Максим Кривоніс

Одним з найталановитіших сподвижників Богдана Хмельницького, найвидатнішим після великого гетьмана керівником народних мас на початковому етапі визвольної війни українського народу був Максим Кривоніс.

Дбайливо зберігає і свято шанує український народ пам’ять про нього. До наших днів збереглося славне ім’я Максима Кривоноса в піснях і думах, хоч діяльність його у визвольній війні була дуже короткочасною — він загинув наприкінці 1648 р. Та й за ці кілька місяців першого року визвольної війни проявилась відчайдушна хоробрість, могутня енергія, блискучий військовий талант цього самородка-полководця, який не знав поразок, цієї незвичайної людини. Всього себе віддав він служінню народові, проти гнобителів якого він героїчно боровся. Навіть вороги мусили визнати відвагу і сміливість Кривоноса як воїна. Вони його згадували завжди слідом за Богданом Хмельницьким, визнаючи цим його місце і значення в козацькому війську. Іменуючи Кривоноса «гетьманом козацького наброду», вони немовби підкреслювали те, що він був виразником інтересів найбіднішої частини козацтва й селянства.

Всі вірогідні й найбільш певні відомості про Кривоноса пов’язані тільки з подіями 1648 р. Дані про його життя до визвольної війни дуже бідні.
Максим Кривоніс — виходець з простого народу. Народився він на Подніпров’ї, в містечку Вільшані. Батько його був ремісник-кушнір. Час народження Максима Кривоноса невідомий. Знаємо тільки, що у визвольну війну вступив він уже немолодою, досвідченою, добре знайомою з військовою справою людиною. Цей досвід Кривоніс набув у боротьбі проти турецько-татарських нападників. У складі козацьких загонів ходив він у далекі морські й сухопутні походи, разом з донцями відбивав наскоки татарських орд на міста і села України та Росії, визволяв бранців, що мучилися у тяжкій неволі в Криму і Туреччині. Є відомості, що під час козацьких походів Максим Кривоніс сягав аж до берегів Атлантичного океану. За цей час він пройшов добру бойову школу.
Далі ім’я цього народного героя пов’язується з самим початком визвольної війни, з подіями, які розгорнулися на Запорожжі в січні — лютому 1648 р. Саме в цей час, рятуючись від переслідувань і репресій з боку польської шляхти, на Низ утік чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Разом з ним виїхало і кількасот відданих йому людей.
Одна народна дума розповідає, що в складі цих прихильників Богдана Хмельницького перебували чотири полковники, а серед них і Максим Кривоніс. У різних варіантах цієї думи Кривоніс виступає то під ім’ям Перебийноса, то Максима Вільшанського.
У неприступних для польської шляхти плавнях Дніпра, в районі острова Буцького, куди прибув Богдан Хмельницький із своїми однодумцями, збиралися селяни, міщани, козаки, що повтікали від знущань польської шляхти. Тут же переховувалось багато колишніх учасників селянсько-козацьких повстань 1637—1638 рр. З утікачів і склався перший загін повстанців. На чолі з Хмельницьким вони вибили із Запорозької Січі розміщений там урядовий польський гарнізон і звільнили територію, яка завжди була плацдармом для виступів запорожців проти військ шляхетської Польщі на Україні.
Із Запорозької Січі повстанські частини Хмельницького вийшли, маючи тільки три тисячі чоловік. В їх складі був і загін Максима Кривоноса.
Під урочищем Жовті Води (тепер це село Жовте П’ятихатського району Дніпропетровської області) відбулася перша битва визвольної війни, що закінчилася знищенням авангардних військ польсько-шляхетської армії.
Коли керівники цих військ — син коронного гетьмана Стефан Потоцький та комісар Шемберг — розпочали переговори з козаками, делегатом і заложником з боку козаків був призначений Максим Кривоніс разом з другим козаком Крисою. Польський жовнір із загону Стефана Потоцького в своїх спогадах записував, що Максим Кривоніс і Криса прийшли в польський табір в атласі, оксамиті і блискучих панцирах. Перебування в польському таборі Кривоніс використав для агітації серед реєстрових козаків і драгунів, силоміць завербованих магнатами з кріпосних. Загітовані Кривоносом козаки і драгуни перейшли до повстанців; згодом і Кривоніс утік з польського табору.
Під Корсунем відбулася друга битва, в результаті якої були розгромлені основні польсько-шляхетські сили на Україні. Корсунська битва стала сигналом загального повстання по всій країні.
У цій битві Максим Кривоніс виконував відповідальне і складне завдання.
