині. У городищі Ревне-1 головним елементом укріплень був майданчик розмірами 300×160 м, оточений валом заввишки до 1,5 м. Оборонні зруби складалися з двох поздовжніх дубових стін (відстань між ними — 2,5—2,6 м), які з’єднувалися поперечними стінами через кожні 1,5—2 м. Утворені таким чином приміщення землею не засипали; їх використовували для розміщення воїнів і тимчасового перебування інших людей. Зверху зруби перекривали дерев’яними накатниками й засипали шаром глини. На місці в’їзду стояла дерев’яна вежа зрубної конструкції розмірами 6×4 м. Споруджуючи додаткові укріплення, використовували конструкції типу частоколу.
Житлово-господарчі будівлі, що прилягали до валу, були різної конструкції — напівземлянки та зруби з підклітами. Оскільки князівські фортеці будували за наміченим планом, то в цих будівлях мешкали дружинники й місцеве населення. На городищі Ревне-1 виявлено зруби розмірами 5×4 і 5,4×5,4 м з підвалами завглибшки до 1,8 м та розмірами в плані до 3,6×3,6 м, які використовувалися представниками князівської адміністрації для зберігання данини. На краще збережених городищах висота валів із зовнішнього боку була 4—5, ширина — 10—12 м. Глибина ровів трикутної або трапецієподібної форми — 2—4, ширина — 8—12 м.
Рештки дерев’яних конструкцій на валах відкриті майже у всіх городищах. Це прямокутні зруби, які скріплювали вал в один, два і навіть три ряди. Вони проходили по периметру майданчика з розривом на в’їзді. Зруби, заповнені ґрунтом, називалися городнями, а пустотілі — клітями. Як правило, їх будували з дубових колод діаметром 15—25 см. Для міст характерні вали з одним елементом дерев’яно-земляних укріплень. Прикладом городища з двома рядами клітей є Райковецьке на р. Гнилоп’ять (XII ст.) — округлої форми, площею 1,25 га. Городище Колодяжин на р. Случ мало ряд житлово-господарчих клітей, перекритих валом, до якого прилягали кліті господарчого призначення. В Іскоростені до зрубів, заповнених камінням і землею, з внутрішнього боку теж прилягав ряд житлових клітей.
Більшість міст були закладені за певною містобудівною системою і лише окремі з них виростали із сіл. Прикладом такої системи служать вали та межі міст Володимира і Ярослава в Києві. Місто Володимира споруджене разом з Михайлівськими та Південними (Софійськими) воротами, до яких підходили вали з глибоким ровом і дерев’яним мостом. Оборонні укріплення міста Ярослава свідчать про зведення укріплень разом з трьома воротами — Золотими, Львівськими й Лядськими. До цього тут було “полЬ юнь града”, де, найімовірніше, в 1017 р. Ярослав розгромив печенігів. Земляний вал мав досить складну систему дубових зрубів загальною довжиною 26—27 м. Колоди були з’єднані “в обло” й засипані ущільненим лесом. Головний зруб складався з шести горо-день, а приставний — з трьох городень, поставлених поперек валу, висота якого досягала 12 м. Вал завершувався заборолами, які являли собою бруствер з пустотілих клітей. Бойовий майданчик заборол розташовувався на висоті не менш як 3 м від основи стіни. Для київського валу це становило висоту 13,36 м, що збігалося з рівнем підлоги церкви на Золотих воротах. Біля підошви ширина валу дорівнювала 30 м. Отже, висота валу міста Ярослава досягала 35 грецьких футів, а ширина біля підошви — 100 грецьких футів, тобто відношення висоти валу до ширини основи становило 1:3.
Земляний вал Білгорода мав усередині зруби, з яких наверх виходив один ряд клітей, що утворювали стіну зі стрільницями. Над стіною був поміст із бруствером, тобто заборола з великими стрільницями. Заборола завершувалися двосхилим дахом. Характерною ознакою давніх городищ Білгорода, Переяслава, Василева є наявність крепід із сирцевої цегли з напільного боку.
