Про Україну



Урочистий вишитий рушник національного стилю

Мені подобається

Народна мудрість

Як їси хліб, не лишай куснів, бо в них твоя сила.

Оберіг для дружини чи доньки
200 грн
замовлення безпосередньо у автора
спеціальний проект "Магазин від майстра"

Український рушник

Український рушник

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.

Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.
Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.
Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця.
Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.
Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи» (Євангелія від Івана, 6:34), то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.
Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.
Рушник виконував і важливу образно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості. Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуст тих, хто причащається. Орар* диякона нагадує віруючим і про той «лентіон», яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після обмивання. Плат Вероніки і є власне тим священним убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного. Символіка рушника генетично пов'язана і з омофором, адже за давніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила омофор святому Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.
 
 
Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
 
 
Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.
Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.
Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.
На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.
Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху.
Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.
Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник.
Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев'язували рушником. Учасників процесії пов'язували хусточками або рушниками.
Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.
Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.
Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.
 
 
А в коморі сволок,
На ньому рушників сорок,
Бежіте, внесіте
Та буярів прикрасіте.
 
 
Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.
Довгими зимовими вечорами збиралася молодь на вечорниці. Дівчата, співаючи, вишивали. Ось як співається у весільних піснях:
 
 
Ой ластівонька купалася,
Край бережка сушилася,
Край бережка сушилася.
Дівка Маруся журилася,
Ой ще рушничків не надбала,
А вже Івана сподобала.
Ой ще рушничків не зробила,
А вже Івана полюбила.
 
 
У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю.
Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими».
 
Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала
Та рушнички напряла,
По тихому Дунаю білила,
На сухому бережечку сушила,
Своїх старостів дарила.
 
 
Або:
 
 
Дожинай, доню, та йди додому,
Де є у,тебе аж троє гостей,
Аж троє гостей, всі три старости.
Ой одні стали аж за садами,
А другі стали під воротами,
А треті стали під сіньми кіньми.
Що за садами — тим відказали,
За воротами — тим слово дали,
Під сіньми — рушнички дали.
 
 
Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона подавала рушники сватам, які перев'язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати й батько скривдженого молодого мали право йти до суду. В такому разі суддя наказував батькові молодої заплатити скривдженим відшкодування.
У весільних піснях так співається про сватання:
 
 
Старостам по рушничку, молодому хусточку.
А вже ж тоді от того не ввиляти,
Щоб старостам рушнички не подавати.
Ой перві прийшли, вона тим одказала,
А других почастувала,
А треті прийшли — тим рушнички дала.
А мій батенько, та як голубонько,
Все мною молодою
Та рушники крає,
Старостам дає —
Мене заручає.
 
 
Або:
 
 
Ой ти, мати, пораднице в хаті,
Порадь мені, що людям казати?
А чи мені рушники давати,
А чи мені іншого чекати?
 
 
Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником. Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів. Це супроводжувалося обрядовими піснями:
 
 
Рушнички ж мої, рушнички ж мої,
Тонкі та біленькі,
Я ж вас пряла, я ж вас пряла —
Ніченькі не доспала,
Я ж вас робила, я ж вас робила —
Всіх ткачів обносила,
Я ж вас білила, я ж вас білила —
Всі береги обстелила,
Я ж вас дарила, я ж вас дарила —
Всю родину звеселила.
 
 
Або:
 
 
Ой, ходіть до мене, дружечки,
Подала я за милого рушнички.
 
 
В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев'язувалася в поясі рушником, іноді з перев'язаним рушником йшла до шлюбу. На Гуцульщині дівчина, на знак згоди, перев'язувала старшого старосту рушниками через груди навхрест. Вішали старостам на шию калач, прив'язаний до рушника. У всіх важливих подіях у житті народу використовувалися рушники. Ось чому виникли такі вислови, як «рушники подати» (означає заручитися) або «на рушнику стати» (обвінчатися). Саме на рушнику вінчалися в церкві:
 
 
Коли б мені, Боже, неділі діждати,
Неділі діждати, на рушничку стати,
Тоді не розлучать батько ні мати,
Ні суд, ні фомада, —
Хіба вже розлучать
Заступ та лопата.
 
 
В іншій народній пісні так співається:
 
 
Лети, лети, соколоньку, поперед нас,
Неси, неси вістоньку батеньку од нас:
Що вже єго діточки звінчали,
На білому рушничку стояли,
Золотим перстенечком міняли.
Полети, соколоньку, поперед нас,
Занеси вістоньку од нас:
Нехай виходить матінка з калачем,
Зв'язали її доненьку з паничем.
Чи з паничем, чи не з паничем,
Звінчали її з мужиком,
Зв'язали її ручки рушником.
 
 
Рушниками зв'язували руки молодим під час вінчання, бажаючи щасливого подружнього життя:
 
 
Почуєм, побачим, що нам скажуть,
Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть.
 
 
Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дівич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв'язувались рушником. На картині Ф. Кричевського «Наречена» відображено саме цей момент, коли дружка тримає рушник, щоб обв'язати наречену. Обв'язування молодої рушником мало обрядово-магічний захист від злих сил. Після запросин гостей молода з дружками повертається до своєї хати, де в сінях стоїть «гільце» — невелике деревце, прикрашене стрічками та квітами. Його заносять до хати і ставлять на рушник. Батьки благословляють молодих хлібом на рушникові.
На всій території України рушником прикрашають коровай. Іноді обв'язують навкруги або кладуть на рушник, в деяких місцевостях коровай прикривають навхрест рушниками і знімають їх лише тоді, коли починають ділити його. Ці рушники забирає собі дружко.
Під час весілля молоді обдаровують одне одного. За традицією, наречена дарує молодому власноруч вишиту сорочку, хустину, рушники. Молодий відповідно обдаровує її чоботами, хустиною та іншими подарунками. Обов'язком нареченої є обдарування дружбів рушниками. Цей звичай знайшов відображення в народних піснях:
 
 
Мати Марусеньку родила.
Місяцем обгородила,
Сонечком підперезала,
До свекора проводжала.
Та сказала: Марусенька — не пряха,
А матінка Марусина — не ткаха,
Аж вона раненько вставала,
Тонкі рушники напряла,
У тихого Дніпра білила,
Молодих дружків дарила.
 