На світанку 16 травня польсько-шляхетське військо залишило свої позиції під Корсунем і почало відступати до Білої Церкви, розраховуючи об’єднатися з магнатськими загонами, зосередженими в цьому районі.
Про шлях відступу польського війська Богдан Хмельницький заздалегідь був оповіщений провідником польських частин козаком Самійлом Зарудним, який своєчасно передав гетьманові всі відомості про маршрут цього відступу.
Дорогу, якою рухалося польське військо, за кілька кілометрів від Корсуня перетинала вузька лісова долина — Горохова Діброва. Шлях проходив поміж двох круч, схили яких поросли високим густим дубняком.
Саме тут, в урочищі Горохова Діброва, Хмельницький вирішив дати бій численній польській армії. За його наказом урочище було сильно укріплене. Для цієї мети Хмельницький ще звечора, демонструючи готовність до переправи всіма силами через річку Рось, відправив непомітно в обхід польському табору загін козацької піхоти з артилерією. Командування цим загоном він поклав на Максима Кривоноса, який звелів перекопати шлях вздовж балки ровом, а на протилежному кінці балки з обох боків дороги в густому дубняку і в спеціально викопаних шанцях влаштував засідку.
Коли польське військо 16 травня вийшло з невеличкого переліску — то далі перед ним починався крутий спуск. Спочатку зійшли вниз піхота і кавалерія, за ними спустили артилерію, за якою тягнувся обоз. Артилерія наблизилась до викопаного козаками рову, далі рухатися було неможливо. Тому, спинившись перед ровом, жовніри почали кричати, що треба затримати спуск возів. Але частина обозу вже рушила в долину, і коней стримати було неможливо. Вози, випереджаючи і наскакуючи один на одного, нестримно котились вниз, перекидаючись разом з кіньми і людьми, ламаючись і розбиваючись вщент.
Під час цього сум’яття й хаосу в польському таборі Кривоніс вивів козаків свого загону із засідки і повів їх в атаку. Одночасно за його наказом із засідки вдарили козацькі гармати. Незабаром вступили в бій і основні сили Хмельницького, які тиснули польське військо з тилу.
Командуючий польсько-шляхетською армією Микола Потоцький наказав кінним корогвам спішитися і взятися до мушкетів. Незвичні до пішого бою польські кіннотники не встигли навіть вишикуватися в потрібний бойовий порядок. Козаки вдарили на польський табір, захопили частину артилерії і незабаром, після впертої і рішучої битви, розгромили шляхетську армію, а обох польських гетьманів захопили в полон.
Чутка про захоплення в полон регіментарів (начальників) посилила панічний настрій польсько-шляхетського війська, яке й до того було цілком деморалізоване. Ніхто не слухав команди, почалася загальна втеча. Але тікати було нікуди. Втікачі поривалися вперед — їх розстрілювали з засідки гармати Кривоноса; назад — їх уражали шаблі, кинджали й рушниці козаків і татар, що були тимчасовими союзниками козаків; кидались вбік — потрапляли в бічні шанці, їх нищили козаки того ж Кривоноса.
З польського табору врятувалося ледве що півтори тисячі чоловік, та й то, головним чином, різних прислужників шляхтичів і магнатів.
Втікачів переслідували кілька верст. Селяни навколишніх сіл улаштовувала заслони, допомагали ловити шляхтичів, що розбігалися з поля бою, і самі нищили їх. Обох польських гетьманів, ворогів і гнобителів українського народу, Хмельницький віддав татарам.
Після битви під Корсунем на Україні не залишилось значних польсько-шляхетських військових сил. Так зване коронне кварцяне військо, тобто королівська польсько-шляхетська окупаційна армія на Україні, було знищене.
Після Корсуня повстання охопило не тільки Україну. Селяни Білорусії теж повстали проти гнобителів — польської шляхти, і в самій Польщі селяни почали виступати проти своїх феодалів, підтримуючи визвольну боротьбу українського народу.
Намагаючись урятуватись від караючої руки повстанців, шляхта тікала з України або ховалась в монастирях і замках. Земля горіла під ногами гнобителів і загарбників. Всюди стихійно утворювались селянські загони, які вели героїчні бої з ворогами.
Рух народних мас, який дедалі розгортався після корсунської перемоги, потребував допомоги з боку організованої армії для боротьби з великими з’єднаннями магнатських загонів. Для цієї мети Богдан Хмельницький відряджав у райони повстань військові козацькі частини.
Для керівництва повстанням на Правобережжі Хмельницький надіслав свого першого соратника, полковника Черкаського полку Максима Кривоноса.
