Калина

Калина — один із найдавніших рослинних символів. Це знак життя, крові, вогню і смерті. Деякі дослідники пов’язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи дзьобають ягоди, приносячи людям вісті. Найчастіше це соловейко, сокіл або зозуля — птиці віщі, причетні до світотворення або до потойбіччя. Та й саме древо пов’язує світ померлих зі світом живих.

В українському фольклорі калина зустрічається дуже часто. І не тільки у
фольклорі: українці й досі садять її перед своїми будинками та на могилах
родичів. Про звичай садити на місцях поховань саме калину часто згадується в
історичних та ліричних піснях:

Висип мені, мати, високу могилу,
Посади
в головах червону калину,
Збери,
мати, всю свою родину.
То
буде родина і пити, й гуляти.
Мене,
молодого, будуть споминати…
У
голосіннях:
На
червоній калині
Зозульки
будуть кувати,
Соловейки
щебетати,
А
ми свого братіка
В
гості будем дожидати.
 
Виростає
чудова калина й на місці поховання підступно вбитого брата (в інших варіантах —
сестри), і в тій калині поселяється душа небіжчика чи небіжчиці. Голосом сопілки
душа оповідає про наглу смерть: “А над забитим братом в полі при дорозі
виросла калина, та така хороша, аж очі вбирає, літо й зиму на ній лист, і цвіт,
і ягідки, все разом. Їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:
Що то воно за калина така дивна?
А
один вирізав гілку, зробив сопілку, сів на возі, їде та й грає, а сопілка йому
людським голосом співає:
Помалу-малу,
чумаче, грай,
Не
врази ж мого серденька вкрай!
Брат
мене вбив, в землю зарив
За
того веприка, що в саду рив”.
У
вірші Лесі Українки “Калина” вірна дівчина після смерті козака з жалю
перетворюється на калиновий кущ:
“Чия
то могила в полі при дорозі,
Що
над нею калинонька цвіте на морозі,
Що
на тій калині листя кучеряві,
А
між цвітом білесеньким ягідки криваві”.
Шуміла
калина листом зелененьким:
“Ой,
що ж се я німа стою над моїм миленьким?
Поки
ніж не крає, дерево не грає.
А
хто вріже глибоченько, тому заспіває.
А
хто вріже гілку, заграє в сопілку,
То
той собі в серце пустить калинову стрілку”.
Калина
стала шанованою передусім завдяки своїм лікувальним властивостям та
забарвленню. Червоний колір асоціативно поєднувався із кров’ю. Цей зв’язок
відображається в загадці про калину:
Сидить
півень на яворі,
Спустив
крила кровавії.
Із
калиною, калиновим мостом, що сягає світу померлих, асоціювали кров, припинення
кровотечі в замовляннях: “Калиновим мостом ішли три сестри: Калина, Малина
і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки
пропускати: одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров’яная; водяною
огонь заливати, кров’яною кров унімати”.
 