Тарас Шевченко глибоко знав народні звичаї, що знайшло відображення в його поезії. Сватання він описує такими словами: «Я все виглядала — чи не шле за рушниками», «А у мене, як на теє, й рушники вже ткались», «Одній найкращій скажіть тихенько, щоб на своєму огороді гарбузів не сажала», «Вернулись люди з рушниками». Існує легенда про те, що коли Тарас Шевченко готувався до свого весілля, він замовив у Кролевці рушники з птахами та, на жаль, не дочекався. Коли перевозили домовину Шевченка з Петербурга до Канева та проїздили через Кролевець, замовлені весільні рушники кролевчани поклали на труну.
Видатний український етнограф Павло Чубинський під час етнографічної експедиції (1869—1870 pp.) Правобережною Україною зафіксував цікавий звичай «торочення рушників» перед весіллям. У п'ятницю сходяться дружки і старости до хати молодої торочити рушники. Це означало дошивати до вже готових рушників шматочки полотна, що залишилися на ткацькому верстаті з довгими звисаючими нитками для їх продовження. Торочені рушники дарували дружбам-боярам. Під час цієї церемонії вперше просили в Бога благословення: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті рушники торочити».
Зеленая рутонька, жовтий цвіт —
Не піду я за нелюба — піду в світ,
Перечеплю рушничок через плече —
Не один за мною заплаче,
Заплачуть шевці, кравці,
І всі хоробрі молодці.
 
 
На Поділлі під час весілля також відбувався обряд «поторочини». При цьому молоді дівчата співали:
 
 
Торочи рушники, торочи,
Аби було чим обділяти,
Аби родини не образити.
 
 
У своєму історико-етнографічному дослідженні «Гуцульщина» Володимир Шухевич зазначав, що попри те, що на Гуцульщині рушник не мав такого широкого обрядового призначення, як в Центральній Україні, все ж він якоюсь мірою виконував ритуальне призначення.
На Поліссі зафіксовано звичай колективного виготовлення рушників за один день. Це пов'язане з поширенням епідемічних хвороб, засухою. Зафіксовано також індивідуальне виготовлення рушників матір'ю в разі хвороби дитини або для дитини, що народилася у сім'ї, в якої до цього діти вмирали. Такі рушники звались «обиденні», або «обітні», й мали обрядово-магічне значення, дарувалися до церкви, для ікон Богородиці Покрови.
Рушник є водночас знаком-символом у святах та обрядах і предметом побуту. Відповідно до функціонального призначення рушники мали назви — «посудний», «стирок» (для посуду), «утирач», «утиральник» (для рук та обличчя):
 
 
Вода в відеречку, —
Братику, вмийся,
Рушник на кілочку, —
Братику, втрися.
 
 
Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер'єру хати. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — «покутний», «божниковий», «божник», «наобразник», «іконний». Довжина божників досягала трьох метрів і більше.
На Галичині рушники, якими прикрашали образи, були невеликі, їх посередині збирали і зв'язували стрічкою. Кінці рушника не звисали по боках ікон.
Рушниками прикрашали вельми популярні в сільському побуті народні картини «Козак Мамай» й портрети Тараса Шевченка.
Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».
 
 
Держи хату, як у віночку,
Рушнички на кілочку.
 
 
Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оздобленні селянської хати. їх вішали між вікон, дверей.
На Буковині широко використовувалися для оздоблення оселі так звані «бурунчукові» рушники. Вони жовтаво-білого кольору, виткані з тонкої лляної пряжі (бурунчук) та білої бавовняної нитки (бамбак).
На Закарпатті узорноткані рушники («отиральники») вивішувалися на жердці (грядці), прибитій над ліжком, навпроти вікна, утворюючи цілий ряд декоративних прикрас. Орнаментувалися вони лише з одного боку, того, що вивішувався на хату й відповідно звались «отиральник на грядку».
Крім цього, в Україні поряд з обрядовим застосуванням рушників широко побутували й хусточки. Це чотирикутний шматок полотна розміром 50 х 50 см, вишитий найчастіше червоними (іноді з додаванням синьої) нитками. За технікою шитва — це переважно «рушниковий шов». Як свідчать історичні матеріали, описи майна козацької верхівки, хусточка відігравала значну роль, будучи показником заможності й багатства її хазяїна.
В народному побуті хустка, як і рушник, мала символічне, обрядове значення. Хустки дарували старостам, дівчина вишивала хустку й на весіллі пов'язувала нареченому руку. Це знайшло своє відображення в поезії Т. Г. Шевченка:
 
 
У неділю не гуляла,
Та на шовки заробляла,
Та хустину вишивала,
Вишиваючи співала:
Хустиночко мережана,
Вишиваная,
Вигаптую, подарую,
І він мене поцілує...
Хустино моя
Мальованая.
 
