Чоботи

Не в однієї дитини виникало запитання: чому подарунки на Різдво знаходять саме в чоботі? Символіка чобота визначається тим магічним значенням, яке з давнини надається в міфологічному світогляді нозі, взуттю, сліду. У своїй будові людина є малим аналогом космосу, який існує в межах просторових координат: верху—низу, правого—лівого.

Нога людини співвідноситься з “низом” антропоморфної моделі світу. А “низ” несе в собі ідею зачаття, народження. Тому невипадково подарунковий чобіток, символ щастя й добробуту, має нагадувати людям про першоподію (народження світу, Бога, людини) саме на Різдво.

Ногами людина торкається Землі-Матері, яка, за давніми уявленнями, дає всьому життя, а через деякий час знову забирає його у своє лоно. Отже, ноги, за віруваннями, мають зв’язок і з життям, і зі смертю. У світовій міфології відомий мотив зачаття, пов’язаний із ногою, взуттям, слідом. Славетні богатирі світового епосу були знайдені в чоботі або народилися від того, що мати побачила слід чи стала ногою на змія. У чоботі був знайдений тюркський герой Ідіге. Зачатий, коли від батькових чобіт залишилися самі підошви, казахський Шора-батир. З’явився зі ступні старший над ракшасами індійський Хеті. В індіанського племені пуебло — дочка допомагала матері місити ногами глину для виготовлення посуду. Шматок глини приліпився до її ноги, але вона не звернула уваги. За кілька днів дівчина відчула, як щось ворухнулося в неї в животі…

Чарівне зачаття змальовується в билині про Волха: “По саду-саду зеленому ходила-гуляла молода княжна. Вона з каменю скочила на лютого змія. Звивається лютий змій біля чобота зеленого сап’яну… Тоді княжна дитя зачала… А й на небі засвітився місяць ясний, а в Києві народився могутній богатир”.

Еротичний зміст символу ноги простежується від традиційної пісні про кохання:

В тихім Дунаю
Дівчина ноги мила.
Над’їхав козак:
“Добрий день, чорнобрива…”

та сороміцької пісні:

Полола моркву й пастернак,
Сколола ноженьку на будяк.
Коле, коле ноженьку будяком,
Болить мені серденько за дяком.
Піду я до дяка,
Щоб вийняв з ніженьки будяка… —

до сучасного російського “блатного” фольклору (“Подколола ножку, сделалась больна”).

Зазвичай образ підсилюється іншими синонімічними символами, вжитими в тому ж значенні запліднення, родючості, кохання, парування, якими є, наприклад, вода — “пити воду”, “мити ноги”:

Наша Маланка — задніпрянка.
Задніпрянську воду пила,
На камені ноги мила,
Тонкий фартух замочила, —

або ж — наколювати на щось ногу:

Через пліт лізла,
Скалка в ногу залізла:
Ой козаче, йди, поможи,
Вийми скалку з ноги..

Символічне значення чобота в різних його проявах (еротичної сили, запліднення та родючості, жертвоприношення, як знак обміну товаром тощо) яскраво виступає у весільному обряді.

Щоб засвідчити улюбленій дівчині свої серйозні наміри, парубок дарував їй взуття:

“Ой скину я опанчу,
Та ніженьки обверчу.
Гей, ой, дай Боже неділі діждати:
Черевички куплю!”

Згадка про чоботи перетворюється на образ, рівнозначний освідченню в коханні та пропозиції одружитися.

По саду ходжу, не находжуся,
Кого я люблю, не надивлюся.
А мій милий йде, чобітки несе…

У весільній пісні перевзування з постолів у чоботи означає зміну статусу — перетворення дівчини на заміжню жінку:

Їде Іванко на конику,
Веде Марисю в постолику.
Ой на, Марисю, та й обуйся —
Свого татойка та й забудься.

Українці полюбляли колись червоні чоботи. На весіллі цей колір взуття співвідноситься з калиною — символом дівочої незайманості:

Січеная калинонька, січеная.
А вже наша Марися звінчаная.
Червонії чобітки на нозі,
Що купив Іванко в дорозі.

