Лелека

Лелеку шанують різні народи. Вважається, що він приносить людям добро: дітей, щастя, весну. Багато вірувань пов’язані з його “вірністю у шлюбі”.

Лелека (бусол, чорногуз) в українців — святий птах. За легендами, він походить від людини, яка згрішила колись проти Бога і тепер, у пташиній подобі, старанно спокутує свою провину.

Найпоширенішою версією перетворення людини на лелеку є історія гадючого мішка:
“Кажуть, бусол — з чоловіка. Бог усіх гадів у мішок зібрав і дає чоловікові: “На цей мішок, однеси до моря і вкинь у воду. Як нестимеш, не розв’язуй і не заглядай у мішок, що там є”.

Йде той чоловік з міхом до моря — кортить подивитися. Розпустив того мішка, гад так і поліз, так і поліз із нього! А Бог і каже: “Не хтів мене слухати, пустив гадюччя по всіх усюдах, іди ж та збирай…” От тоді й став той чоловік буслом”.

На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Там вони нібито плюскаються в озері й перетворюються на людей. Навесні вони купаються в іншому озері й повертаються додому птахами. Інколи у вирії лелеки змушені битися з орлами, коли ті на них нападають, і перемагають хижаків, хоча багато їх гине.

Перед вирієм лелеки вчиняють суд і закльовують до смерті птаху, яка зрадила своєму подружжю: “Один самотній бусол полюбив чужу буслиху. І відбив таки її, забрав з чужого гнізда, і полетіли вони на нове місце до лісу. А через якийсь день, коли бусол прилетів на луг, його великим колом оточило пташине товариство й щось почало вичитувати своїм клекотом. Стоїть посередині самотній бусол. Ось він підняв опущену голову, важко підняв крила, тріпнув ними і піднявся угору. Там він раптом здригнувся всім тілом і, згорнувши крила, каменем полетів донизу. Так і закінчилася буслина любов”.

 Лелеки, за повір’ям, мають риси і звички, притаманні людям. Вони розуміють людську мову (адже колись і вони говорили). Як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували й підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Настав день, коли на світ з’явилися малята. Разом із малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Коли лелека його побачив, він високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята й мати-лелека… А садиба того господаря незабаром пішла з димом.

Як і людина, лелека може плакати: “Бузьок дуже нудиться за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, — розповідається в одній легенді. — Тому він і гніздо в’є на дахах, і сам живе близько коло людей. Ми часто можемо видіти, як бузьок журиться. Годинами на одному місці з опущеним дзьобом: він плаче й думає про своє людське життя”. Сумує лелека й тоді, коли бачить чвари між людьми: “стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко… А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.

Лелеки належать до віщих птахів. Люди по них гадають на врожай, погоду, здоров’я, заміжжя та на інші житейські речі. Вважається, що добре бачити лелеку, коли він летить або ходить, погано — коли стоїть нерухомо на одній нозі.

Широко побутує повір’я, ніби чорногуз приносить дітей. За давніми уявленнями, поява потомства асоціюється з водою. Малюків бусол знаходить у воді, виловлюючи їх своїм довгим дзьобом, і приносить матерям.

Зв’язок лелеки з дітьми простежується в календарній та родинній обрядовості. Діти зустрічають лелеку як першого вісника весни, вони просять у нього братика чи сестричку (приміром: “Буську, буську, принеси мені Маруську!”). Побачивши першого птаха, гукають до нього: “Лелеко-татку, збудуй у нас добру хатку та виведи діток”. На день Сорока мучеників (22 березня) печуть обрядове печиво, присвячене пам’яті померлих дітей. Діти символічно спілкуються з птахами. Між ними ніби відбувається ритуальний діалог, у якому беруть участь дві групи дітей. Одні запитують, звертаючись до птахів: “Лелеко, лелеко, до осені недалеко, а де твої діти?” Інша група відповідає за лелеку: “До осені далеко! Я хатку зроблю і діток виведу, а восени у вирій полечу і діток заберу!”

У Білорусі на обряд “бабиної каші” приходив “бусол” — ряджений у вивернутому кожусі з піднятими зв’язаними руками, які нагадували лелечий дзьоб. Він приносив ляльку — дитину — й обіцяв батькам новонародженого: “А калі добра будзєцє прасіць, то я буду іх (дітей, — авт.) насіць, і насіць, і насіць”.

І досі широко побутує повір’я, згідно з яким у родині буде Щастя, коли бусол зів’є гніздо на подвір’ї. Люди й самі допомагали в цьому птахам: лаштували на хатах або деревах хрестовини, колеса від возів. Вірили, що пернаті оберігають обійстя від пожежі й блискавки, що разом із ними приходять у господу злагода, добробут і здоров’я. Щовесни лелеки повертаються на свої гнізда. Коли ж, ображені на людей, птахи покидали хату, все добро йшло за ними.

 За повір’ям, скривджені лелеки могли й підпалити будівлю, принісши у дзьобі жарину. Вбивати птахів або руйнувати їхні гнізда вважалося великим гріхом. За це винного було суворо карано — хворобою, злиднями, а то і смертю.