 
Про хусточку співається в українських народних піснях:
 
 
Ой у город Лебедин їхав... молодий,
Під ним кониченько вороний,
На йому жупан голубий,
На йому шапка боброва,
З боку хустка шовкова.
Шила, шила та дівчина молодая,
Вишивала з темної ночі до свічі,
Ясного сонця до віконця,
Для свого парубка молодця.
 
 
Поширений був звичай закривати померлому очі хустиною й на могилі прибивати її до хреста.
Вишита хусточка, як і рушник, була дорогим пам'ятним подарунком, який супроводжував козака в далеких походах, чумака в тяжких мандрах, бідного в чужій стороні на заробітках. Це був символ вірності, пам'яті про рідний дім, про кохану. В українській народній пісні «Їхав козак на війноньку» козак, прощаючись з коханою, просить її:
 
 
Дай мені, дівчино, хустину,
Може я в бою загину.
 
 
Орнаментація рушників, як і хусточок, надзвичайно різноманітна.
У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, найбільш улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише цьому осередкові техніки шитва. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.
Ще 100 років тому, досліджуючи вишивку, В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів».
Водночас, вивчаючи орнаменти рушників, відчуваєш, що вони вражають ритмічною красою узорів і якоюсь таємничою, майже магічною силою, що йде від них. Наявність жіночих зображень, «дерева життя», прадавніх геометричних символів свідчить про язичницький, сакральний зміст цих образів, віддзеркалюючи прадавні праслов'янські язичницькі світоглядні уявлення, розроблену систему оберегової, заклинальної символіки.
 
 
Окрему групу становлять сюжетні зображення на рушниках.
 
Зображення жіночої постаті з двома птахами в руках — мотив, що зберігся в найдавніших рушниках Поділля та Полтавщини. На подільському рушникові — по боках фантастичні птахи, на полтавському — фантастичні істоти, що нагадують оленів. Можливо, це зображення рожаницького божества родючості, культ якого сягає давніх міфологічних уявлень про небесних володарок світу. За припущенням Б. Рибакова, вшановування належать до осінніх свят, які з приходом християнства були з'єднані зі святом Різдва Богородиці — 8 вересня. До господарської родючості додавалася родючість людська — адже це час, коли влаштовувалися весілля. Звернення до рожаниці було подвійним. З одного боку — подяка за врожай, з другого — прохання про допомогу під час пологів. Зображення двох птахів — далекий відгук магічної жертви, що приносили мисливці божествам неба. Він збігався з часом осіннього свята врожаю, давнім святом «Рожаниць». По боках Богині вишиті фантастичні істоти, можливо, це олені, вигляд яких змінено в довготривалій традиції. їх зображення є свідченням давнього міфологічного уявлення про небесних оленів, як відлуння міфу мисливців. У XIX столітті ця традиція була майже несвідомою, не підкріпленою знанням відповідних міфів, але достатньо міцною, щоб зберігати окремі елементи архаїки, окремі уявлення про первісний міф, відгук мисливських вірувань. Ці рудименти — зображення небесних оленів — до сьогодні збереглись у розписі писанок Карпат, і передусім Космача. Водночас вишивка рушників зберегла не лише первісний культ оленів, але й шлях поступової заміни їх новішими зображеннями — кіньми. Тобто відбувався процес переходу від космогонічних зображень з небесними оленями до жіночих зображень з реальними кіньми вже земного ярусу. Можливо, вишите зображення на подільському рушникові XVIII століття — це «ідеограма заклинання весни» — і є дуже змінене трансформоване зображення Макоші, богині, яка в язичницькому пантеоні уособлювала «матір врожаю», була богинею добра й достатку, надзвичайно давнім землеробським божеством. З часом культ язичницької Макоші було витіснено християнською Параскевою, яка стала покровителькою жіночих ремесел, поля й домашніх тварин.
Цікавим є також рушник з Поділля із зображенням дерев і двох жіночих фігур (богиня та її дочка?), які за розміром дорівнюють деревам.
Наприкінці XIX — на початку XX століття в орнаментації рушників давні образні структури зникають, поступаючись місцем більш зрозумілим.
Серед різноманітних вишитих рушників своїм художньо-образним ладом вирізняються рушники Поділля. Найцікавіші з них створювалися в селах Томашпільського, Крижопільського районів і особливо в селах Клембівка та Городківка. Вони невеликі за розміром, кінці оздоблені горизонтальними, вертикальними чи скісними смугами геометричного або рослинного орнаменту, скомпонованого з окремих розеток. Вишивальниці відтворювали на полотні фантастичних коней з крилами, казкових з розкішними хвостами птахів — пав, вершників у військовому одязі, жіночі зображення з піднятими вгору руками чи із жінками, котрі тримають коней із вершниками або птахів. Ці вишивки зберегли з язичницьких часів зображення, що уособлювали сили природи, сонця, Великої Богині. Подільські рушники вирізняються як розмірами, так і орнаментальними мотивами й кольоровим строєм. Вишиті вони червоними, жовтими, синіми, зеленими та чорними вовняними нитками, що лягають опуклими рельєфними рядами, утворюючи виразні, сповнені величного ритму композиції. Завдяки особливому талантові й віртуозності володіння техніками, вишивальниці століттями дбайливо зберігали й передавали з далекого минулого до сьогодні красу узорів подільських рушників. В селі Клембівка вишивали рушники не тільки жінки, а й чоловіки. Серед них — відомі в 1940-х роках майстри — Сергій Довгань, Олексій Куштар.
На початку XX століття на зміну давнім мотивам приходить такий улюблений малюнок, як «самовар». У с. Стіна його вишивають кольоровою вовною з обох боків полотна. Значним осередком вишивки рушників на Поділлі на початку минулого століття було також село Писарівка. В Клембівці продовжують вишивати традиційні подільські рушники. Роботи Ганни Ляльки, Параски Корзун, Марії Сидоренко, Надії Горобець та інших уславлених майстринь — поетична розповідь про красу природи, радість життя. Це рушники «Мрія», «Чорнобривці», «Танок», які наче випромінюють радість, сповнені оптимізму.
Подільські рушники вишивають технікою «качалочки».
 