Як і в Києві, в середині XII ст. у Рязані споруджено укріплення нового столичного міста (Південного городища). Величезні вали з дерев’яними заборолами охоплювали майже незаселену територію (55—57 га) в розрахунку на переселенців. У розпланувальній структурі городища було створено кілька самостійних вузлів, у тому числі й головний — великий майдан з кам’яними соборами, аналогічно площі перед Софійським собором у Києві.
Найзначніші фортифікаційні роботи в Київській Русі були здійснені як захід загальнодержавного характеру до 1036 р. Від них до нашого часу дійшли Змієві вали (за термінологією XVIII ст.), споруджені в заданих напрямках з використанням рельєфу місцевості: вздовж річок на схилах до заплави з ескарпуванням схилів і викопуванням рову, а в міжріччі — по вододілах. Більшість валів органічно входили до системи нових укріплених городищ і міст. їх споруджували робітники різних професій — землекопи, лісоруби, фортифікатори. Загальна довжина валів ранньої конструкції — 927,5 км. Упродовж 19 років до будівництва валів щорічно залучалося 3500 людей. Часам Володимира Святославовича належать три правобережні та одна лівобережна лінії валів завдовжки 500 км.
Грандіозність укріплень була помічена сучасниками. Зокрема, місійний архієпископ Бруно Квертфуртський у 1008 р. в посланні до німецького короля Генріха II згадує епізод свого перебування у князя Володимира: “Государ Русі, великий державою і багатством, протягом місяця утримував мене… Коли ж не в силах був уже (утримувати мене більше)…, то з дружиною два дні проводжав мене до крайніх меж своєї держави, які через ворожнечу з кочівниками з усіх боків обніс найміцнішою і найдовшою огорожею”. Ворота, про які згадує місіонер, слід розуміти не як прохід через дерев’яно -земляні укріплення лінії валів, а як оборонну башту одного з укріплених городищ стугнинської лінії — Василева (Васильків Київської обл.) або Тумаща (Старі Безрадичі Київської обл.). На городищі Заріччя (Київська обл.) поряд із сирцевим муруванням і дубовими городнями знайдено ворота, які вели з дитинця в окольне місто. Вони мали вигляд прорізу, який був обкладений дубовими плахами, та перекривались надбрамною баштою.
У басейні Росі при Ярославі Мудрому протягом чотирьох років (1032—1036 pp.) побудовано 206 км валів за участі щорічно 3750 людей. У лінії валів або поблизу них розташовувались 44 городища, а всього в Середньому Придніпров’ї відомо 107 городищ із селищами.
Здійснення грандіозного стратегічного задуму щодо захисту Середнього Придніпров’я від кочівників-печенігів позначене глибоким знанням будівельної справи та стандартизацією робіт. У заплавах річок вали насипали з піску, на вододілах — з суглинку, іноді — з глини. Дерев’яні конструкції скріплювали насип і мали вигляд стін, їх зводили з дуба й сосни із застосовуванням двох типів конструкцій — зрубної й перекладної. Зрубних конструкцій було два варіанти: 1) зруби в ряд уздовж валу, не зв’язані між собою, на кутах іноді стягнені простінками (Заріччя на Стугні, Лупське на Ірпені); 2) взаємозв’язані зруби (вал на Росі).
Змієві вали не мали бойового ярусу (заборол зі стрільницями), а завершувалися стяжками та покриттям з колод. Висота земляного заповнення зрубів була різною і на лівому березі Стугни становила не менш як 3,5 м. Рови використовувалися переважно для вибирання ґрунту на вал.
Перекладна конструкція в Середньому Придніпров’ї невідома, але в IX—XII ст. використовувалася західними слов’янами. Вона складалася з настилів колод, покладених на лаги. Настили були поперечними на західнослов’янських укріпленнях і поздовжніми — на Змієвих валах. Кожен ярус покривали шаром піску або глини. По ширині колоди утворювали єдину конструкцію — одно- або дворядну. Вали, в перерізі прямокутні або конічні (пірамідальні), заввишки до 3,7 м, іноді — понад 4 м (Барахтянсько-Фастівський вал), мали неглибокі (1—2 м) рови та земляні укоси. Дворядна конструкція була лише в нижній частині валу; далі вона звужувалась до однорядної. Перекладну конструкцію використовували частіше, ніж зрубну. Проте трапляється й поєднання їх (вали в міжріччях Ірпеня й Тетерева, Стугни та Ірпеня).