На нього покладалось важке і складне завдання. Йому належало ліквідувати польсько-шляхетську владу в замках і деяких укріплених містах, де зібралося багато шляхти, котра ховалася від справедливого гніву народу. Кривоніс повинен був організувати розрізнені повстанські загони й перетворити їх у єдине військо, здатне протистояти сильному, добре озброєному великому з’єднанню шляхетських сил під командуванням магната Ієремії Вишневецького, що орудував на Правобережжі.
М.Брідковий. Максим Кривоніс
Ієремія Вишневецький був одним із найбагатших магнатів шляхетської Польщі. Він мав кілька тисяч власного добірного вимуштруваного війська. Свій загін, як на той час чисельний і сильний, Вишневецький використовував для придушення заколотів серед своїх підданих, а також для нападу і загарбання суміжних міст і сіл, які належали іншим магнатам. З цим же військом Вишневецький прибував на сейм і диктував свою волю сейму і королю.
Ієремія Вишневецький, за походженням український православний князь, як і багато інших великих феодалів, що підтримували колонізаторсько-окупаційну політику шляхетської Польщі на Україні, прийняв католицтво.
В національних і релігійних переслідуваннях українського населення Вишневецький, як це й властиво ренегату, відзначався особливо жорстоким фанатизмом. В його величезних володіннях на Лівобережній і Правобережній Україні панувала найлютіша експлуатація. З безмежною жорстокістю розправлявся він з учасниками селянсько-козацьких повстань 1637—1638 рр. Напередодні війни, дізнавшись про готування до нового повстання, Вишневецький обеззброїв багатьох своїх підданих, віднявши у них понад 40 000 самопалів та пищалей і велику кількість холодної зброї, але це не врятувало його. Перша ж іскра повстання підняла народні маси проти цього ката й визискувача.
Вишневецький намагався придушити повстання на Лівобережжі силами свого війська, що нараховувало в той час до 8000 чоловік. Але він неспроможний був справитися із зростаючим повстанням у своїх містах і селах і втік із своїх маєтків на Лівобережжі. Вишневецький мав намір приєднатися до коронного війська М. Потоцького. Не спромігшись пробитися до нього через охоплені повстанням райони, він, після одержання звістки про корсунський розгром, утік через Переяслав і Остер на північ. Слідом за ним гналися козаки. Тільки затримка козаків під Черніговом, у зв’язку з штурмом цього міста, врятувала Вишневецького, і він встиг перейти на Правобережжя.
Після втечі Вишневецького і захоплення повстанцями Чернігова, Новгород-Сіверського та інших міст польсько-шляхетська влада на Лівобережжі була ліквідована.
Об’єднавши навколо свого загону шляхту, Вишневецький з вогнем і мечем накинувся на населення Правобережної України. Де проходив з своїми посіпаками цей князь, там залишались пожарища, руїни, попіл, шибениці, гори трупів закатованих людей.
Люте винищення українського населення Вишневецький супроводив грабуванням майна.
Один офіцер з війська Вишневецького залишив такі записи про криваві розправи свого князя:
«Рух його милості князя Корибута Вишневецького обозом. Під Погребищами; проходячи через Погребище, зрадникам відрубують руки, на палю саджають, рубають… Під Вахнами; тут стратили кілька десятків козаків; звідси його милість князь відправляє в роз’їзд у Немирів свій надвірний загін, чотири драгунські загони, корогву стану Барановського… Взявши штурмом Немирів, стяли кількох козаків і захопили багато здобичі… За Прилуками; тут перед костьолом руки повідрубували, на палю посадили і захопили багато здобичі».
Кривоніс у своїй відповіді магнатові Заславському з гнівом пише про масові розправи Вишневецького з населенням правобережних міст і сіл. Вишневецький, за словами Кривоноса, «немилосердне тиранство творив… Мучив людей, стинав голови і саджав на палю. Скрізь, у кожному місті серед ринку поставлено шибениці. Тепер стає явним, що посаджені були на палі невинні люди. Рідним братам моїм свердельцем вивертів очі».
Один із свідків розповідав, що в Немирові Вишневецький, забризканий кров’ю закатованих людей, особисто керував розправою і несамовито кричав: «Мучте їх так, щоб вони почували, що вмирають».
Вишневецький хотів спинити розвиток визвольної війни, придушити повстання на Правобережжі, потопити його в крові. Та повстання розгорілося ще більше.
Хмельницький в 1649 р. під Зборовом глузливо писав польському урядові, що Вишневецький своїми лютими розправами викликав до життя багато козацтва, тобто селян, що оголошували себе козаками і приєднувалися до повстанців.