 
«Качалочки», або ж «качалкова гладь» —це опуклі видовжені прямокутники, виконані лише паралельними стібками. Орнаменти побудовані на контрастних поєднаннях червоного, зеленого, жовтого, чорного. «Качалочками» вишивають переважно рушники.
Закріпивши робочу нитку, виконуємо паралельні стібки через одну горизонтальну нитку. Таким чином утворюємо «качалочку», наступні стібки «качалкової гладі» кладемо також паралельно попереднім. Вишитий узор обшиваємо нитками чорного кольору.
На Київському та Чернігівському Поліссі рушники оздоблювали горизонтальними смугами в техніці «лиштва», «вирізування», «занизування». Вишивальниці Марія Шевчук, Євгенія Ємельянова, що нині активно працюють на Рівненщині, по-новому підійшли до розробки традиційних узорів поліського краю. Їхній пошук спрямований на відродження давнього шитва білими нитками, виявлення виразності вишивки червоним «занизуванням». На Волині сучасні майстрині активно впроваджують у , вишивці рушників прадавню техніку «занизування».
 
 
«Занизування» — техніка подібна до узорного перебірного ткацтва. Характерною особливістю є те, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, аналогічно шву «уперед голку». Вишивка найчастіше виконується червоними нитками, іноді вводять як додаткові чорні й сині.
Узори — геометричні: ромби, квадрати, розетки. «Занизування» добре поєднується з ажурними техніками.
В Карпатах, на Прикарпатті сформувалась і набула свого розквіту незнана раніше вишивка рушників. Давні традиційні узори гуцульської вишивки з уставок жіночих сорочок переносилися на полотно рушників і своєрідно переосмислювалися майстринями. Велична краса карпатської природи сприяла монументалізації геометричного орнаменту, контрастному протиставленню чорного, червоного, жовтого й зеленого кольорів. Особливістю творчої манери майстринь є укрупнення певних елементів, виокремлення центру композиції, наповнення твору емоційною наснаженістю.
Своєрідну групу становлять рушники Гуцульщини. Кожне село тут має своє художнє обличчя, улюблену гаму кольорів. У Косові все своє життя прожила видатна вишивальниця Ганна Герасимович. З молодих літ вивчала вона скарби народної вишивки. Зачарована побаченим, створювала нові рисунки, які лягали на полотно рушників. Узори майстрині приваблюють своїм тонким відчуттям кольору. Найулюбленішими її техніками були «низинка», хрестик, біла мережка «цирка».
Витоки творчості Михайлини Сабодаш з Коломиї ґрунтуються на давніх традиціях прикарпатської вишивки, що вирізняється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів, витонченою ювелірною проробкою деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності вишивок Сабодаш є чітка лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються й доповнюються іншими кольорами. Сабодаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, «стебнівку», гладь, але найулюбленішою залишається «низинка». Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритміко-пластичні мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника «Вівці мої, вівці» передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву «баранячих ріжків». Візерунок «Подарунок матері», побудований на контрастному зіставленні кольорів — чорного і червоного, викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості. Свіжість барв, м'який ліризм вирізняє рушники «Гори димлять», «Вечірнії зорі».
Орнаменти квітучого краю Гуцульщини бачимо у творчості іншої майстрині з Коломиї — Євгенії Геник. Вона народилась у Верхньому Березові і з дитинства опанувала мову місцевих вишивок. її рушники «Яворівський», «Квітка з полонини», «Осінь у Карпатах» полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композицій, витонченістю кольорів.
Село Виженка Чернівецької області, розташоване в горах, славиться своїм народним мистецтвом. У рушниках Параски Клим розквітають барви цього краю, багатство його кольорів. Творче прочитання та осягнення народних традицій вишивки Буковини, їх подальший розвиток визначають доробок Олени Гасюк з Вижниці. її рушники приваблюють своєю різноманітністю, декоративністю. У селі Вашківці живе Євдокія Гарас. Вона вишиває рушники, переносить на полотно малюнки Григорія Тараса, широко відомого далеко за межами України художника вишивки.
Особливості художньо-образної мови народної вишивки західних областей, її інтерпретація стали висхідними моментами у творчості майстрів з Львівщини — Софії Коцюбас, Оксани Сатурської, Ольги Возниці, Марії Калиняк, Зиновії Краковецької, Ірини Ольшанської, Олімпії Гушул.
Доробок таких видатних творців вишивки, як Марія Федорчак-Ткачова зі Львова, Ганна Вінтоняк з Коломиї, Марія Зарембська, Ельвіра Талашенко з Києва, Ганна Григоренко з Чернігова, Григорій Гринь з Опішні, Олена Василенко з Решетилівки, Антоніна Задувайло, Олександра Теліженко та Ганна Грабовська з Черкас, спрямований на переосмислення, наповнення новим змістом давніх традицій. Вони є творцями сучасної вишивки, тими, хто виводить її на нові обрії.
В центральних районах України — на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Чернігівщині — вишивка рушників має значне поширення. Тут стала популярною орнаментація з пишних рослинних форм. Мотив дерева-квітки — один з найулюбленіших у шитві рушників. Його семантика сягає у глибину віків і пов'язана з язичницькою міфологією. Священне дерево життя є символом матері-природи. Характерно, що давні образні міфологеми, як і символіка червоного кольору, збереглися на рушниках, що мали обрядове значення й були знаком-символом. Мотив дерева-квітки впродовж тривалого часу зазнавав модифікації й щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень народних майстрів. Так, на Полтавщині в усіх видах народної творчості простежується мотив дерева, вазона з квітами. Привертає увагу їх стилістична єдність, що виявляється в загальному характері трактування мотивів, вільній, живописній манері виконання, ритмічних побудовах. Однак їх втілення завжди підкорене властивостям того чи іншого матеріалу й залежить від специфіки певного виду мистецтва — кераміки, килимарства, вишивки. Мотив «вазона» з'являється в XVIІ—XVIII століттях як наслідок освоєння ренесансно-барочних мотивів з подальшою переробкою народним мистецтвом. Цікаво зазначити, що мотиви «вазона», «дерева» скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп'янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. Це можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації, видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини. Їх площинне зображення підкреслюється орнаментальними заповненнями поверхні і сприймається як один з елементів композиції. «Дерево-квітка» часто виростає з умовно трактованої землі, яка подається ніби в розрізі. Прагнення осягнути явища природи і проникнути в їх суть спричинилося до того, що в розрізі вишивальниця позначає крапками умовне зображення насіння, з якого виростає дерево.
Мотив «дерева» характерний для рушників Полтавщини початку й середини XIX століття. Загальна побудова композиції здійснюється за принципом симетрії і рівноваги мас. Симетрія майстрами відчувається не як дзеркальне відображення ідентичних мотивів, а лише як урівноваження з обох боків стебла різноманітних за малюнком, але однакових за обрисами елементів. Для більшої рівноваги в основі квітки, внизу вишивальниці розміщують по боках два найкрупніші в загальній композиції мотиви. Бічні гілки згинаються під тягарем плодів, квіток, нанизуються на основне стебло. Простежується загальна побудова і пружний, стрімкий рух ліній і форм рослинних елементів. Погляд перебігає від основи елемента вгору, до його завершення. Верхівка позначається однією великою квіткою з більш детальною розробкою деталей, або ж квіткою з трьома гілками, що виходять з неї. На Чернігівщині, особливо в Городнянському районі, мотив дерева, вазона ускладнюється значною кількістю птахів. Це й великі пави по боках дерева й по кілька пар невеликих.
Прагнучи в орнаментуванні рушників передати пишність, красу природи, її цвітіння, вишивальниця розміщує на стеблі величезну кількість різноманітних квіток і майже не зображує листків, які в порівнянні з квітками зовсім невеликі. Вся увага вишивальниць сконцентрована не на передаванні реальних природних форм, а на декоративному вирішенні всього малюнка, на орнаментальному заповненні площин мотивів. Саме це, при порівняно невеликому арсеналі елементів, створює їх багатоваріантність.
Зображення «дерева-квітки» скрізь має тричасний поділ, що в народній уяві асоціюється з царством підземним, земним, небесним. Дерево — своєрідний зв'язок світу потойбічного з небесним. Саме це підтверджує наявність зображень сонця, зірок. «Дерево життя» в рушниках є філософським осмисленням категорії вічності — минулого, сучасного, майбутнього. Важливим у рушниках є зображення птахів. Поступово символіка птахів, як небесних представників, змінює своє первісне значення. Вони втрачають риси фантастичності, їхні зображення на весільних рушниках XIX століття переходять у категорію символів кохання, побажання сімейного щастя. Вигляд птахів набуває конкретно-реальних рис.
 
