Знання оранки

Від спушування ґрунту примітивними знаряддями бере свій початок хліборобська культура. Застосування з цією метою палиці археологи простежують у найдавніших осередках людської цивілізації.

За допомогою палиці-копачки щонайбільше можна було підтримувати агротехнічну ідею необхідності обробітку ґрунту для успішного розвитку рослин, оскільки вплив її на продуктивність був зовсім незначним. До того ж це знаряддя можна було використовувати лише в долинах рік і саме там, де формувалась своєрідна флора злакових приматів — природних попередників культурної флори. Подальший розвиток аграрної культури загалом пов’язаний з удосконаленням ґрунтообробних знарядь, особливо на ранніх етапах, коли обробіток землі був єдиним агротехнічним заходом для тимчасового підтримання її родючості шляхом поліпшення структури.
Ранньотрипільські поселенці володіли певними навичками у плеканні деяких зернових культур, зокрема проса, ячменю чи навіть пшениці, застосовуючи для агротехнічного процесу такі знаряддя, як найпростіші моделі мотики, виготовлені з рогу, каменю чи дерева, а також кремінні серпи.
Саме застосування мотик різного ступеня довершеності дозволило створити основу для розвитку аграрної культури як матеріального гаранту поступу людської цивілізації взагалі. Не зникли безслідно набуті навички з підготовки ґрунту неолітичною мотикою трипілля — їх розвивали спадкоємні археологічні культури пізніших епох. Так поступово створювалася аграрна культура на етнічній території України.
Важливою об’єктивною умовою для переходу до так званого орного хліборобства було приручення, одомашнення тварин, їх використання як тяглової сили започаткувало новий етап у хліборобстві — розвиток тяглових орних знарядь.
Рало. Першим знаряддям для обробітку ґрунту, в яке запрягали робочих тварин, було рало. На етнічній території України рало уже побутувало на початку II тис. до н. є. Це було безполозове рало найпростішого типу. Воно складалося з довгої (до чотирьох метрів) жердини, яку називали «грядка», або «стебло», а у випадку волового запрягу — «війє». Довга жердина правила і за дишло, і за гряділь, який пізніше з’явиться у плузі. У задній потовщеній частині стебла закріпляли ральник під кутом 35—40° до землі, а також дерев’яну ручку (чепіга), яка служила для утримання знаряддя під час оранки. Знахідки вузько-лопатевих наральників свідчать, що на межі двох епох і в перші століття нашої доби безполозові рала були поширені майже в усіх ландшафтно-географічних зонах України.
Вищий рівень аграрної культури, новий етап її розвитку зумовлений винайденням заліза і виготовленням з нього робочих частин орної техніки. Найдавніші залізні наральники на території України знайдені археологами у Північному Причорномор’ї та на Закарпатті.
Упродовж І тис. н. є. сталися суттєві техніко-конструктивні зміни орної техніки: від найпростіших борозних знарядь — до оснащених череслом, палицею і колісним передком, здатних відвалювати брили ґрунту. Основою такого вдосконалення було рало: в одних випадках — безполозове прямогрядільне, в інших — полозове. Саме полозове рало, яке широко ужиткувалось давніми хліборобами уже в І тис. н. є., відіграло значну роль у формуванні плуга.
При оснащенні орного знаряддя череслом і відвальною палицею змінилась технологія оранки (відораний ґрунт перевалювався частково або тільки розсувався в боки), воно уже перестає бути ралом у первісному розумінні. Це ще не плуг, але уже й не рало — перехідна модель, яка отримала назву плужиця. Очевидно, плужиця виникла в процесі вдосконалення рала додаванням до нього другого руків’я і чересла.
Фактично орне знаряддя з певною технологічною функціональністю, окреслене як рало, припинило своє існування у пізньому середньовіччі. Однак ще зустрічалось спорадичне його вжиткування наприкінці XIX — на початку XX ст., зокрема у поліській зоні. Однозубі знаряддя, призначені або для міжрядного обробітку просапних культур, або для багатьох інших допоміжних операцій агротехнічного процесу, іменувались за давньою традицією «рало», чи «орало» (Чернігівщина), а подекуди назву змінено на «окучник» (Житомирщина), чи «підгортач» (Київщина). Змінилася і традиційна назва багатозубих рал. На Харківщині знаряддя з трикутною рамою іменували «радлом», а в Центральній Україні, на півдні Чернігівщини та у східній частині Поділля — «драпаком», чи «дряпаком», іноді «гаком».
Отже, навіть побіжні узагальнення щодо походження і вдосконалення орної техніки на етнічній території України свідчать про роль рала як базового для створення конструктивно досконаліших знарядь другого покоління — плугів і сох.
Плуг. Це знаряддя, що здатне перекидати пласти ґрунту. Період його започаткування слід окреслити як перехідний формотворчий, коли поряд з утвердженням ідеї оранки з перекиданням пластів ґрунту тривали пошуки знаряддя відповідної конструкції.
З кінця черняхівської епохи на етнічній території України полозове рало доконструювали череслами. Розпочався процес формування робочих частин знаряддя оранки. Зафіксоване у Сербії та Болгарії на початку XIX ст. побутування плужиць, взагалі їх існування свідчить про перехідний тип орного знаряддя.
Український традиційний плуг складався з двох основних частин — власне плуга і тяглового передка («теліжка», «колісниця»). Основною деталлю плуга, яка з’єднує всі інші в певну конструктивну систему, є гряділь («придолоп», «грядка»). До конструктивних частин належать стовпа («підойма»), а також чепіги. Робочі частини дерев’яного плуга: чересло («крій», «довге залізо», «переднє залізо», «ніж» тощо), підошва («п’ятка», «санка», «полоз», «стріла» тощо), на яку насаджувався леміш («широке желізо», «широкий ніж», «черевик», «підріз», «писок», «копач» тощо), і полиця («дошка»). З заліза виготовляли чересло, леміш, а пізніше і полицю.