З приходом загону Кривоноса на Правобережжя кривава зоря Вишневецького закотилася. Загін Кривоноса почав швидко зростати за рахунок повсталих селян і біднішого міського населення. За короткий час, менш ніж за місяць, Кривоніс об’єднав під своїм керівництвом розрізнені сили повсталих в організоване військо. На чолі окремих значних загонів війська Кривоноса стояли вихідці з народу, сміливі воїни і здібні командири — Капуста, Півторакожуха та ін.
Місто за містом, село за селом визволяло повстанське військо. В червні війська Кривоноса вже визволили Ладижин, Бершадь, Верхівку, Олександрівку, Тульчин, Вінницю, Умань, Брацлав, Немирів. Жителі міст скрізь подавали активну допомогу повстанським загонам, відкривали міські брами, давали козакам потрібні відомості про ворогів.
Жителі Немирова, що поховалися в лісах під час лютувань Вишневецького, повернувшися після його відходу, таємно переказали Кривоносові, що в місті залишився загін драгунів. 31 травня козаки несподіваним нападом знищили весь цей гарнізон. Врятувався один «недобиток», від якого Вишневецький і дізнався про події в Немирові. Розлютований князь послав проти непокірного міста півтори тисячі своїх кіннотників, наказавши їм вирізати всіх немирівців, незважаючи на те, хто винний, а хто ні. Але кіннотникам Вишневецького не довелося виконати кривавий наказ магната. Козаки, передбачаючи події, добре підготувалися і не дали ворогам навіть підступити до міста. «Загін цей,— записує до свого щоденника шляхтич із загону Вишневецького,— нічого не зробивши, з соромом змушений був ретируватись».
В середині липня повстанське військо на чолі з Кривоносом виступило на бій з усіма шляхетськими силами, керованими Вишневецьким.
Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким.
Перша зустріч основних повстанських військ з силами Вишневецького сталася під містечком Махнівкою. Штурм містечка і укріпленого замку за розпорядженням Кривоноса провадив з 5000 козаків білоцерківський полковник Гиря, якого Хмельницький прислав на допомогу повстанцям Правобережжя. Разом з Гирею діяв авангардний загін, очолюваний сином Кривоноса — Кривоносенком. Сам Кривоніс стояв з 1000 кіннотників у полі, готовий при першій же потребі прийти на допомогу. Козаки успішно атакували містечко і повністю розгромили його гарнізон. Визволивши Махнівку, козаки взялися штурмувати замок, де ховалися залишки надвірного війська воєводи Тишкевича, що був власником Махнівки. Військо Вишневецького наблизилось до Махнівки тоді, коли козаки, зайнявши монастир, розпочали штурм замку. На очах у польського війська приступом був узятий і замок. Вишневецький хотів непомітно для козаків зайти їм у тил, оточити містечко і, стискаючи кільце оточення, знищити все козацьке військо. Але польські вояки, яким було доручено зайняти позиції на горі, що панувала над містом, демаскували себе і зазнали поразки.
Гиря вишикував увесь свій загін у табір — «рухому фортецю» із возів у 12 рядів,— забрав із собою запаси продовольства, зброю й коштовності і вийшов із замку. Козаки розташувалися поблизу міста. Шляхетські війська кілька разів уночі намагались атакувати їх. Але контратаки козаків були настільки сильні, що вороги нічого не могли з ними вдіяти. На світанку Гиря відійшов у поле і з’єднався з Кривоносом.
Кривоніс з усіма силами вирушив назустріч Вишневецькому, але польсько-шляхетські війська ухилились від бою і похапцем відступили на захід, у напрямі на Збараж. Вишневецький поспішав у Вишневець — центр своїх володінь на Правобережжі, піклуючись в першу чергу про збереження свого майна. Кривоніс з Гирею знов зайняли Махнівку і гарматним салютом відзначали свою перемогу над військом Вишневецького.
Козаки переслідували Вишневецького і гнали його до містечка П’ятки. Вишневецький був оточений, але йому вдалося втекти за річку Случ.
Вдруге Вишневецькому довелося зустрітися з повстанськими військами на чолі з Кривоносом під укріпленим містом Костянтиновим, де відбулися уперті бої. Тут зібрались об’єднані сили шляхти, очолювані Вишневецьким, Осинським і Тишкевичем. Сюди ж, з боку Новокостянтинова підійшло військо Кривоноса і розташувалось півмісяцем на гористій місцевості правого берега річки Случ. Козаки зразу ж хотіли розпочати серйозний наступ, але загін польської піхоти, засівши біля переправи, перешкодив козакам форсувати ріку. Польські гармати вели безперервний обстріл козацького табору, а кінний загін, перейшовши вбрід ріку, несподіваним сильним ударом змусив козаків потіснитися. Війська повстанців відступили в долину, де окопались табором. Наскоки шляхетських частин не могли завдати поразки козацькому табору.