 
Сива пташка літала,
Крилами двір мітала,
Сподівалась вінця
До свого гуменця.
 
 
На зображення «дерева життя» натрапляємо в гаптуванні XII століття. Воно може розглядатись як наповнення світу язичницької міфології новим християнським образом. У XVII—XVIII століттях в українському гаптуванні в оздобленні єпитрахилей з'являється сюжет «Дерево Ієсеєве» як ілюстрація до родоводу Ісуса Христа, який вишивальницями підсвідомо асоціюється з «деревом життя».
Українське церковне гаптування, вибагливий рослинний орнамент бароко і, зокрема, мотив «Дерево Ієсеєве», безперечно, справили свій вплив на розвиток рослинного рушникового стилю.
В шитві рушників XIX століття «дерево життя» — це емоційний образ природи, символ врожаю, родючості.
В народнопоетичній творчості «дерево життя», «дерево раю» асоціювалося з символом молодої та молодого. У весільній пісні співається:
 
 
Райське деревце над раєм стояло
Квіттю, проквітло, немного зродило,
Венцей не зродило, як дві ягідочки:
Перша ягідочка — молодий Івасьо,
Друга ягідочка — молода Марися.
 
 
Таке олюднення дерева пояснюється матеріалістичними властивостями образного мислення народного мистецтва, характерного для фольклорно-поетичного осягнення та осмислення світу.
Важливою рисою української вишивки є переосмислення християнської символіки поширених через орнаменти друкованих книг, розписів, ікон. У гаптування проникає в XVII—XVIII столітті мотив винограду, виноградної лози — як викупної жертви Христа. Ці мотиви проникають до народної орнаментики, у вишивці виноград асоціюється з радістю сімейного щастя:
 
 
Молода Гануся
По садочку ходить
Виноград,
Красний зелений сад
Зіллячко садить.
Виноград,
Красний зелений сад.
 