Особливе місце посідає розгалужена система укріплень торговельних шляхів, що проходили через перевали Карпат на кордоні південно-західних земель Русі. Деякі з них називали воротами — Угорськими, Руськими (Галицькими), Тухольськими. Тут дерев’яні конструкції поєднувалися з природними скельними складками або об’ємами. Унікальним є повне відтворення на підставі слідів у скелях виносної галереї-заборола (Бубнище Івано-Франківської обл.), а також нахилу, розмірів і конструкції дахів (Бубнище, Тустань Івано-Франківської обл.). Висота суцільних вертикальних пазів у місцях забудови досягає 13— 15 м в оборонних наземних стінах та 17,5 м — у житловій забудові (Тустань). На плат-формі-фундаменті з поперечно перев’язаних паралельних дерев’яних стін стояли дерев’яні зруби, які завершувалися виносними галереями — заборолами. За конструктивними особливостями заборола були стовпово-дощаними або зрубними. Житлова забудова була триярусною (Бубнище) або п’ятиярусною (Тустань). Оборонні башти розміщувались на вершинах скель з виносом за їх межі до 2 м. У комплексі Бубнища башта-донжон побудована на потужній основі з балок. До центрального укріплення Тустані вели ворота, які мали поміст-пандус і звідний міст. Унікальними є житлово-господарчі комплекси, які забезпечували оборонні функції укріплень.
У 2-й половині IX — 1-й половині XII ст. в Київській Русі, крім дерев’яних, будували кам’яні й цегляні фортеці. Найдавнішою мурованою була фортеця в Ладозі — міжнародному торговельному центрі на шляху між Балтикою й Візантією та мусульманським Сходом. Її стіни вимурувані з місцевої вапнякової плити на глиняному розчині. Вони охоплювали мис на злитті річок Волхов і Ладожка. Але ця фортеця випадає з загального розвитку давньоруського будівництва.
Першою пам’яткою, характерною для Київської Русі, є стіна митрополичого двору навколо Софійського собору в Києві. її фундамент був складений з кругляку на розчині з цем’янкою. Товщина стіни — 1,1—1,2 м; лопатки влаштовані через 6 — 6,2 м.
Унікальні кам’яно-земляні укріплення, побудовані в 1089 p., мав дитинець Переяслава. Від них уціліли муровані єпископські ворота зі зведеною на них церквою Св. Федора. Літописний “городі) камені)” займав мис трапецієподібної форми площею 12 га. Друга лінія звичайних дерев’яно-земляних укріплень збільшила територію міста на 66 га. Мури, що проходили по верху валів, до монголо-татарського нашестя були неприступні, хоча з 1095 до 1215 р. було 25 спроб взяти фортецю штурмом.
Близька за часом Ладозька фортеця закладена в 1114 р. посадником Павлом. Мур, що охоплював мис розмірами 175×85 м, був викладений з вапнякових плит по гребеню земляного валу на вапняно-піщаному розчині з домішкою склоподібної вулканічної породи (замість цем’янки). Він складався з двох паралельних стін, забутованих усередині щебенем, уламками плит і розчином. Загальна товщина муру, який плавно вигинається по лінії валу, — 3,1 м. Кам’яна конструкція зведена на піщаній і кам’янистій підсипці. Ширина брустверної загорожі — 0,8—1,0 м, висота — 1,8 м. Приблизно на середині довжини прясла влаштовано колінчастий уступ, підпертий з внутрішнього боку контрфорсом (характерний для оборонних споруд Греції).
Принцип зведення фортець на Русі (кам’яних і дерев’яних) полягав у тому, що важливою була не взагалі висота стін, а висота бруствера відносно навколишньої місцевості.