Білоруси
вважають, що коли болять зуби, то це наслідок недбалого ставлення до вишні,
калини, горобини, крушини. У такому випадку треба на молодику до схід сонця
присягти перед будь-якою з цих рослин. Стати на коліна і проказати тричі, за
кожним разом кланяючись дереву: “Прысягаю табе, крушынка (варабінка,
вышанька, калінка), што век цябе ня буду ні крышыць, ні ламаць”.
Українська
купальська пісня зберегла дуже давній мотив міфічної метаморфози: із частин
дівчини-потопельниці постає цілий світ. “Не беріте із Дунаю води, — каже
її мати, — то Ганнині сльози, не ламайте в лузі калини — то Ганнина
краса”.
Все
життя жінки — її дівоцтво, цнотливість, любов, одруження, роки в заміжжі,
щастя, горе — все можна висловити через символіку калини. Калина — це,
насамперед, дівоча краса:
По
садочку ходила,
Цвіт
калину ламала.
До
личенька рівняла,
Свого
батька питала:
Чи буду я ж такая,
Як
калиночка цяя?
Будеш, донечко, будеш,
Як
тілько в мене будеш.
А
як підеш від мене,
Спаде
красиця з тебе.
Ламання
калини, падання роси з неї — втрата дівочої цноти. Калина й незайманість
дівчини фактично тотожні за значенням: “Темного лугу калина, доброго
батька дитина: хоч вона по ночах ходила, та калину при собі носила. Купували
купці — не продала, прохали хлопці — вона не дала, шовком ніженьки зв’язала, за
всіх тому Іванові держала”.
Ой
у лузі калина стояла,
Ту
калину дівчина ламала,
Вона
всіх парубків чарувала.
Цвітіння
калини символізує розквіт дівочої краси: “Цвіте, як калина”,
“Пишна, як калина в цвіту”. Калинові кетяги, як уособлення дівочої
незайманості, цноти, використовують у весільному обряді. Так, на Поділлі
весільний калач або чарку прикрашають катаною, що має засвідчувати
“чесність” молодої. Калину вплітають у вінок, а також прикрашають нею
гільце.
Мовила,
говорила червона калина:
Не
подоба моя у лузі стояти,
Але
подоба моя у коровая стояти.
Калина
у весільних піснях пов’язується з молодою:
Тудою
ішов Василько молоденький.
Стала
калина йому шлях заступати.
Вийняв
шабельку, став калину рубати.
Стала
калина до нього промовляти:
“Не
рубай мене гострою шабелькою,
Обгорни
мене червоной китайкою.
Бо
не для тебе калина посаджена,
Тільки
для тебе Марійка наряджена”…
А
про життя у свекрухи молодій співають:
Обіллють
тебе сльози, як калину морози,
Обсядуть
тебе діти, як калиноньку квіти…
Частий
у весільних піснях образ “січеної калини”.
Січеная
калинонька, січеная,
А
вже ж наша та й Марійка звінчаная…
Калина
— це і щаслива господиня. Скажімо, в колядці:
Проти
віконця, навпроти сонця
Калина!
Калина
повна, ружа червоная пані.
Ой
сидить, сидить ґречна ґаздиня.
Шиттячко
шиє, злотом гаптує…
 
Калина
символізує, з одного боку, радість, з іншого — смуток, недолю. Звичайно, це —
новіші трансформації символу, протилежність яких започатковано в часи прадавні,
коли калина, як уже зазначалося, тісно була пов’язана із кров’ю. Кров же, з
одного боку, символізувала вогонь, чоловіче начало, веселощі, а з іншого —
жіноче вологе начало, темне, а отже, смуток:
В
неї личко, як яблочко,
Як
калина з молоком. —
або:
Калино моя, чом ти не цвіла?
Зима була, увесь цвіт побила, тим я не
цвіла.
Дівчино моя, чом заміж не йшла?
Бідна була, по наймах служила, пари не
знайшла.
Зів’яле
калинове листя уособлює горе, нещастя:
У
лузі калина листя пов’ялила,
Чи
єсть в світі така друга, як я, нещаслива?
В’язати калину в пучки — натяк на
весілля. Так, в одній із веснянок співається про дівчину, яка ламала калину та
в’язала її в пучки. Складала на візок, повезла на торжок і продала за шажок:
Та й купила голубця.
Та
й привезла додому.
Та
й пустила додолу.
Я
ж думала — голубець,
А
то Іванко-молодець!
Проте
шлюб (на який натякають пучки калини) не для всіх буває радісним. Так, дівчина,
яка купалася в достатках у батьковій родині, як сир у маслі, опинившись у
свекрухи, скаржиться:
Чи
я в лузі не калина була?
Чи
я в лузі не червона була?
Взяли
мене, поламали
І
в пучечки пов’язали —
Така
доля моя, гірка доля моя!
Калина
символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти.
Коли
рубать калиноньку,
То
ламати з неї цвіт,
Коли
любить вдовоньку,
То
любити діти.
Є
чимало варіантів пісні про покритку, яка колише під калиною відразу дві дитини.
Нікого в неї не залишилося з рідних. Тільки калина та діти:
До
чого ж я догулялась —
Оженився
мій миленький, я зосталась.
Не
сама ж я зосталася —
Ой
є у лузі калинонька — розцвілася.
Калинонька
з квіточками,
Ой
не сама ж я зосталася — з діточками.
Через
свою подібніть до крові калина, як і сама кров, символізує вірність:
“Посадила б калиноньку, щоб вірно любити…” Легенда “Дівочий
ліс” розповідає про те, як калина виростає із крові дівчини Маринки, яка
завела турків у нетрі — й сама загинула, жорстоко вбита султаном.
 