В орнаментації рушників, передусім Полтавщини, Чернігівщини, значне місце в XIX столітті мало зображення двоголового візантійського орла. Еволюція цього мотиву йшла шляхом спрощення незрозумілої вишивальницям форми й поступового перетворення її на рослинний елемент. В народі ці рушники звалися орлові, або «орликові». Вони широко використовувались у весільній обрядовості.
Рушники Центральної України вишивалися техніками вільного малюнка. До них належать «рушниковий» і «тамбурний» шви, «полтавська» та «художня» гладь. Ці шви виконуються не за рахунком ниток на тканині, а за попередньо нанесеним на полотно малюнком, який потім вишивається. Контур малюнка, найчастіше «дерева-квітки», обводиться «стебловим швом», а площини зображення пелюстків, листя, птахів вишивають «рушниковим заповненням». Це невеликі різноманітні квадратики, прямокутники, розміщені в шаховому порядку. Вони дістали в народі назви: «бігунець», «драбинка», «насипочка», «прикріп», «шахматка», «риб'яча луска». Усі ці заповнення утворюють чергування вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин різного наповнення кольором — усе це створює враження динаміки внутрішнього руху.
Для вишивання використовували куповані нитки заполоч, або ж домоткані нитки, фарбовані в буряковому квасі, полотно використовували домоткане, найкращим вважалося кролевецьке. Нитки шитва лягають у різних напрямках, що створює багату гру червоної барви, яка ніби сяє. Декоративність підсилюється чітко окресленим контуром, і вся композиція стає легкою, ажурною. Техніка «рушникового шва» в колишніх районах Полтавщини — Черкаському, Золотоніському, замінюється компактнішою композицією й замість рушникового заповнення — густо зашитими площинами, що надають більшої насиченості кольору. На Київщині ця техніка ускладнюється контурною обводкою. Техніка «полтавського рушникового шва» на Київщині зветься «старокиївським швом» і на відміну від попереднього має густіші площини заповнення нитками. Рушники вишивають інтенсивним червоним кольором, який є відгомоном символіки червоного кольору й нагадує про давнє символічне значення рослин. Червоний колір рушників Полтавщини доповнюється синім на Київщині й Чернігівщині, чорним і жовтим — на Дніпропетровщині. У Харківській області додавали незначну кількість зеленого, що підсилював звучання червоного. Рушники центральних областей України мають підкреслено вертикальну композицію. Вони орнаментовані з двох боків рушника мотивом «дерева-квітки» або «вазона» пишних рослинних форм. У весільних рушниках в орнамент вплітаються зображення птахів.
 
«Рушниковий шов» належить до техніки вільного малюнка гладь. Головним у цій техніці є художня виразність контурної лінії. Контур вишивається «стебловим швом», а площини, які формують малюнок (квіти, листя, птахи), вишиваються рушниковим заповненням, тобто різноманітними ромбами, квадратиками, прямокутниками, чергуванням вертикальних смуг, хвилястих ліній.
Приступаючи до вишивання, на тканину слід нанести малюнок — орнамент рослинного характеру. Закріпивши вишивальну нитку на лінії малюнка на кількох вертикальних нитках тканини за допомогою петлі, вколюємо голку вправо від першого проколу. Утворюється перший стібок. Набравши зліва направо на голку певну кількість ниток, уводимо її поверх середини першого стібка. Вишиваючи зліва направо, вколюємо голкою з вишивальною ниткою таку ж кількість ниток тканини, як і першим стібком, уводимо голку й вишиваємо з вивороту у зворотному напрямку (справа наліво), виколюємо її на лицьовий бік у місці першого проколу першого стібка. Таким чином, усі лицьові стібки йдуть праворуч, а стібки з вивороту — ліворуч, причому довжина останніх удвоє менша. На тканині утворюється наче маленький шнурочок, нашитий по контуру малюнка. Потім заповнюємо середину гладьовими швами.
Наприкінці XIX — на початку XX століття в Україні, особливо на Сумщині, Полтавщині, Черкащині, популярною стала «тамбурна» техніка. Вона була поширена у вишивці Вірменії, в арабських країнах. Її назва прийшла до нас із Франції (tambour — барабан). Російські назви — «в петлю», «петелькой», «цепочкой», «косичкой» — відтворюють характер цього шва, що складається з ланцюжка (петля в петлю). Цей шов образно йменують «тропкой», «мьішиной тропой». У російській вишивці «тамбурна» техніка з'явилась у XVIII столітті, в Україні в народній вишивці вона поширилась у XIX—XX століттях. Мотиви орнаменту рослинні, вільних вибагливих ліній, не пов'язані з рахунком ниток полотна. Вишивались узори червоним кольором, іноді з додаванням жовтого, синього, чорного. Особливо цікаві так звані «кумачеві» рушники, які виконувалися білими нитками на червоному полотні.
Сьогодні велику справу відродження нині призабутої «тамбурної» техніки розпочала Олександра Теліженко з Черкас — відомий майстер української вишивки, представниця сучасної генерації молодих митців України. Вона глибоко досліджує давню народну вишивку, уважно вивчає різноманітні техніки шитва і, творчо переосмисливши, дає свою індивідуальну інтерпретацію. Особливо полюбляє художниця вишивати рушники. Розлогі вибагливі фантастичні дерева, як символи вічного оновлення життя, розквітають на червоному, білому полотні її рушників. Твори Олександри Теліженко — «Холодний яр», «Роде наш красний», «Роксолана» — це творче оновлення традицій народної вишивки, її подальший розвиток шляхом сучасного мистецтва.
 
