Козацька республіка

Запорозька Січ — це один з тих світових феноменів, над яким замислювались і який намагалися з’ясувати багато поколінь дослідників.

«Лотри, розбійники»,— лементували на сеймах і в сенаті польські шляхтичі. Скаженіючи від зненависті, вони вимагали знищити Запорозьку Січ, стерти з лиця землі козацтво.

«Славне Запорожжя»,— казали селяни про Січ. Вони тікали туди від феодалів, там шукали порятунку від тяжкого, нестерпного гніту. Запорозьких козаків — «святих лицарів, захисників Вітчизни» — оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах.

«Гнездо своевольства»,— писала цариця Катерина ІІ у своєму маніфесті 1775 р. про скасування Запорозької Січі.

 «Військом Запорозьким» назвав український народ визволені 1648—1654 рр. від польсько-шляхетського панування українські землі. Таку ж назву він дав і українській козацько-селянській повстанській армії 1648 р., яка увібрала в себе кращі військові традиції Запорозької Січі.

Героями безлічі літературних і мистецьких творів стали звитяжні запорожці.

Вольтер захоплювався їхнім героїзмом і намагався знайти паралелі у світовій історії. Гоголь з пафосом писав: «Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітаюсь всі ті горді і міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну».

Карл Маркс назвав Запорозьку Січ «козацькою християнською республікою». Він наголошував, що «з появою козацтва дух вольності розлився по Україні».

Олександр Герцен твердив, що «Запорозька Січ являла собою дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мужиків», а «запорозькі козаки, — вів далі — прирекли себе на захист усіх дорогих інтересів своєї Батьківщини». «Захисниками і героями України» називав запорозьких козаків і революціонер-демократ Микола Чернишевський. Ілля Рєпін, творець славнозвісної картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», захоплено висловився: «Ніхто на вам світі не відчував так глибоко волі, рівності і братерства».

Запорозька Січ відіграла прогресивну роль в історії українського народу. Та дослідники ще й досі не з’ясували всіх питань і загадкових явищ, фактів з життя, побуту й історії запорожців.

Не збереглося точних даних про час заснування Січі. Але в другій половині XVI ст. Січ уже була відома далеко за межами України. Європейські володарі виряджали сюди своїх послів, запрошували запорозьких козаків спільно виступати проти султанської Туреччини. Зокрема 1594 року задля цього на Січ приїздив посол німецького імператора Еріх Лясота.

Коли ж з’явилося на історичній арені українське козацтво i що воно собою являло?

Рубіж XIV—XV століть. Тяжкою, чорною годиною був цей час для України. Її пошматували литовські, польські, угорські феодали. Під ударами іноземних поневолювачів загинуло Галицько-Волинське, а згодом і Київське князівство. На плацдарм для грабіжницьких нападав на Україну і Росію перетворили турецькі і татарські феодали південноукраїнські степи.

I тоді народ створив власні збройні сили. Це було козацтво. Саме воно взяло на себе одну з основних державних функцій — захист рідної країни.

Малозаселені простори південно-східних частин України безпосередньо межували із землями, де кочували татарські орди. І по них насамперед розливалася спустошлива кривава хвиля нападів. Сюди, на територію Південної Київщини (район Черкас і Канева) та Брацлавщини (Південне Побужжя) тікали з далекої Галичини, Волині та Поділля, з міст і сіл Північної Київщини селяни і міська біднота, на плечі яких лягав увесь тягар феодальної експлуатації та іноземного панування. Як сказав пізніше Богдан Хмельницький, козацтво склалося «з людей, що холопства не витримали й пішли в козаки». Недарма слово «козак» у тюркських мовах означав — «Вільна людина».

До лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди — адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників. Проте ці в недавньому минулому селяни, призвичаєні до землі, не тільки воювали. Перед ними розкинулись простори родючої землі, повноводі ріки, незаймані степи, багаті на звірину. I козаки бралися за плуга, полювали хижого звіра, годували худобу, ремісникували. Вони засновували хутори й села, будували нові і відроджували зруйновані міста і містечка. Саме козацтво повернуло до життя спустошені татарами українські степи.