Увечері на підкріплення шляхетським військам прийшла королівська гвардія. До Кривоноса прибув Чигиринський полк, присланий Богданом Хмельницьким на допомогу повстанським військам Правобережжя.
У козацькому таборі було ухвалено рішення першими виступити всіма силами і взяти ініціативу в свої руки.
Значну допомогу козакам подавали Костянтинівські міщани. «Радіючи прибуттю козаків,— пише шляхтич Машкевич,— міщани під покровом ночі потай від шляхти приставили у козацький табір порох, продукти, пиво, горілку». У шляхетському таборі дізналися про це. Вишневецький наказав стратити 40 чоловік міщан.
Вранці козацький табір просунувся до берега річки Случ. Залишивши біля переправи засідку із 1500 жовнірів королівської гвардії, Вишневецький все інше військо вишикував у бойовий порядок у полі. Почали бити польські гармати, їм відповіла козацька артилерія. Обоз Вишневецького вийшов з поля битви і спинився в Кульчині. Загін королівської гвардії чинив одчайдушний опір козацькому наступу, але військо, кероване Кривоносом, наполегливо і рішуче просувалося до ріки. Вишневецький змушений був віддати наказ гвардії відступити і йти слідом за обозом до Кульчина. Повстанське військо почало форсувати ріку. Ще й половина козаків не переправилась, як уже зав’язався бій. Шляхтичі були відкинуті. На зайнятій ділянці лівого берега Кривоніс, переправивши все своє військо й гармати, окопався і почав артилерійський обстріл противника. Шляхетські загони кинулися в атаку на Кривоноса. Але козацький контрудар відкинув наступаючі війська, і вони відкотилися далі за свої попередні позиції. Козаки одразу ж просунулися вперед і підвели свої нові шанці ще ближче до польського табору. Тоді Вишневецький особисто повів в атаку своє військо. Селяни й козаки Кривоноса билися з небаченою мужністю і надзвичайною стійкістю. Шляхта наступала одчайдушно, їй пощастило навіть захопити частину козацької артилерії. Сучасник-літописець розповідає, що в ході бою Максим Кривоніс пробився до Вишневецького і тільки випадковість врятувала магната від занесеної над його головою шаблі Максима Кривоноса. Цілий день тривала битва. Закінчилась вона поразкою польсько-шляхетських військ, які відступили до Кульчина, а звідти спішним маршем рушили на Волинь.
Перемога під Костянтиновим була наслідком відваги, надзвичайної мужності і бойової майстерності повстанців та високого мистецтва полководця Максима Кривоноса.
Панічний страх перед козаками гнав далі на захід відступаючі, розбиті магнатські війська. Повстанське військо просувалося по Поділлю і зайняло міста Полонне, Чуднів, Чорторий, Бердичів, Райгород, Острог, Заславль, Межиріч, Шаргород та’ інші, винищуючи в них шляхту та єзуїтів, католицьких ченців і польських жовнірів. Міське населення допомагало повстанцям, добровільно здаючи їм міста і само до них примикаючи.
Взяттям двох сильно укріплених фортець, Меджибожа і Бара, закінчилися бої війська Кривоноса на Правобережжі .
Меджибіж — захищена природними умовами і добре укріплена фортеця — був захоплений штурмом. За фортецю Бар повстанським військам довелось витримати уперті бої. Бар міцністю укріплень і своїм значенням стояв на одному з перших місць серед фортець, побудованих шляхетською Польщею на Україні. Тут була скупчена значна для того часу артилерія і заготовлені великі склади зброї та боєприпасів. Ріка Буг, штучно перегороджена в тих місцях, де вона омивала місто і замок, розлилася тут в широкі стави і озера, утруднюючи підступи до міста.
Штурм укріплень був розпочатий 23 липня. На чолі штурмуючих частин стояли полковники Кривоноса — Кушка, Горбач, Бреславець, Стьопка та інші. Здобуття міста і замку відбувалося за планом Кривоноса і під його загальним командуванням. Місто брали з суші і з води. Для переправи через ріку штурмуючі частини поробили плоти. З суші козаки наступали на місто під захистом «московських гуляй-городинь» — велетенських щитів, поставлених на колеса. Загін, що діяв на суші, складався головним чином із селян, що приєдналися до повстанського війська. Гарнізон фортеці почав артилерійський обстріл цієї рухомої дерев’яної стіни; одночасно німецькі найманці відкрили вогонь із рушниць. Димова завіса від пострілів закрила наступаючі частини. Скориставшися з цього, козаки й селяни підступили до самих міських воріт, уже відчинених міщанами. Незабаром барський гарнізон був знищений.