«Тамбурний шов». В основі його лежить найпростіший допоміжний шов «ланцюжок», котрий у вишивці застосовується для обводки і зв'язку між окремими елементами композиції, а також ним користуються як самостійним швом, — це «тамбурний», виконаний петельками. «Ланцюжок» вишивається справа наліво (на 2, З, 4 нитках, залежно від щільності тканини). Закріплюємо робочу нитку на чотирьох горизонтальних нитках за допомогою петлі. Набираємо на голку чотири нитки основи, притримуємо вишивальну нитку великим пальцем лівої руки й робимо петлю справа наліво, нитка під кінцем голки. Виводимо голку на лицьовий бік, потім уколюємо її в те ж саме місце, набираємо чотири нитки основи, підтримуємо робочу нитку лівою рукою й робимо петлю справа наліво. Після цього протягуємо вишивальну нитку на лицьовий бік. Знову виколюємо голку в тому ж місці й так продовжуємо виконувати стібки до кінця ряду. Зворотний бік має вигляд суцільної строчки.
 
Гладь широко використовується у вишивці рушників і нині вона має різні варіанти й називається «рисована вишивка», або «вибиванка». Техніка цих рушників полягає в тому, що узор попередньо наносять на полотно й вишивають різними видами гладі. Орнамент їх — рослинний. Невичерпна фантазія майстринь вводить у вишивку чарівний світ різноманітних квітів, пуп'янків, листочків, ягід у живописно-об'ємному трактуванні. Основний художній ефект полягає в гармонії колірних плям, їх масштабності, ритмічному розміщенні. Вишивальниці у своїх роботах досягають дивовижної віртуозності, хоча надмірна багатоколірність часто призводить до строкатості.
У Чернігівській, Київській і Полтавській областях побутують рушники, вишиті рахунковими техніками: «вирізування», «лиштва», хрестик, різноманітні мережки. Так, у Щорському районі Чернігівської області переважають рушники з рослинним орнаментом. У Бобровицькому — вишивка стилізованими квітами в червоних, білих, синіх кольорах. У Сріблянському, Прилуцькому, Козелецькому — поєднання червоного з чорним, білим у техніці мережка, хрестик, гладь. Ще наприкінці XIX — на початку XX століття в Кролевецькому районі у вишивці рушників побутував мотив сирина**, виконаний червоно-малиновою заполоччю з додаванням синьої.
На початку XX століття у вишивці рушників поширюються зображення жанрових побутових сцен, які майстрині запозичували з журналів «Нива», «Аполлон», «Искусство и художественная промышленность» тощо. Ці видання були поширені в провінції і знайшли зацікавлених серед міського населення. Іноді подібні картинки на рушниках поєднувалися з текстами дидактичного характеру, або ж з прислів'ями та приказками. Малюнки для подібних рушників виконувалися художниками в псевдоукраїнському стилі, їх поширення спричиняло нівелювання регіональних художніх традицій, скеровуючи вишивку рушників на шлях кітчу й невибагливого смаку.
Сьогодні в усіх місцевостях України полюбляють вишивати рушники хрестиком. На Чернігівщині рослинні мотиви хрестикових узорів укладаються в горизонтальні смуги орнаменту, з найбільш крупними мотивами внизу рушника.
Крім знання технік вишивки рушників, регіональних особливостей шитва, слід також вміти гарно закінчити роботу. Для цього після вишивання основного узору рушник необхідно підрубити або ж закінчити мереживом, китицями. Рубці підшиваються з вивороту на нитках, що заздалегідь висмикуються з основи й утворюють вузеньку мережку. Підвертають рубці на 0,5 см. За допомогою мережки відбувається перехід від рубця до орнаментальної композиції. Найчастіше використовують рубець з «одинарним», «подвійним» або «роздільним» прутиком.
 
Рубець з «одинарним прутиком». Від верхнього краю тканини відступаємо на 2 см, витягуємо одну горизонтальну нитку. Паралельно витягнутій нитці підвертаємо 0,3 см від краю тканини й ще раз підвертаємо 0,4 см для рубця так, щоб край його ліг уздовж витягнутої нитки. Закріплюємо робочу нитку під рубцем на місці витягнутої нитки від правого краю тканини, набираємо на голку чотири нитки основи, протягуємо під ними справа наліво робочу нитку й покриваємо її стібком, тобто обкручуємо прутик, уводимо голку вгору й захоплюємо одну нитку підгорнутого краю тканини, обов'язково навпроти четвертої нитки, набраної на голку. Утворюємо обкручений прутик. Таким чином вишиваємо «одинарний прутик», чисницею (дві горизонтальні нитки) є одна нитка підгорнутого краю тканини, розташована паралельно витягнутій нитці.
 
Рубець із «подвійним прутиком». Виконавши рубець з «одинарним прутиком» з вивороту, перевертаємо тканину на лицьовий бік, відраховуємо від витягнутої нитки чотири горизонтальні нитки (дві — на чисницю, дві — для продовження мережки), вишиваємо праву й ліву закріпки, перерізаємо внизу, набираючи на голку ті ж чотири нитки верхнього ряду. Закінчивши обкручувати другий ряд прутиків до лівої закріпки, кінець нитки акуратно ховаємо під закріпку та обрізаємо його ножицями.
 