Згодом козаки створили систему укріплень у пониззі Дніпра, за порогами, на дніпровських островах. Захована в плавнях, густих заростях лози й очерету, козацька фортеця була неприступна для турецько-татарських загарбників. Пороги утруднювали польській шляхті підхід до неї. Козаки скористалися традиціями зведення фортифікаційних споруд часів Київської Русі, за якими важливу роль, окрім земляних укріплень, відігравали засіки. Від слова «засіка» (укріплення з дерев) і дістала свою назву Запорозька Січ. Хоч деякі дослідники вважають, що за основу назви правило слово «Сікти». Запорозькою називали Січ тому, що вона лежала за порогами.

Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального і національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, не зважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плескалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. Крім українців, що становили переважну більшість, було багато росіян та білорусів, литовців і грузинів, вихідців з південнослов’янських земель, вірменів. Потрапляли на Січ італійці та французи, навіть араби.

Запорозька Січ очолила боротьбу, на яку піднявся український народ проти панування шляхетської Польщі, турецько-татарської агресії та феодально-кріпосницького гноблення.

Уряд Речі Посполитої справедливо вважав козацтво загрозою своєму володарюванню на Україні, загрозою феодальному ладу. Польські королі намагалися встановити контроль над козаками і рівночасно використати їх для захисту південних кордонів та боротьби із селянськими повстаннями. Тож 1572 р. король Сигізмунд II Август узяв деяких козаків на державну службу. Їх занесли до спеціального списку — реєстру. Та реєстрові козаки губилися в морі всього козацтва, що дедалі більшало. Під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, приєднувалися до народних мас.

Запорожці об’єдналися в одну організацію -— Військо Запорозьке. Спираючись на Січ, воно розпочало активну боротьбу проти загарбників.

Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташувалася на острові Хортиці. Там у середині XVI ст. князь Дмитро Вишневецький спорудив укріплений замок. Його залога складалася з козаків, які, певно, споруджуючи земляні укріплення, використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким здійснили в середині XVI ст. перші сухопутні походи на турецькі володіння в пониззях Дніпра.

Документи розповідають, що в 70-і рр. XVI ст. Січ була на острові Томаківці (тепер біля села Городища Нікопольського району Дніпропетровської області. Ця місцевість має назву Острів і входить до міста Марганець), а з 90-х рр. розмістилася на другому дніпровському острові — Базавлуці (точне місце досі не встановлене). Це про Базавлуцьку Січ залишив спогади Еріх Лясота. 3 1638-го по 1652 р. Січ перебувала на Микитиному Розі (поблизу теперішнього міста Нікополя). Тут сформувалося повстанське військо, а Богдана Хмельницького обрали гетьманом. 3відси під його проводом 22 квітня 1648 р. козаки вирушили, щоб об’єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Найдовшу історію мала Чортомлицька Січ (основна територія цієї Січі затоплена у зв’язку з створенням Каховського моря. Тільки невеличка частина січового кладовища становить територію с. Капулівки Дніпропетровської області). 3 нею пов’язані життя і діяльність борця проти татарських нападників, славетного кошового отамана Івана Сірка. Чортомлицьку Січ за наказом царя Петра I було спалено і зруйновано, бо частина її старшини і козацтва перейшла на бік Мазепи. Тоді запорожці пішли на південь і заснували Січ на річці Кам’янці.

Та царська влада не дозволила й цього. Козаки мусили отаборитися в Олешках (тепер м. Цюрупинськ біля Херсона), що тоді входили до Кримського ханства.

Жити під владою споконвічних ворогів — татарських феодалів — було надзвичайно тяжко. Не раз запорожці зверталися до російського уряду з проханням дозволити повернутися в російське підданство. I от 1734 р., напередодні російсько-турецької війни, дістали згоду. Тоді й було засновано останню, Нову Січ (на цьому місці після зруйнування Січі виникло село Покровське, що в радянські часи увійшло до складу Нікопольського району Дніпропетровської області. Тепер затоплене Каховським морем), або як її ще називали тоді — Підпіленську, бо вона стояла на річці Підпільній.

