Голуб

 Згідно з народними уявленнями, голуб — пташка чиста, свята, божа. За християнською традицією, голубом Дух Святий зійшов із неба під час хрещення Ісуса Христа. Тому в народі вірять, що голуб — улюблена пташка Господа і що він освячує воду, готуючи цим хрещення. Голуб — птах миру й любові, пара голубів символізує кохання та вірність у шлюбі.

У міфах різних народів голуби прислуговують богам. Іноді сам бог набуває голубиної подоби. Так, індійський Агні прилітав до царя Узінарі голубкою, Зевсу голуби приносили амброзію — їжу богів. У біблійному сюжеті голубка сповіщає Ноя про кінець потопу. Цей сюжет набув своєрідного трактування в південнослов’янській народній традиції: лапки в голуба нібито почервоніли після того, як на землі він ступив у кров. Македонські легенди пов’язують горлицю із сестрою, яка оплакувала брата, полоненого турками. За це вороги повісили дівчину. Смуга на шиї горлиці — слід від мотузки. У хорватських легендах ворог дикого голуба — коза. Вона зруйнувала його гніздо, тому тепер голуб проклинає рогату, а своє помешкання мостить на високому букові. Мусульмани Боснії і Герцеговини розповідають, що голуб дістав від Аллаха дар мови. Дізнавшись про голод, яким буде покарано людей, він полетів попередити їх про це, закликаючи купувати хліб. Аллах розсердився на голуба й відібрав у нього мову. У білоруській колядці два голуби несуть по жолудю, з тих жолудів виростає дуб, а заодно сходить зоря із зіроньками, котрі уособлюють ідеальну родину.