З
часом символ змінюється, набуває нових значень. За дуже далеких часів, коли
хлопчики-підлітки відбували обряд посвяти в чоловіки і ставали при цьому
справжніми воїнами, у деяких народів було прийнято випивати багато крові.
Світова етнографія накопичила дані про велику кількість випадків, коли через
споживання крові чи змащування нею якихось частин тіла люди ставали ніби
родичами, “кровними братами”, побратимами. Червона калина, що є
уособленням крові узагалі, стає також символом крові, пролитої на війні. А тому
— символом козацтва, бойової звитяги. Червоне забарвлення ягід поєднує калину
не тільки із кров’ю, а й з одягом козацьким, із червоною китайкою. Зрештою,
поєднання калини з кров’ю та лицарством може бути набагато давнішим. Калина
поєднується і з козацькою долею.
Згодом
символ калини з’явився в піснях рекрутських, жовнірських: він був пов’язаний із
народженням рекрута, проводами до війська, смертю вояка.
Калина
уособлює і саму Україну. Ще пізніше вона, як символ батьківщини,
“проросла” в пісенному фольклорі січових стрільців:
 Ой у лузі червона калина похилилася.
Чогось
наша славна Україна зажурилася.
А
ми тую червону калину підіймемо.
А
ми нашу славну Україну розвеселимо!
Калина,
чи не найглибинніший, чи не найхарактерніший для української ментальності
рослинний символ, і досі несе до нас із прадавнини вісті про любов, молодість,
животворчі сили. Її садять біля хат, що стало найпевнішою ознакою українських
обійсть, рідного дому взагалі. Сама вона стає домашнім оберегом.
Теплим,
але сумовитим постає образ калини у спогадах на чужині:
Ой
у лузі калинонька
Та
на море схилилася,
А
молода журилася.
Що
од роду одбилася.
Калина
— уособлення дому, батьків, усього рідного:
Ой
в полі калина, у полі червона
Хорошенько
цвіте,
Ой,
роде наш красний, роде наш прекрасний,
Не
цураймося, признаваймося, бо багацько нас є.
Що
перший цвіточок — то рідний батенько, хорошенько цвіте. А другий цвіточок — то
рідна матінка. Третій — сестриця, четвертий — братічок. А п’ятий цвіточок —
рідна сторононька.
Міфічний
калиновий міст символізує кровне єднання нащадків і предків. Колись, як відомо,
громади дуже пильнували за продовженням роду. Порушники неписаного закону
ставали вигнанцями. У Шевченковій поемі “Катерина” мати питає в
дочки-покритки, виганяючи її за традицією з дому:
Хто
заплаче надо мною,
Як
рідна дитина?
Хто
посадить на могилі
Червону
калину?
Дослівно:
хто продовжить і поведе в майбуття рід, який старанно охороняли предки? Хто
збереже зв’язок поколінь, передасть у спадок нащадкам набутки роду? Адже калина
— це давній український символ позачасового єднання народу: живих із тими, що
відійшли в потойбіччя, й тими, котрі ще чекають на своє народження.