Кам’яні стіни з великих блоків вапняку, викладених на розчині, були побудовані у Владимирі (стіна дитинця) і Боголюбові (стіна палацового комплексу) на фундаменті з кругляку. У Боголюбові стіни завтовшки близько 2,5 м вимурувані, як у Переяславі й Ладозі, по лінії земляних валів.
У кінці XII ст. муровані стіни були зведені в Києві й Гродно. Перша огорожа Печерського монастиря побудо¬ана в 1073 р. із “стовпія”, а цегляна стіна вимурувана в 1182 — 1197 pp. Товщина цієї пам’ятки — 2 м. її внутрішня частина заповнена битою цеглою. Фундамент складався з двох паралельних ровів, заповнених камінням і битою цеглою. Після зруйнування пожежею дерев’яних стін у Гродно в 90-х роках XII ст. зведено нові стіни з плінфи, для чого були використані запаси цегли для храмів. Мурування збереглося на висоту 0,6 м, хоча в давнину висота його була не менш як 5 м. Товщина стін — 1,4 — 1,5 м.
Житлово-господарчі будівлі. Масова міська забудова була дерев’яною з наземною або заглибленою основою і передбачала два конструктивні типи жител — зрубні й стовпові. В основі будівель стовпової конструкції були дерев’яні стовпи діаметром 0,15—0,5 м, в які були запазовані плахи або дошки. Такий тип будівель дістав назву каркасно-стовпових.
Житлові будівлі Києва — у плані квадратні або прямокутної форми; площа — від 9 до 38 м2. Котловани під будівлями завглибшки до 1,8 м виконували функцію підвалів або підклітів. У житловому кварталі міста Ярослава одна з садиб складалася з трьох зрубів, а інша — з двох будівель каркасно-стовпової конструкції. Зруб виконано з соснових колод діаметром 16 см “в обло” з випуском на рогах 25 см; підлога настелена товстими дошками.
На іншій ділянці кожна садиба складалася з одного або двох жител і кількох окремих господарчих будівель стовпової або зрубної конструкції. Кілька садиб об’єднувалися в квартали, які розташовувались уздовж головної й бічної вулиць. Розкопані елементи конструкцій мають вигляд обпалених колод і дощок з глиняною обмазкою. Іноді простежується двокамерна конструкція, що складається з каркасно-стовпового підвалу, розміщеної над ним галереї та житлового зрубу на підкліті. Такий вигляд мала забудова вздовж вулиці між храмом Св. Софії та Жидівськими воротами.
У садибі XI ст. площею 275—300 м2 (сучасна вул. Володимирська, 2) було три будівлі: двокамерне заглиблене житло каркасно-стовпової конструкції та приміщення господарчого призначення. До житла вів вхід з тамбуром і дверима. У сусідній садибі найбільше житло XII ст. зрубної конструкції (4,75×4,9 м) зафіксоване на рівні підкліту, який мав глинобитну піч; верхній поверх також був з піччю.
У плані форма печі наближалася до кола, хоча трапляються й інші конфігурації — прямокутна, грушоподібна тощо. їх споруджували на дерев’яному каркасі, який швидко вигоряв. У Києві печі розташовували й на другому ярусі будівель і складали їх із цегли. Конструкція димоходу поки що не з’ясована, але можна вважати, що найчастіше він був дерев’яним. Від дверей збереглися залізні скоби, засуви, кільця, замки, ключі, ручки-завіси. Підлогу мостили керамічними полив’яними плитками. У дерев’яні віконниці в будинках заможних мешканців вставляли круглі або прямокутні скляні шибки.
З дерева будували майстерні ремісників та інші господарчі приміщення (льохи, ями для зберігання продуктів тощо), а також князівські й боярські садиби з приміщеннями для учт, поруби для в’язнів, медоварні (медуші) для зберігання продуктів бджільництва, поварні.