Після взяття міста почалася облога замку. Гарнізон його на чолі з Павлом Потоцьким уперто захищався. На допомогу повстанським військам знову прийшли міщани: вони відчинили ворота замку і спустили мости. Замок був захоплений. Потоцького козаки зв’язали і повезли до Кривоноса. Переможцям дістались також тисячі мушкетів, значні запаси олова, пороху, багато полонених.
Здобуття Бара, цієї твердині польсько-шляхетського панування на Поділлі, ще більше посилило паніку серед шляхти. Менш ніж за півтора місяця повстанське військо пройшло переможним маршем по Брацлавщині, Волині й Поділлю. І не тільки розбити, а навіть затримати його навальний рух вперед шляхта була неспроможна. Вишневецький боязко тікав перед натиском воєнних сил повсталого народу. Значні території Правобережної України були цілком очищені від противника. Тільки на південному кордоні Поділля трималась ще польська шляхта у Кам’янець-Подільській фортеці.
Кривоніс дуже старанно готувався до облоги й штурму цієї фортеці, сама назва якої говорила про її кам’яні укріплення. Вона підносилась на прямовисних скелях і при її будівництві були використані всі досягнення тодішньої оборонно-будівельної техніки. Кривоніс віз із собою велику артилерію, яку поповнив гарматами з Барського замку, а також «апарат для висаджування скель» — пристрої для підриву кам’яних укріплень. Кам’янецька шляхта, дізнавшися про наближення Кривоноса, з розпачем зверталася у Варшаву і Львів про допомогу. Подільський суддя Лука Московський писав до свого брата у Львів: «Благаємо про врятування і підкріплення нас людьми і їстівними припасами… Залишилось тільки троє сіл, які постачають нам рекрутів… Місто повне зради… піхоту складає здавна підступна русь».
Але бої за Кам’янець-Подільський не були розпочаті Кривоносом. Його відкликав разом з військом Богдан Хмельницький до головної армії, яка вирушила назустріч польсько-шляхетському ополченню.
З поверненням Кривоноса до головної армії розвиток повстання не припинився. На всьому Правобережжі діяли селянські повстанські загони, частина яких не входила в козацьку армію Богдана Хмельницького і самостійно розправлялась із своїми панами.
Під кінець літа 1648 р. шляхетська Польща, мобілізувала величезні для того часу сили і кинула їх на Україну, намагаючись знову встановити тут свою владу.
32 000 шляхтичів, зібраних внаслідок загального ополчення і 8000 німецьких ландскнехтів виставила панська Польща проти армії українського народу.
Польсько-шляхетська армія, добре озброєна, із значною артилерією, складалася в своїй основній масі з кінноти, бойова виучка якої високо цінилась у Західній Європі. Крім шляхетських і найманих солдат, при польській армії була обозна обслуга і шляхетські слуги. Вони теж мали зброю і за своєю кількістю перевищували основну армію мало не в три рази.
Сейм після тривалих дебатів доручив командування армією трьом магнатам: Заславському, Остророгу і Конецпольському.
Але жоден з них не відзначався ні воєнними здібностями, ні іншими талантами. Шляхта обрала їх внаслідок компромісу між тими магнатськими угрупованнями, які неодмінно хотіли мати свого представника в командуванні, звичайно, зовсім не дбаючи про те, в якій мірі такий представник був придатний для керування операціями.
До трьох верховних головнокомандуючих сейм прикомандирував ще 32 радники з титулами «військових комісарів» і з невизначеними повноваженнями; серед цих радників був і Ієремія Вишневецький. 35 командуючих було цілком досить, щоб програти не одну, а всі 35 битв,— іронізували самі з себе шляхтичі пізніше, вже після пилявецького розгрому. Жоден з 7 воєвод, 5 каштелянів, 16 старост, що були у війську, не хотіли визнавати нічиєї влади, а свою намагались поширити на всю армію. Жовніри повітових шляхетських корогов не корилися наказам головнокомандуючих і слухали тільки своїх полковників.
Існували також різкі суперечності і велися інтриги між командуючими і Вишневецьким, який прагнув домогтися військової диктаторської влади.
У тодішній польській армії, як у дзеркалі, відбилася політична децентралізація і анархія шляхетської республіки.
В польській армії недооцінювали свого противника. Корсунські уроки нічого не навчили гонористу шляхту. Зневажливо говорили самовпевнені пани, що їм навіть шкода орудувати зброєю, бо щоб розбити «хлопів», вистачить «канчуків і нагаїв».
На війну шляхтичі і магнати йшли, як на військовий парад або як на святкову прогулянку.