Про життя і побут запорожців залишили свої спогади очевидці іноземці й російські офіцери, що побували там. Та особливо цінні відомості дають архівні документи. Січ мала активні дипломатичні відносини з урядами багатьох країн, здійснювала управління внутрішнім життям, у зв’язку з чим розвинулося велике діловодство. У запорозькій військовій канцелярії служили високоосвічені, відомі на той час люди. 3 їхнього середовища вийшли історики-літописці. Проте у вирі подій велика частина документів загинула. Дійшли до нас матеріали останньої Нової Січі. Вони становлять унікальний архівний фонд світового значення.

Надзвичайно цікавий, точний опис зовнішнього вигляду Січі зробили самі козаки. 1672 р. в Москві запорозькі посли — отаман Шашол і козаки — розповідали про Чортомлицьку Січ. Зовні вона нагадувала Місто-фортецю. 3 Лівого боку її омивала річка Чортомлик, з правого — Прогной. За фортецею протікала Скарбна. Урвисті береги цих трьох річок правили за природне укріплення. Його доповнювали тринадцятиметровий вал і рів. 3 четвертого боку Січ виходила в поле. Тут вал мав бійниці й укріплювався частоколом із загострених і просмолених паль. 3 цього боку стояла ще велика оборонна башта, упоперек близько 43 метрів, а перед нею колом до 216 метрів — спеціальне земляне укріплення стрільницями для гармат. 3 другого боку до валу тяглися дерев’яні коші, насипані землею. Вийти можна було через вісім вузьких проходів («форток-пролазів») із бійницями. Взимку запорожці на всіх річках навколо Січі вирубували кригу, утруднюючи тим доступ до фортеці.

У центрі Січі був майдан з церквою, навколо якої розташовувалися 38 куренів — своєрідні казарми, — дерев’яні великі хати, вкриті шкурами або очеретом. Тут-таки на майдані стояли будинки старшини, військова пушкарня, де зберігались фортечні й польові гармати. За містом, біля порту, височів «Грецький дім» — приміщення для іноземних посланців та купців. Запорозька Січ сама вела жваву торгівлю, а до того ж була транзитним пунктом для торгівлі всіх українських земель і Росії з країнами Сходу. Передмістя Січ було забудоване житлами і майстернями ремісників. Козаки — чудові зброярі — виробляли також високоякісний порох. Особливо відзначились майстри запорозьких бойових човнів. Їхні швидкоплавні дуби-чайки успішно змагалися з грізними турецькими галерами. Часто запорозьких майстрів-корабельників запрошували до Москви.

У куренях постійно жила залога Січі. Курінь мав також значення військово-адміністративної господарчої одиниці. На чолі його стояв курінний отаман. Більша частина козацтва та їхні сім’ї і мешкали в зимівниках, а згодом і в селах на території Січі. Ці землі у другій половині XVII ст. почали називатися «Вольності Війська Запорозького».

Вводити жінку в Січ, хоч би й рідну матір, заборонялося під загрозою смертної кари. Це зумовлювалося надзвичайно тяжкими й небезпечними умовами життя на Запорожжі, де все було підпорядковано вимогам постійної війни.

Борючись проти чужоземних загарбників, Січ створила струнку військову організацію. Кожен козак офіційно називався «товариш Війська Запорозького», у чому виявлялися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилось на полки по 500—1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе українське козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво — кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд — кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка збиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями тощо.

У Запорозькій Січі проявлялися риси ранньобуржуазних республік. Однак старшина і заможне козацтво порушували демократичні порядки, за допомогою демагогії, підкупу і насильства намагалися перетворити демократичні права на особисті привілеї, нав’язували свою волю рад і. Усі вищі посади займали тільки багаті козаки. На кінець існування Січі старшина разом із царським урядом майже звели принцип виборності до формальності. Тут весь час точилася гостра соціальна боротьба. Основну масу запорожців становили бідні козаки й голота-сірома, на яких припадав основний тягар і злигодні походів; вони були найактивнішою силою селянсько-козацьких повстань.

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратеги позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша — стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Запорозька піхота уславилась штурмом ворожих фортець, воювала і на морі в складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій. Вони вели морські бої, охороняли береги. Є історичні відомості, що запорожці використали в походах проти Туреччини підводні човни набагато раніше, ніж це було в Західній Європі. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії. Залогу турецьких галер знищували, невільників-віслярів звільняли і відвозили до рідних країв або приймали в лави козацтва.