На княжому дворі дитинця (Замку) Новгорода-Сіверського досліджено медушу 1-ї половини XII ст. Це був льох каркасно-стовпової конструкції площею 54 м2 з вічками на підлозі для розміщення в них амфор з медом і вином. Поблизу були льохи для м’яса, риби тощо. Іншої конструкції була розкрита в дитинці Чернігова медуша, вписана в систему дерев’яно-земля¬них укріплень кінця XI — початку XII ст. Значних розмірів (120—140 м2) зрубна споруда мала підлогу на потужних лагах та міжповерхові перекриття з товстих обаполів і плах. Мед зберігали в дерев’яних відрах з кленових клепок. Перекриття другого поверху медуші додатково підтримувалося не менш як двома рядами стовпів. Цей поверх був житловим — тут містилася глинобитна піч. Можливо, будівля мала й третій поверх, від якого зафіксовані уламки плах і обаполів.
Незвичайний тип дерев’яної будівлі XI ст. знайдено в Києві у місті Ярослава. Під зрубом трапецієподібної форми розміщувалась яма конічної форми, обплетена лозою та обмазана глиною. Дерев’яна ляда з великим залізним кільцем і засувами наводить на думку про літописні поруби.
До садиб входили споруди різного допоміжного призначення, зокрема ремісничі майстерні з печами для ювелірного, металургійного та склоробного виробництва. У Вишгороді існував комплекс майстерень, який дістав назву “квартал металургів”. “Двір металурга”, що складався з кількох каркасних будівель, у яких виплавляли крицеве залізо й бронзу та виробляли речі з кольорових металів, був у Рязані. У зрубі-п’ятистінку з соснових колод, який знайдено на Подолі в Києві, визначальними частинами інтер’єру були два ливарні горни для виготовлення “чистого” товарного заліза та рудної кольорової металургії. Стіни зрубу з протипожежною метою зсередини були обмазані глиною й потиньковані.
Характерним прикладом промислової архітектури є гончарні центри, в яких виробляли посуд, полив’яні плитки для підлоги, писанки, статуетки тощо. Такі центри були у Вишгороді й Білгороді, а також біля Автуничів Чернігівської обл. Складовою частиною цих садиб були, крім жител ремісників, горни діаметром до 2 м, господарчі ями для глини та приміщення покинутих майстерень, які використовувались для відходів виробництва. Продукція гончарів зберігалася в складах, один з яких знайдено на вул. Набережно-Хрещатицькій у Києві.
Масштабне вивчення культурних шарів на Подолі в Києві показало стабільність розпланування жител протягом тривалого часу. Простежено орієнтацію садиб по червоній лінії радіальної сітки, межі садиб у вигляді парканів з дощок, житлові зруби, заглиблені майстерні каркасно-стовпової конструкції, двоярусні споруди з підклітами-майстернями, прилягання садиб до вулиць і вздовж природних невеликих річок.
Найдавніші дерев’яні споруди Подолу X ст. переважно однокамерні. За площею їх можна поділити на дві групи: до 25 і до 60 м2. У 1-й половині XI ст. дерев’яні будівлі більшою мірою диференційовані за функціональним призначенням, а житлові приміщення з’являються у вигляді двокамерних зрубів-п’яти-стінок площею 25—30 м2. У більшій камері розміщувалась округла валькована піч. Підлога у приміщеннях являла собою дощаний настил. На кінець XI ст. виникли значні споруди площею до 35 м2, складені з трьох камер. До XII ст. належить зруб з трьох камер площею 57 м2, розділених брусованими стінами, з валькованою піччю в центральній камері. Трикамерні житла з житловими й господарчими приміщеннями по сторонах середньої частини (хата + сіни + комора) були в Новгороді та Рязані.
Залишки вертикальних стовпів у забудові Подолу свідчать про наявність прибудов, навісів, галерей та опорних стовпів для важких дахів. Використовувались каркасно-стоякова та горизонтально-вінцева конструктивні системи.
Житлові приміщення типу теремів походять від вежі — архаїчного предка кількох типів споруд. Вважається, що терем розділявся перекриттями на поверхи, а за літописними свідченнями для таких споруд характерна вежа або сіни з горницею чи світлицею над ними. Яскравим прикладом теремів є високі житлові будівлі в Рязані. При відношенні основи до висоти 1:5 потрібна була підвищена жорсткість конструкцій, яка досягалася застосуванням розкосів на стояках і балках. Тип вежі розвинувся в стовпоподібну конструкцію — дво- чи триповерхову споруду, що стояла в торці теремного комплексу.