Вони виїжджали в каретах, обтягнених пурпуром і обвитих золотими шнурами, коштовними килимами, розкішними тканинами для напинання наметів, з кришталевим, срібним і золотим посудом для бучних і веселих учт, кожен намагався затьмарити іншого багатим, гаптованим золотом убранням, оздобленим дорогоцінними каменями, страусовими перами і золотими панцирами. «Золотом блищали їх щити, султани, бунчуки, палаші й мечі,— пише сучасник,— від срібла ломились намети, шафи, столи». Інший додає: «Пішли на війну не так із залізом, як із золотом та сріблом. Можна було подумати, що Посуд звезено з цілого королівства».
Розтягшися на кілька кілометрів, рухалося це пишне військо по українській землі і, як сарана, пустошило все на своєму шляху, грабуючи населення, захоплюючи у нього всі запаси.
Назустріч польсько-шляхетському війську вів українську армію Богдан Хмельницький — через Гончариху і Остропіль на Старокостянтинів. Дізнавшися про виступ польського війська, Хмельницький за короткий строк мобілізував бойові сили України і сформував 35 козацьких полків та кілька селянських загонів.
Близько 70 000 селян, міщан і козаків об’єднав під своєю булавою український гетьман.
В авангарді військ Богдана Хмельницького назустріч польському війську йшов із своїм прославленим полком Максим Кривоніс. Армія повсталого українського народу значно поступалась перед поляками якістю озброєння і кількістю кінноти, але бойовим духом, своєю організацією, командним складом армія Богдана Хмельницького незмірно підносилась над шляхетською.
Козацька армія стояла у зручнім для неї місці, далеко від ріки — на рівнині. Щоб. зблизитися з нею, противник повинен був пройти берегом Пиляви, що розлилася від осінніх дощів. Нерівна, горбкувата місцевість, порізана струмками й озерами, вкрита осінньою багнюкою, неминуче повинна була утрудняти як просування і зосередження військ, так і встановлення табору та спорудження земляних укріплень. Коли ж згадати, що одною з переваг польської армії була її кіннота, то стане ясно, що в подібних топографічних умовах використати повною мірою свою перевагу шляхетська армія не могла.
Підступити до селянсько-козацької армії шляхетське військо могло тільки через земляну греблю, що з’єднувала обидва береги ріки. Хмельницький наказав викопати шанці на греблі і доручив її оборону полку Максима Кривоноса. Цей полк повинен був зустріти перший удар ворожого війська.
Майже наосліп рухалось польсько-шляхетське військо. Командування його не мало інформації ні про сили та стан українського війська, ні про плани і задуми Богдана Хмельницького. Польські роз’їзди, як і в попередніх боях, не могли дістати «язика» або зібрати будь-які відомості у місцевого населення. Народ не хотів постачати інформацію ворожій армії.
На протилежність цьому розвідка у повстанському війську була чудово налагоджена. В організації розвідки особливо прославився Максим Кривоніс. В умінні організувати розвідку він не мав собі рівних. Його розвідники доходили до самого Кракова.
9 вересня польська армія підійшла до Пиляви. Два дні закладався просторий табір на незручній місцевості — пересіченій заболоченій території.
Потім почалася атака греблі, бій за яку тривав цілий день. Тричі польська піхота захоплювала греблю і редут на ній, і щоразу козаки Максима Кривоноса вибивали її звідти. Тоді польські регіментарі кинули у бій кінноту, яка комбінованим ударом з фронту і в обхід через болото витиснула козаків з греблі і мусила їх відступити в укріплений табір.
13 вересня козаки вирушили проти польського табору. Йшли вони двома колонами, одну з яких очолював Хмельницький, другу — Кривоніс.
Військо Хмельницького, ведучи бій з польською кіннотою, одночасно атакувало і польську піхоту, що засіла в шанцях на березі. Атаку підтримувала з табору козацька артилерія; козацькі гармати безнастанно обстрілювали греблю, перешкоджаючи переправі польських підкріплень з протилежного берега. Після першого штурму Мазовецький полк, що перебував у цьому редуті, утік, але Сандомирський полк уперто захищався. Одначе і він не витримав натиску козаків і мусив був залишити редут. Увесь цей полк був розсіяний. За першим редутом козаки захопили другий, витиснувши звідти кінноту й піхотні частини та захопивши артилерію. Дезорганізація у польському війську досягла крайньої межі. Накази командуючих не мали ніякої сили. Начальники корогов під тим чи іншим приводом відмовлялися вести в бій свої загони. Польські війська відступили в напрямі Старокостянтинова.