Кіннота у запорожців у першій половині XVII ст. була менш численна від піхоти, але її дії відзначалися військовою майстерністю. Запорозька кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись напівколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у його тили.

    

Найпоширенішим у козам в видом бойового порядку став так званий табір — найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Табір використовували і в боях, і на переходах. Сучасники називали його «рухомою фортецею». Під час походу піхота часом виходила з-за возів, у разі небезпеки замикалася в оборонному кільці. Коли оборонялися, вози ставилися щільно один до одного, їхні колеса зв’язували і скріпляли ланцюгами, у бік ворога повертали голоблі як списи або рогатини. За возами ховалося все військо. Під час довготривалої облоги ворожої фортеці або кругової оборони вози іноді засипалися землею і з них робили міцний вал, а довкола копали шанці, вали, «вовчі ями» із загостреними кілками на дні та інші тимчасові земляні укріплення. Як свідчив сучасник, сто козаків у таборі могли успішно боронитися від татарських загонів з тисячі й більше вояків. Польські панцирні улани розбивались об непорушний мур козацького табору.

Запорожці підняли на високий рівень сторожову і розвідувальну службу. Охороняючи південні кордони від наскоків татарських орд, козаки створили оригінальну систему сигналізації — «маяки», «фігури», через які передавалися відомості населенню, тобто своєрідний світловий телеграф. Коли помічали ворога, запалювали перший маяк, що стояв на кордоні, за ним спалахував другий, третій і так даль. Чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню попереджали населення про наближення ворога. Коли горів один маяк, це означало, що ворог просувається до кордонів, коли три — ворог вдерся в межі України.

Козаки були озброєні шаблями і списами, а також вогнепальною зброєю — мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали «рушничним військом». Крім того, у козаків були також келепи (бойові молотки), якірці та рогульки, що застосовувалися проти ворожої кін ноти. Відомо, що вони використовували запалювальні ракети ще на початку XVI ст.

Зброю та бойові припаси (порох, кулі) запорожці виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури і таке інше, щоб насипати вали й будувати укріплення, а також зв’язувати вози в табір.

Козаки були добрі майстри будувати земляні укріплення. Папський нунцій Торрес, котрий відвідував Польщу та Україну, зауважував: «Козак воює стільки ж мушкетом, скільки й мотикою та лопатою… насипає землю й робить укріплення серед безмежних рівнин свого краю». Блискавично споруджували запорожці вали, засіки, шанці, редути, табір. «Нема в світі війська, яке б уміло краще будувати шанці, ніж козаки»,— писав тогочасний трансільванський літописець. «Як тільки викопає собі укріплення над якоюсь річкою,— продовжував літописець,— козак цілком стає не приступний».

Серед козаків здавна був дуже поширений спосіб захисту вояків від вогню ворога, тоді ще не відомий у Західній Європі. Цей спосіб самообкопування стрільців український народ виробив в умовах південних степів під загрозою повсякчасної небезпеки нападу татар. Він був надійнішим порівняно з використовуваними польською шляхтою та її солдатами-найманцями, передусім німцями, панцирами і кольчугами, які в епоху широкого застосування в боях рушничного вогню захищали вже мало.

Артилерія Запорозького Війська складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Деякі з них мали вертлюги, які прикріплювали до бортів човна, дуба або судна.

Сучасники малюють запорозьких козаків як людей фізично витривалих, мужніх і відважних, невтомних на війні. Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи морську битву козаків на чайках з турецьким флотом, твердив: «Можна відверто сказати, що на всій землі не знайти людей сміливіших, які менше турбувалися б своїм життям, менш за все боялися б смерті».

На Запорожжі склалася залізна військова дисципліна. Найтяжчим злочином вважали зраду козацтва, Вітчизни. Січ стає місцем, де формуються воєнні таланти, де карбуються сталеві характери, де запалюються патріотизмом серця і сповнюються ненависті проти всякого гніту. З кінця XVI ст. Запорозька Січ перетворюється в політичний центр українського народу.

Січ дала видатних полководців, мудрих державних діячів, проводирів народних повстань: Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Судиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія.

Особливого розмаху походи запорожців набрали в першій половині XVII століття. У той час вони не раз «окурювали мушкетним димом» столицю Туреччини, змушували тремтіти зі страху того самого султана, якого жахалися правителі країн Західної Європи.