Ще до X ст. в Новгороді виробилися загальні розпланувальні та містобудівні елементи структури міста — вулиці, квартали, майдани, садиби, двори, кліті та хати. Основним типом споруд тут був зруб, зрідка — каркасна конструкція. Зруби використовували для тих будівель, де була потреба в теплі чи сталій температурі (хати, світлиці, майстерні, хліви, комори). Каркасні конструкції застосовували в тих будівлях, де коливання температури не мали значення (сіни, ґанки). Характерним є використання спеціальних підкладок під нижній вінець зрубів для стійкості в умовах слабкого насипного ґрунту. В умовах підвищеної вологості передбачали дерев’яні підлоги в усіх без винятку приміщеннях.
Принциповим для інтер’єру хати є положення печі відносно входу. У північних районах піч розташовували в кутку біля входу боком або челюстями до входу. З кінця XII ст. в Новгород з півдня Русі був занесений тип розташування печі в кутах навпроти входу і челюстями на вхід. Поширений спосіб виведення диму з житла — за допомогою дерев’яної “димниці”, а також через прорізи (курні хати) і димарі від челюстей.
Особливості дерев’яних будівель Києва, Новгорода, Чернігова та Рязані властиві спорудам Звенигорода в Галицькій землі та містам сучасної Білорусі, зокрема Бресту. Тут влаштовували зруби на п’ять—дванадцять вінців з дощаними підлогами на лагах, дворові настили з широких дощок, частоколи. На городищі Турова в житлах з-поміж глинобитних траплялися печі, черінь яких і частина стін складені з плінфи.
У Пінську вулиці мали п’ять—сім ярусів мостових, а розпланування їх було стабільним: будівлі однакового призначення по кілька разів змінювали одна одну на тому самому місці. На відгороджених частоколом і деревом подвір’ях здіймалися житла зрубного (однокамерного) типу площею близько 16 м2 з дощаними підлогами на лагах і глинобитними печами та господарчі споруди.
У Давид-городку (поблизу Бреста) будівлі зводили на місці попередніх, іноді з повною збіжністю розмірів. Житлові й господарчі споруди — зрубні, наземні, однокамерні, площею до 20 м2. Дощана підлога в них влаштована на лагах. Ширина дверних прорізів — їм. Будівлі зводили з сосни, нижні вінці — з дуба; дворові вимощення — з колотих соснових дощок на лагах із сосни, дуба або берези.
У Новогрудку були різні житлові будівлі — звичайні наземні й заглиблені в землю, дерев’яно-глинобитні та глинобитні. Житла багатих ремісників і бояр різко відрізнялися від рядових зрубів. Цікаво простежити послідовне спорудження протягом XII — до середини XIII ст. в одній садибі спочатку великого квадратного глинобитного будинку площею 76 м2, потім зрубного площею 58 м2, нарешті будівлі з глини, цегли й вапняку.

Розпланування та забудова населених пунктів

Різноманітні художні образи давньоруських міст, їхні силуети, мальовничість і природність свідчать, що творчий імпульс східної містобудівної школи не обмежувався певними законодавствами. Слов’яни ще в дохристиянський період мали зв’язок з Візантією, мистецтву якої притаманне глибоке проникнення античних художніх принципів.

Продовжити читання “Розпланування та забудова населених пунктів”

Загальна характеристика розвитку архітектури Київської Русі кінця X – 1-ї половини XIII ст.

Архітектура Київської Русі виникла й розвивалася на територіях, що були об’єднані Давньоруською державою Рюриковичів і мали достатньо розвинену культуру язичницьких слов’янських племен. Проте з прийняттям християнства головним культурним орієнтиром Київської Русі стала Візантія, плідний зв’язок з якою почався ще задовго до його офіційного запровадження.

Продовжити читання “Загальна характеристика розвитку архітектури Київської Русі кінця X – 1-ї половини XIII ст.”