На Волині існує уявлення, щодо відділення води від землі “Бог був голубом”. В українському фольклорі голуб, насамперед, має міфологічне значення учасника творення світу. Відгомоном цього міфу є давня світотворча колядка. У ній розповідається про те, як голуби, які сидять на вершечку явора (світове древо), пірнають у синєє море й дістають звідти піску. А з нього вже постає земля та все суще на ній. Іноді голубів троє (три — число досконалості, довершеності), вони створюють світ — землю й небесні світила (див. статтю “Вода”).
Голуба також сприймали як одне з утілень бога грози, дощу та вітру. За народною прикметою, коли голуби літають поблизу людини — чекай дощу. Діти просили дощ так:
Не йди, не йди дощику!
Дам тобі борщику.
Поставмо на дубоньці,
Прилетять три голубоньці
Та возьмуть тя на крилонька,
Занесуть тя в чужиноньку.
У давнину голубів забороняли вживати в їжу. Вважали: хто вб’є цю птицю, в того помиратимуть діти, не вестиметься худоба.
Приказка із цілком українським “раціоналізмом” і любов’ю до всього живого твердить: “Печені голуби не летять до губи” (ліпше, коли вони живі). Котрий хазяїн триматиме голубів, у того в домі пануватиме щастя й лад, оселю його ніколи не спіткає лихо й не буде пожежі. Росіяни, щоб погасити пожежу, кидали у вогонь білого голуба. Коли ж голуб несподівано залетить у вікно — чекай, що дім займеться полум’ям чи хтось у родині помре.
В історії Київської Русі існував жорстокий оповитий легендами епізод, до якого причетні голуби. Княгиня Ольга, щоб помститися древлянам за смерть свого чоловіка Ігоря, обложила місто Іскоростень. Довго протримавши його в облозі й не здобувши, взяла данину — “по троє голубів і по троє горобців… од кожного двору”. Древляни радо погодились. Те, що княгиня попросила такої необтяжливої данини, не викликало в них підозри, адже у східних слов’ян здавна на жертву богам віддавали саме птахів. Княгиня ж, пороздававши своїм воям голубів та горобців, наказала прив’язати до лапки кожного трут, а коли смеркне — підпалити його й пустити птахів на волю. Голуби полетіли до своїх голубників, горобці — під стріхи. Від вогню зайнялися кліті й одрини — й не було двору, де не горіло б. Люди почали тікати з міста, княгиня наказала хапати всіх. Взявши ж Іскоростень, спалила його дощенту.
Казки часто оповідають про голубині сорочки або ж крильця. Одягаючи їх, героїня стає голубкою. В одній із таких закарпатських казок — “Про Сейпентел Ілонку” — головний герой із нареченою, тікаючи від переслідувачки — господині лісових хащ, — спочатку перекидаються рибами. Та хлопець через свою необачність утрачає очі. Ілонка повертає їх: “І полетіла голубом. Вдома напустила на матір і на сестри міцний сон. Тоді сягнула матері у пазуху, взяла очі, а замість них поклала голуб’ячі яйця, аби баба Думала, як пробудиться, що очі там, у пазусі.
Хлопець чекав на березі річки. Раз лиш прилетіла голубка, сталася дівчиною й поставила очі хлопцеві на місце”.
Яскравою і поетичною є шлюбна символіка пари голубів. Голуби, що сидять по обидва боки від стовбура світового древа, співвідносяться з сонцем та місяцем. Ця пара втілює ідею родючості, благополуччя, багатства. Фігурками двох голубів дотепер оздоблюють весільний коровай. Молодим при цьому бажають: “Любітеся, як голубів пара!” У давньоруській билині голуб та голубка — птахи віщі — приносять Добрині звістку, що дружина його виходить заміж за іншого. Проте найчастіше голуби — птахи любові, голубина пара (“Голуб на черешні, голубка на вишні”). Голубами у весільних піснях названо наречених. Сивий чи сірий колір голубів заспокійливий, приємний, у пісні він символізує гармонійні стосунки між молодими. Голубину пару не можна розлучати; в одній із пісень ідеться про стрільця, який убив голуба, а голубку забрав, давши їй право вибору: “Є в мого батька сто пар голубів; іди, вибирай, котрий буде твій!” Голубка тужить, бо такого, як був її милий, уже не знайти.
На весіллі з коровайного тіста випікали голубки, що призначені були для коровайниць — як подарунок. У болгар голуба зображають на весільному та великодньому хлібі. В деяких тлумаченнях снів голуби — ознака приходу сватів, або ж голуб — майбутній наречений. На Закарпатті вважали: якщо дати дівчині і хлопцю по половині серця голуба, вони вічно любитимуться.
Гудіння, туркотання голубів символізує сум. Своїм гудінням голуби пророкують розлуку: “голуб голубочку покинути має”. У колискових піснях гудінням голуби (гулі) забавляють дитину, присипляють її. Чарівні гулі в червоних чоботях думають, чим годувати, чим обдарувати немовлятко. Здебільшого саме вони й дають дитині “ростоньки в костоньки”, “розум добрий в головоньку”.
 В українців надзвичайно поширене звертання “голубе”, “голубко”. Голубкою називають бідну сиротину (“А бідная сиротина, як сива голубка”), милу чи милого (“Десь мій милий, голуб сизий”). У весільній пісні голуб — це староста (“Старосто старесенький, голубе сивесенький”), добрі сусіди — теж голуби (“Ой сусідоньки, ви голубоньки мої!”), для матері — доньки-голубоньки, синочки-голубочки. Навіть в історичних піснях та думах козаків, отамана порівняно з голубами (“Отаман іде, як голуб гуде”). В голосіннях голубом чи голубкою прилітає до родичів померлий. Символіка ця стає прозорою, якщо згадати про вірування, поширене в усій Україні, що душа після смерті відлітає птахом. “Мамко моя, голубко моя”, — голосить за померлою матір’ю дочка. “Голубе мій дорогий, одлітаєш ти од мене далеко”, — тужить за чоловіком дружина. Уявлення про душу в образі голуба підтверджує звичай сілезьких поляків годувати жінку одразу після пологів голубом. Думають, що в цей момент вона “порожня”, бо душу в неї забрало немовля.
У народній медицині голубину кров застосовують, щоб позбутися веснянок (Бойківщина). Голубом, розрізаним навпіл, лікують епілептичні напади (так звану “чорну хворобу”), прикладаючи його до серця недужого. Молодого голубка, який іще не вбився в пір’я, садять на груди хворому на жовтяницю і тримають, поки пташина викине послід, потім відносять її у гніздо. Голубок має пожовкнути, а хворий — видужати. Уся лікувальна магія ґрунтувалась на тому, що голуб — птиця чиста, здатна “очистити”, оздоровити.
До особливих магічних дій вдаються, розводячи голубів. На Полтавщині втикали в дах голубника кілок, яким пробивали лід на Водохреща, — перетику. А на Великдень ішли до заутрені з голубом за пазухою і на священикове “Христос воскрес!” відповідали: “У мене голуб єсть!” Щоб не крали голубів та їхнього пір’я, саме пір’я затикали за жердину в голубнику або приносили туди кістки освячених голубів.
На Волинському Поліссі час, коли прилітає голуб, означено восьмим тижнем після Різдва. У день Сорока мучеників (9/22 березня) пекли “пташечок” із тіста, яких подекуди називали “голубцями”. З ними діти закликали весну. Крик дикого голуба пов’язували з початком посіву. У славонців голуб так і кричав: “Sij luk! Sij luk!”, наче закликаючи сіяти цибулю, у поляків — просив насіяти гороху, в Моравії — бобів. Українці Поділля твердили, що голуб просить: “Побудьте!” — всіх, хто зупинявся його послухати.