Значну частину походів, надто в 20—40-х рр. XVII ст., запорожці зробили разом з донськими козаками, з якими їх пов’язувала давня бойова дружба, спільна боротьба проти іноземних агресорів, соціальне єднання. Запорозьке й донське козацтво стало військовим бар’єром проти турецько-татарської агресії не тільки для України й Росії, але й для інших країн Європи. Козацькі удари, що розхитували турецько-татарське панування в Причорномор’ї і Приазов’ї, мали велике значення для визвольної боротьби сусідніх на родів Балканського півострова, поневолених султанською Туреччиною. Та найважливішим наслідком козацьких по ходів було визволення численних бранців. Сотні, а іноді й тисячі невільників — росіян, українців, білорусів, представників інших народів — діставали волю з рук запорожців.

Роль козацтва у всьому суспільно-політичному житті України була така велика, зв’язки з народом були такі міцні, що в документах XVII—XVIII ст. всіх українців навіть називали «нацією козаків», «українською козацькою на цією».

Минали десятиліття. Січ лишалась осередком волелюбства; звідси розходилися хвилі повстань проти панування шляхетської Польщі, проти феодального гніту. Почалася велика Визвольна війна 1648—1654 рр., у якій Запорозька Січ відіграла визначну роль, особливо на початку війни. На Січі почалося формування повстанського війська. Тут Богдана Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорозького. Звідси він розсилав по Україні свої універсали, закликаючи стати на боротьбу за визволення рідної землі. Перший тритисячний повстанський загін на чолі з Богданом Хмельницьким виступив із Запорозької Січі в квітні 1648 р. Січ забезпечила повстанців гарматами та іншою зброєю. І далі, в ході всієї визвольної війни запорозьке козацтво зберігало своє значення. Запорозькі козаки були найбільш організованим, досвідченим, боєздатним ядром повстанської народної армії. З-поміж запорожців вийшло чимало видатних військових керівників. Система організації й формування армії повсталого народу також значною мірою ґрунтувалася на традиціях Запорозької Січі.

Переяславська рада об’єднала Україну з Росією. Проте шляхетська Польща не відмовилась від українських земель і розпочала війну з Росією за Україну. Згідно з Андрусівським перемир’ям між польським королем і російським царем, Україну, що тяжкою кривавою війною виборола звільнення від чужоземного панування, поділили між двома державами. Правобережна Україна віддавалася знову шляхетській Польщі. Запорозька Січ опинилася в найскрутнішому становищі. Над нею встановлювалася влада обох держав — і Росії, і Польщі. Запорозькі козаки пролили ще море крові, доки дочекалися скасування цього історичного нонсенсу. Тільки 1689 року за так званим Вічним миром, укладеним між магнатською Річчю Посполитою і царською Росією, Запорозька Січ офіційно ввійшла до складу Росії. Правобережна Україна залишалася під владою шляхетської Польщі. Царський уряд дав Запорозькій Січі у володіння велику територію на південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей). Січ зберегла право місцевого самоврядування й суду, військо одержувало щороку «царське жалування», тобто певну грошову суму, за пас продовольства і бойове спорядження.

І після об’єднання України з Росією запорозькі козаки лишилися в авангарді боротьби проти шляхетської Польщі і турецько-татарської агресії. У цей час Січ висунула талановитого полководця Івана Сірка, якого вісім разів обирали кошовим отаманом. Запорозьке Військо, як окрема військова одиниця в складі російської армії, брало найактивнішу участь у російсько-турецьких війнах XVIII ст. Тоді в ньому вже переважала кіннота. Російське командування виставляло легку, іррегулярну запорозьку кінноту проти татарських орд, що діяли лише на конях. Успішним воєнним операціям російської армії проти турецько-татарських військ на Чорноморському узбережжі сприяла запорозька флотилія. Отже, Запорозька Січ відігравала визначну роль у визволенні з-під турецького ярма південних українських земель та Криму, що було результатом Кючук-Кайнарджийського миру, яким завершилася війна 1768—1774 рр., і що мало вели ке значення для розвитку продуктивних сил усієї країни.