Однією з основних формотворчих засад, що дозволяє вирізнити регіональні моделі плуга, є ландшафтно-ґрунтова характеристика тієї чи іншої етнографічної провінції. На базі українського традиційного плуга створюється карпатсько-гірська модель, конструктивно видозмінюється плуг поліської зони, дещо своєрідним виглядає плуг волинського історико-культурного ареалу тощо. У гуцульській частині Карпат аж до XIX ст. зберігся плуг з перекладною полицею, який можна вважати рудиментом широколопатевого двополицевого рала. Основні конструктивні вузли поширюються на сусідні етнічні території, зокрема Молдову, Росію, Білорусь, навіть на Кавказ.
Різноманітне регіональне моделювання класичного варіанта плуга свідчить про розвиток народного ґрунтознавства і одночасно вказує на залежність конструктивної моделі від агрофізичного стану ґрунту.
Запровадження у поміщицьких господарствах різних Районів України фабричних зразків Менцеля, Сакка, Еккерта та інших промисловців не набули значного поширення у селянському середовищі. І не лише через їх високу ціну а й у зв’язку із техніко-конструктивною недосконалістю, непристосованістю до певних типів ґрунтів. Тривав процес довершення традиційних моделей, до яких прилаштовували металеву гвинто-подібну полицю, суцільно з’єднавши її з лемешем та долучивши стрілу тощо.
Соха. Яскравим підтвердженням безупинного творчого пошуку селянина, поглиблення його агрономічних та інженерних знань і навичок було винайдення ще одного орного знаряддя для роботи в екстремальних ландшафтно-ґрунтових умовах Лісу та Лісостепу — сохи.
Відомі в етнографії однозубі сохи («білоруська сошка») -не що інше, як перехідні типи від рала до сохи, що законсервувалися у селянських господарствах. Саме ця модель сохи, а також інші, зокрема «цапулька», були першим етапом на шляху формування класичного двозубого варіанта, з яким пов’язане технічне вдосконалення і конструктивна еволюція від знаряддя спушувального до орного.
Соха відрізнялась від рала саме робочою частиною, якою була двозуба плаха — на зуби набивались асиметричні сошники – замість однозубого ральника. До цього орного знаряддя була прилаштована полиця у вигляді лопатки, яка давала змогу не тільки відгортати відкраяний ґрунт, а й перекидати його.
Враховуючи специфічні природно-географічні умови етнічної території України, а також те, що Середнє Подніпров’я, поліська зона були прабатьківщиною хліборобства і водночас територією запровадження таких первісних упряжних знарядь, як рало, а відтак і плуг, соха могла з’явитися на Поліссі уже у сформованому вигляді з північних, північно-західних регіонів лісової смуги приблизно у XVII—XVIII ст. При цьому «етнографічні» сохи XIX ст. Полісся, Лівобережжя України відрізнялися від своїх північних аналогів. Вони більше нагадували праоснову і зберегли жорстке кріплення робочої частини з корпусом сохи (виняток становить соха-односторонка зі східної частини Полісся). Зміни стосувалися і робочих частин, коли сільські майстри Полісся вважали за потрібне поставити ту чи іншу деталь так, як у плузі або ралі (поліська соха з Чернігівщини, соха з мелицею із Західного Полісся, модель із півдня Чернігівщини і Лівобережжя).
Ужитковий успіх сохи в етнокультурній зоні Полісся пов’язаний з її виробничою економічністю: при достатній продуктивності (вищій за рало, але нижчій за плуг) вона значно переважала існуючі орні знаряддя за доступністю і простотою в експлуатації. Легкоструктурні ґрунти з участю сохи можна було підготувати до посіву, маючи одного коня, тоді як рало, і особливо плуг, вимагають щонайменше двох волів чи коней.
У комплексі ґрунтообробних знарядь, від самого початку оранки, чільне місце посідали знаряддя другого етапу підготовки поля. До них у різний час належали мотики, суковатки, драпаки, різноманітні борони, а також рала.
Потреба у вирівнювальних поле упряжених знаряддях з’явилась із запровадженням оранки. Окрім розпушування розораного ґрунту ралом під час перехресної оранки, для технічного завершення підготовки поля необхідний був додатковий інвентар. Таким знаряддям могла бути суковатка, або волокуша.
Безумовно, перші розпушувальні пристрої були найпростішої конструкції, переважно гіллячкового типу — верхівки хвойних дерев з обрубаними гілками або гіллячки з гострими шпичаками (глід, терен тощо). Це так звані борони -плетуші. Уже у давньоруський час хлібороби доводили поле до технологічної завершеності брусковими боронами, найчастіше плетеного типу, які згодом набули найрізноманітніших форм, відзначались різними способами закріплення зубців. Подальший розвиток хліборобства відбувався у руслі територіальної локалізації орної техніки, тісно пов’язаної з конструктивним удосконаленням знарядь. Це спричинювалось феодалізацією суспільного життя, поширенням феодального (ленного) права на рільничі угіддя. Тому уже в пізньому середньовіччі виділяються суцільні зони сошної оранки (північ Росії, Білорусь), плужного обробітку (більшість території України) із застосуванням сохи, плуга і рала. Така зональність поширення основних орних знарядь у східнослов’янських народів зберігалась до початку XX ст.