Рубець із «роздільним прутиком». Підрубивши «одинарним прутиком» з вивороту, перевертаємо тканину на лицьовий бік, відраховуємо від витягнутої нитки чотири горизонтальні нитки (дві — на чисницю, дві — для «роздільного прутика»), виконуємо закріпки, перерізаємо й витягуємо дві нитки для «роздільного прутика». Закріпивши робочу нитку під правою закріпкою, беремо на голку внизу справа наліво половину ниток першого верхнього обкрученого прутика (тобто дві нитки), дві нитки другого верхнього обкрученого прутика, утворюємо «роздільний прутик» із чотирьох ниток. Продовжуємо вишивати.
Треба зазначити, що останнім часом активно відроджується роль рушників. Вони продовжують своє життя в обрядах (обов'язковий атрибут весільної обрядовості), залишаються неодмінною окрасою сільського житла. Сучасні митці вивчають традиції української вишивки. Переосмислюючи відомі форми орнаментики, вони шукають нові мотиви, прагнуть в образній формі відтворити наше сьогодення.
Майстрині водночас відчувають на собі, з одного боку, вплив традицій, органічну спорідненість з історичною орнаментальною традицією, з другого — вплив сучасного кітчу. Саме це приховує в собі небезпеку, причому не лише стильової еклектики, а врешті-решт і втрату художньої логіки та руйнацію художньо-образної системи. Саме тому таке важливе сьогодні звернення до народних традицій орнаментації рушників, збереження їх регіонального художнього образу.
Відтворюються давні форми «набожників» для ікон, рушників для оздоблення церков, для святкування Великодніх свят.
Переосмислюючи традиційні форми орнаментики, і насамперед мотив «дерева-квітки», майстрині збагачують їх, уводять нові мотиви — колосся пшениці, грона винограду, квіти соняшника, плоди, ягоди. Вишивальниці свідомо урізноманітнюють орнаментальні композиції. Адже основне їх завдання — створити емоційний образ, символ врожаю, родючості, гімн праці незалежної Української держави.
Образна змістовність вишивки, значущість її символічного змісту глибоко хвилюють жінок, що проживають далеко за межами України. Любов Волинець із Сполучених Штатів Америки вивчає історію українського рушника, його побутування у святах та обрядах. Вона сама чудово вишиває рушники, викладає техніки шитва.
Неподалік від Нью-Йорка живе Мирослава Стахів — чудова вишивальниця, глибокий знавець української вишивки. Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці рушників. Образна їхня змістовність будується завдяки ритміко-пластичним мотивам, певному колоритові, особливостям технічних засобів шитва. Її талановитими руками створені рушники, що репрезентують художнє обличчя Полтавщини, Київщини, Поділля, Гуцульщини. На карту України вона поклала узори, типові для кожної місцевості, які злилися в мажорну симфонію на честь краси української вишивки.
Рушники — це віддзеркалення культурної пам'яті народу, в їхніх узорах збереглися прадавні магічні знаки-символи: «дерево-життя», жіночі зображення, символіка червоного кольору, що знайшли своєрідне подальше осмислення та оновлення в сучасності.
 
 
Із книги «Українська вишивка» , автори Тетяна Кара-Васильєва, Алла Чорноморець. Київ «Либідь» 2005р.
 

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ:


Гість

круто

Гість

шановна пані олександра! Я знаю що ви досконало знаєте символіку на вишитих рушниках. У мене скоро народяться онуки. Мені хотілося дізнатися які символи треба вишивати на рушнику для того щоб охристити немовля, тобто так званий рушник родимчик чи вишита крижмо. Згодна на виконаний вами візерунок. Оплату гарантую. мій телефон 0964443800 E-mail 09-larisa@rambler.ru skype
kirichenko2011

Гість

супер

Гість

дуже класно

Гість

дуже класно

Гість

бабусени рушныкы

Гість

Дуже добре)))))Мені дуже сподобалася ця розповідь!!!!!:-)

Гість

купить рушник

Адміністратор

В нашому інтернет-магазині Ви можете купити рушник чи заказати, який Ви бажаєте. Дивіться праворуч у сайті "Інтернет магазин від сайту "Про Україну""

Гість

мені ще ніхто такого не розказував це клас

Гість

суперський

Гість

класний мені якраз на трудове треба було

Гість

спасиба

Гість

ви мені дуже допомогли.велике спасибі)))))

Гість

пригодилось дякую)

Текст:

Захисний код:

  Купить Sony VAIO SVT1312Z1R/S в интернет-магазинах можно от 31800 до 35063

Поповнення асортименту було
Місяць тому

 
Інтернет магазин
від сайту
"Про Україну"

ПОДАРУНКИ РУЧНОЇ РОБОТИ
 

Одна краса 51 - 300 грн
Самі заздрощі від 301 грн
Оплата та доставка

зверніть увагу

Мішечок с травами
60 грн.
Замовляй!
або
зателефонуй
тел.
097-724-57-34



Loading...
Вкусно покушать мой мотоцикл
 
Технічні новини

Новий магазин "Подарунки ручної роботи"

На сайті "Про Україну" з'явилася невеличка крамниця. "Подарунки ручної работи" дадуть змогу вибрати Вам подарунок від українських майстрів.

Тестування форуму

На сайті в тестовому режимі почав працювати форум. Реєстрація користувачів на сайті і на форумі окрема - в майбутньому якщо в цьому буде необхідність облікові записи будуть об'єднані. Створюйте теми, задавайте питання - Якщо Ви знайдете помилку - будь ласка перейдіть на сторінку http://about-ukraine.com/index.php?action=post і напишіть нам стосовно помилок. Згодом ми розрізним більше розділів форму.

Коментарі до Галерей

За бажанням користувачів була додана можливість залишати коментарі в розділах галереї. Функціональне оновлення сайту залежить від Вас, зверніть увагу на опитування.