У XVIII ст. запорозьке населення зростало за рахунок утікачів від феодально-кріпосницької експлуатації. Запорозька сірома була бойовою силою у визвольному гайдамацькому русі. Видатний проводир повсталих мас Максим Залізняк вийшов саме з цього середовища. За словами Шевченка, він не мав «ні оселі, ні саду, ні ставу».

Козацтво також самовіддано билось і в Росії в лавах учасників селянських війн. У війську Пугачова було немало запорожців. А після поразки в бою з царськими військами Пугачов мав намір йти на Запорозьку Січ, як він сам заявляв: «Пробраться морем к запорожским казакам». Після розправи з пугачовцями і закінчення війни з Туреччиною царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ. Адже вона на той час втратила для Росії своє значення південного військового форпосту. Колись прикордонні запорозькі землі були тепер внутрішньою територією. І водночас Січ із великою кількістю втікачів, що переховувалися тут, становила для царського уряду небезпеку. Це було вогнище безперервної антифеодальної боротьби. Самодержавство, проводячи політику національно-колоніального гноблення народів, ліквідувало ще в 60-х рр. XVIII ст. гетьманство Лівобережної України. Не могло воно миритися і з особливим ладом та самоврядуванням Запорожжя. Землі його було роздано російським і українським поміщикам. Частину населення було закріпачено.

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запорожжя існували загальноосвітні школи і школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії і навіть у західноєвропейських університетах.

Серед запорожців часто зустрічалися талановиті співці і музиканти, поети і танцюристи. Гопак і метелиця народилися на Запорожжі, як і деякі інші танці. Тут був і «вертепний театр». Створені козаками думи і пісні ще й тепер викликають захоплення. Визначне явище громадського і духовного життя запорожців — кобзарство. Кобзарі були не тільки творцями і виконавцями дум та пісень. Вони за кликали і запалювали на боротьбу народ, самі брали участь в битвах. Розвинулась і досягла досконалості на Запорожжі військова музика. Народна картина «Козак Мамай» кілька століть висіла чине в кожній хаті.

               

На Запорожжі в умовах постійної небезпеки, в атмосфері героїчної боротьби склалися чудові традиції січового побратимства, почуття дружби, взаємодопомоги й самопожертви.

Багато дум та історичних пісень про запорожців склав сам народ, який уславив вікопомні звитяжні діла лицарів козацької республіки.

* * *

Гомін, гомін по діброві.
Туман поле покриває,
Мати сина проганяє:
«Іди, сину, пріч від мене.
Нехай тебе орда візьме!»
«Мене, мамо, орда знає,—
В чистім полі об’їжджає».
«Іди, сину, пріч від мене,
Нехай тебе турчин візьме!»
«Мене, мамо, турчин знає,—
Сріблом-злотом наділяє».
«Іди, сину, пріч від мене.
Нехай тебе ляхи візьмуть!»

«Мене, мамо, ляхи знають,—
Пивом-медом напувають».
«Іди, сину, пріч від мене,
Нехай тебе москаль візьме!»
«Мене, мамо, москаль знає,—
Жить до себе підмовляє».
«Вернись, сину, додомоньку,
Змию тобі головоньку!»
«Мені, мамо, змиють дощі,
А розвіють буйні вітри,
А розчешуть густі терни!»

* * *

Ой біда, біда чайці-небозі.
Що вивела дітки при битій дорозі.
Киги! Киги! Злетівши вгору,—
Тільки втопиться в Чорному морю!
Жито поспіло, приспіло діло;
Йдуть женці жати, діток забирати.
Киги! Киги! Злетівши вгору,—
Тільки втопиться в Чорному морю!
«Ой діти, діти! Де вас подіти?
Чи мені втопиться, чи з горя убиться?»
Киги! Киги! Злетівши вгору,—
Тільки втопиться в Чорному морю!
І кулик чайку взяв за чубайку.
Чайка кигиче: «Згинь ти, куличе!»
Киги! Киги! Злетівши вгору,—
Тільки втопиться в Чорному морю!
А бугай — «бугу!» — гне чайку в дугу:
«Не кричи, чайко, бо буде тяжко!»
Киги! Киги! Злетівши вгору,—
Тільки втопиться в Чорному морю!
«Як не кричати, як не літати:
Дітки маленькі, а я їх мати!»
Киги! Киги! Злетівши вгору,—
Тільки втопиться в Чорному морю!

Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.