Козаки продовжували свій переможний наступ і вночі. Це викликало паніку в польсько-шляхетському війську, воєначальники якого вирішили залишити табір, кинути обоз і відступити на конях. Почався не відступ, а нестримна панічна втеча. Першими, потай від війська, втекли головнокомандуючі, за ними кинулись комісари і начальники корогов. Помітивши втечу начальників, кинулася тікати кіннота, залишаючи зброю і припаси. Кинуто було все: прапори, гармати, вози, яких нараховувалось кілька десятків тисяч, багате майно. «Страх і жах перед козацьким військом гнав утікачів»,— говорить один польський шляхтич. Деякі зупинилися тільки біля самої Вісли.
За ухвалою, прийнятою на загальновійськовій раді, українська повстанська армія продовжувала свій наступ на Львів через Збараж, Зборов, Глиняни. 20 вересня головні козацькі сили були вже під Львовом. Католицько-польська частина населення міста і шляхта кілька днів готувались до оборони. Вишневецький втік з-під Пилявців у Львів, де став керівником оборони. Йому було довірено велику суму грошей і коштовностей. Але при наближенні українських військ Вишневецький, захопивши ці коштовності й гроші, втік до Замостя. Облога тривала з 26 вересня по 16 жовтня. І знову вирішальна роль при облозі Львова припала на загін Максима Кривоноса. Ще раз, але вже востаннє, показав Кривоніс свою блискучу майстерність полководця. Незважаючи на тяжке поранення, яке він дістав ще в боях на Правобережжі, Кривоніс сам керував штурмом укріпленого замку на високій горі, що панувала над містом (Високий замок). Здобуття Високого замку вирішило долю Львова. Українське населення подавало допомогу козакам. Міщани з Краківського передмістя повтікали до Хмельницького. Львівський уряд і польський гарнізон капітулювали.
Після облоги Замостя, переможно закінчивши похід у Галичину, українські повстанські війська, залишивши гарнізони на Поділлі і на Волині, поверталися на Подніпров’я. Але не було вже з ними Максима Кривоноса. Чума, що лютувала в країні, поклала в могилу видатного українського народного полководця.
Внаслідок перемог, здобутих у 1648 р., більша частина української землі була визволена від польсько-шляхетського панування.
Максим Кривоніс. Скульптур А.Кущ. Бронза, лиття 1995 р.
Велика заслуга у здійсненні цієї загальнонародної справи належить Максиму Кривоносу, і вдячний український народ склав пісню, уславлюючи свого великого сина.
 ***
Не дивуйтеся, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало:
Ой за Дашевом, під Сорокою,
Множество ляхів пропало!
Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей
А решту топить водою.
«Ой пийте, ляхи, води калюжі,
Води калюжі болотнянії,
А що пивали по тій Україні
Меди та вина ситнії».
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара, на Віслі;
Лядськую славу загнав під лаву,
Сам, бравий козак, гуляє.
«Нуте, козаки, у скоки,
Заберімося під боки,
Заженім ляшка, вражого сина,
Аж за той Дунай глибокий».
Дивують ляхи, вражії сини,
Що ті козаки вживають,
Вживають вони щуку-рибаху.
Ще й соломаху з водою.
Ой чи бач, ляше, як козак пляше.
На сивім коню горою:
Мушкетом бере, аж серце в’яне,
А лях від страху вмирає.
Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу:
Як не схотіли, забунтували
Та й утеряли Вкраїну.
Ой чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На Жовтім Піску підбився,
Від нас, козаки, від нас, юнаки,
Ні один ляшок не скрився.
Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберімося в боки.
Загнали ляхів за річку Віслу,
Що не вернуться і в три роки!
 ***
Ой чи чули, чи бачили ви,
Що на Україні постало,
Що під Даховом, під Сороковом
Много ляшеньків пропало.
Перебийніс каже: «Немного,
Трьох козаченьків пропало».
Рубає, січе головку з плечей,
А решту топлять водою.
В скоки, козаки, та в скоки,
Та й поберітеся в боки,
Гей, не допустіте ляшка в Україну,
Гей, заженіте за Віслу.
За Віслу, ляшки, за Віслу!
Ляшки з-за Вісли,
Як чорний ворон на вишні.
Гей, не допустіте ляшка в Україну,
Гей, заженіте за Віслу.
Чим козак ситий? Наївся ріпи
Та й саламахи з водою,
З муштука грає, аж серце в’яне,
А лях зо страху умирає.
Сидить сорока та й край риштока,
Та й кряче,
Сидить коменда край вокенечка
Та й плаче:
— Чи бачите ви, як пан Хмельницький
На сивім коні підбився?
З семи козаки добрії пуляки,
Ще й за Віслою не вкрився.
Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.