В інших випадках червоний колір має кілька значень: червоні чоботи — гарна оздоба для святкового вбрання; вони мають захисні властивості; засвідчують достаток і певною мірою претензії їх володаря на лідерство, як у казці: “Стоїть дід на воротях у червоних чоботях та й питає: “Кізонька моя люба, чи ти їла, чи ти пила?”

За давнім звичаєм, наречений мав пошити чоботи дівчині сам, як у казці “Про бідного парубка й царівну”: “Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж”. Річчю, навколо якої відбуваються сюжетні перипетії казки “Золотий черевичок” (відомий мандрівний мотив “Попелюшки”, що обігрується і в повісті М.Гоголя “Ніч перед Різдвом”), також є весільне взуття. Щоправда, в українській казці черевички дівчині дарує не наречений, а її померла мати (про зв’язок символіки взуття з потойбічним світом ітиметься нижче), але врешті-решт колізія завершується весіллям — дівчина одружується із князенком.

Добре відомий у весільному обряді звичай “дарувати тещі чоботи” засвідчує купівлю-продаж нареченої. Взуваючи тещу в чоботи, зять ніби мирить цим два чужі роди, поєднує їх, родичає:

А за тії чоботи, що зять дав,
А за тії чоботи дочку взяв.
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені…

У болгар цю плату за наречену давали грошима й дуже добре відрізняли від агарлика (батьківського права), якого не платили, коли молода до весілля не зберегла дівоцтва. Згадана плата має назву “обучта”, цебто “взуття”. І батько проданої молодої на ці гроші справді купував взуття цілій родині…

Про цікавий у цьому контексті випадок розповідає Біблія (“Книга Рут”). Коли у Віфлеємі настав голод, Елімелех із дружиною Ноомі й синами пішов у країну моавітів, де вони пробули десять років. Коли чоловік і сини повмирали, Ноомі з невісткою Руг повернулася на свою землю. Турбуючись про майбутнє молодої жінки, вона сказала, щоб та пішла до її родича Боаза на поле, де він заночував після праці, й тихенько лягла біля його ніг. Коли чоловік прокинувся, то розпитав, хто вона й чого хоче. Рут відповіла, як навчила її свекруха. Боаз зрозумів наміри жінок і пояснив: він не проти того, щоб доточити до свого поля поле родички, але є ближчий родич, який має більше прав на це (тобто на шлюб із нею), і пообіцяв з’ясувати, що той думає. Зустрітися вони біля міської вежі, ближчий родич відмовився одружитися. При цьому він зняв зі своєї ноги сандалію і віддав її Боазові на знак того, що поступається жінкою.

Інший звичай, у якому активну участь бере символічний чобіт, представляє відразу кілька функцій. На Волині молода роззуває нареченого (щоб виявити йому свою прихильність і покору), потім вона б’є його чобітьми (щоб додати за їх допомогою статевої та запліднюючої сили) й відкидає їх до порога (приносячи, таким чином, у жертву домовику, який найбільше не любить невісток — чужинок у роду).

Звичай переносити молоду через поріг, поширений у багатьох країнах, має своє пояснення, що ґрунтується на зв’язку ноги з померлими предками. Вважається, що молода буде щасливою в подружньому житті, коли її нога не ступить на поріг. В іншому випадку їй загрожують різні біди. За уявленнями, під порогом мешкають духи померлих, домовики (колись там справді ховали покійників, а за часів навіть не дуже давніх — закопували мертвонароджених дітей або послід). Ці духи вимагали поштивого ставлення до себе, тож у деяких місцевостях Сирії, Єгипту, Нігерії під час шлюбної церемонії їм приносили в жертву вівцю. Наречена мала стати ногою в кров жертовної тварини й лише після цього переступити поріг. Таким чином, через взуття передається особлива магічна сила покійних предків, але водночас воно несе в собі й небезпеку смерті.

Нога, взуття або кінське копито можуть бути причиною смерті так само, як і народження. Смерть двох славних богатирів Волха Всеславича і Василя Буслаєвича була викликана доторком каблука чобота (в інших варіантах копита коня) до каменя — могильної плити, символічного кордону, що відділяє світ живих від світу померлих. У билині про Добриню і змія герой убиває змія чоботом, що лежав на березі ріки (річка — також кордон між цим і тим світами). Взуття тут виконує між ними роль посередника.

У білоруській легенді розповідається про гору Змієвіцу, під якою було поховано змія. Щоб позбутися чудовиська, мешканці вирішили закидати його землею. Проте змій скидав її із себе доти, доки один знаючий чоловік не насипав на нього “три лапті землі”. Тоді розкидана земля зсунулася, накрила змія і утворила гору. В Луцькому повіті народна пам’ять зберігала згадку про “воїнство Буняк”, що пройшло увесь світ і в місцях свого перепочинку насипало могили своїми чобітьми.

Особливе значення в поховальних ритуалах, а також ворожінні та лікувальній магії має символіка саме старого взуття.

Раніше померлих не взували в чоботи, а завивали ноги в полотно або шили спеціальне взуття (“колигви” у Галичині). У такий спосіб ніби намагалися відтворити найдавніше взуття, “спадкове”, щоб по ньому померлі могли впізнати свого родича, адже у взутті (як і у вбранні) криється сила його власника, людина разом із одягом переносить на себе силу та властивості батьків чи членів роду…

Росіяни, за звичаєм, кидали старим взуттям навздогін тому, хто вирушав у дорогу. Так намагалися спонукати предків мандрувати разом із живим родичем і оберігати його в мандрах. Старе взуття може використовуватись і для інших функцій, які перебувають у компетенції бога Волоса. Так, у російських народних обрядах воно символізує багатство, приплід худоби. У Вятській губернії старі лапті вивішувались у хлівах, щоб було багато Худоби, у Саратовській — щоб вона не хворіла, у Владимирській та Ярославській — старе взуття виступало в ролі “курячого бога”.

Чоботи як символ (а відтак і показник) добробуту стали об’єктом притч і казок. В одній із українських легенд розповідається: вмираючи, батько заповів синові працювати в полі так, щоб він нікому не казав першим “здрастуй”, їв хліб із медом, а у свято взував нові чоботи. Син зрозумів батькові слова буквально і скоро дожився до того, що не мав за що купити ні меду, ані чобіт. Зате, як став він раніше за всіх виходити в поле, — люди, йдучи, почали вітатися до нього перші; як, натомившись, їв хліб із водою — він здавався йому солодким; як дістав із горища чоботи й начистив — заблищали вони як нові. Аж тоді син збагнув батькову мудрість.

Інший твір зі схожим сюжетом має казкове закінчення. Коли в сина не стало ні грошей, ні чобіт, він згадав, що на горищі залишилися батьківські шкарбани. “Достану їх, то, може, ще яку годину похожу”, — вирішив. Коли до тих шкарбанів, аж там гроші заховав батько”.

Взуття часто застосовували в лікувальній магії. При складних пологах баба-бранка йшла по “непочату воду” із чоловічим чоботом. Набравши її до заходу сонця, несла в хату породіллі й виливала на долівку (Вінниччина). Безперечно, ці магічні дії можна трактувати як жертву предкам. Жертва здійснювалася за допомогою взуття, оскільки, за уявленнями, таким був найкоротший шлях до померлих родичів.

На свято Андрія, 13 грудня, дівчата ворожать на взутті, перекидаючи свої чобітки та черевички через хату. В який бік носком упаде — туди й дорога заміж. Хата тут — замкнений простір, царина порядку, захищеного від хаосу, світ живих — на відміну від світу померлих. Чобіт, перекинутий через хату, ніби потрапляє до потойбіччя, тому може “віщувати”, визначати майбутнє.
За допомогою старого взуття можна відвернути мерця, який “ходить” до своєї дружини: “Як маєш постільці старі з лівої ноги, і йди на потічину, і бери води, і через спину три рази води з того постола верж. І казати: “Як мені не треба цього постола, то і тобі не треба ходити”. І як у попередньому прикладі, чобіт із водою має бути “перекинутим”.

Цікава й символіка снів: за віруваннями українців, подерті чоботи з відірваними підошвами у сні означають смерть для того, на кому ці чоботи. Чоботи сняться зношеними, адже дорога до померлих далека, вони — у тридев’ятім царстві; щоб дійти туди, треба зносити три пари залізних черевиків (казковий мотив), вони за горою, за морем (рікою), у небі, там, “куди й ворон не долітає”. Коли дівчині сниться нове взуття — це до весілля, а якщо вона його загубила — значить, віднадила залицяльника.