Меч Арія символ України

В XVI—XVIII ст. єдиним містом на Україні, де існував “цех мечників” (хоча на той період його правильніше було б назвати “цехом шабельників”), був Львів. Шабля — це не меч, який міг викувати і хороший коваль. Для виготовлення шаблі потрібні глибокі знання: необхідно зіставити загальну масу шаблі і клинка, його довжину, ширину і кривизну. А в той час використовували метод підбору.

Його можна було застосувати тільки в цеху. На території Львівщини залізну руду добували з давніх-давен, про що свідчать чисельні назви сіл і містечок Руда, Рудно, Рудки, Руда Крехівська і т. д., не говорячи вже про те, що руди Криворіжжя нашим предкам були відомі ще за скіфських часів. Давньогрецький історик Гелланік Лесбійський, який жив в V ст. до н. є. писав, що першим залізну зброю виготовив скіфський цар Саневн.

 
Ми знаємо, що в X ст. германськими племенами на руїнах Франкської імперії була створена Священна Римська імперія германської нації. Так от, аж до XVIII ст. при коронації імператорів опоясували священним мечем-шаблею, котра була виготовлена в Києві. Це знаменита “шабля Карла Великого”. Про те, як з’явилась шабля серед німецьких церемоніальних реліквій, існують різні легенди, які розповідають, що вона була подарована Карлові Гаруном аль Рашидом, була захоплена Карлом в бою з аварами, подарована угорським королем та багато інших. Ще 1965 року знаменитий вчений А. Н. Кіриічніков переконливо довів київське походження цієї шаблі. Завдяки надзвичайно високому рівню українського зброярського мистецтва ця шабля на довгі століття стала найбільш шанованою реліквією німецьких імператорів, подібно як і знамените Київське Євангеліє, на котрому впродовж віків складали присягу французькі королі. Привертає увагу ще одна легендарна назва цієї шаблі — “Меч Атілли” і те, що в неї дуже багато спільного із зображенням шаблі-палаша на знаменитому Збруцькому ідолі. І, що найцікавіше, у віддаленій від Києва на тисячі кілометрів Індії, де закінчився великий рух арійських племен з Праукраїни, дуже подібний на неї різновид меча-палаша також носив назву “атілл”.
У Київській Русі культ меча був настільки великий, що навіть проти повсталих селян князі воювали іншою зброєю — бойовими сокирами, а мечі застосовувалися виключно у військових походах. Меч був символом влади: князь, віддаючи сину уділ, символічно вручав йому й меч. Так, Всеволод III, посилаючи свого сина Костянтина на князювання в Новгород, вручив йому хрест і меч зі словами: “це тобі буде охоронець і помічник, а меч — закон і осторога, який даю тобі, щоб берегти людей своїх від ворогів”. Свідчення поклоніння мечу тих часів — знахідки амулетів-оберегів у вигляді мечів або їхніх піхов. Слов’янське ім’я Мечислав — чергове підтвердження існування такого культу. На одній з мініатюр, де зображено давньоруського князя в похідному шатрі, ми бачимо, як князь молиться на ікону, перед з якою висить меч. У давні часи, до початку серійного виробництва зброї, володіти цією благородною та надзвичайно дорогою зброєю могли лише воїни, які належали до вищого суспільного стану, княжої дружини, котрі називалися “мечники”. Емблемою у них було теж зображення меча, що підтверджують чисельні археологічні знахідки. Наприклад, одна з них — особиста пломба мечника знайдена в Новгороді, на якій зображений меч, що дуже подібний на меч на Збруцькому ідолі. Меч був і емблемою князів Чернігівської землі, про що свідчить зображення на печатці 1557 року, ймовірно, це було зображення знаменитого меча Арія.
В українських казках і легендах чарівний меч, викуваний з небесного вогню, — неодмінний атрибут богатирів і героїв, котрий дається їм вищими силами, щоб творити подвиги і перемагати зло. Наприклад, богатирю Іллі Моровцю свій меч передає славетний богатир-велетень Святогор, а разом з мечем і частину своєї сили. У гуцулів існували повір’я про славетний меч давніх велетів: з його втратою була загублена стара свобода на нашій землі. Це віра в легендарний Меч Арія — символ України. В одній з давніх щедрівок, котра описує приєднання Закарпаття до держави Лева Даниловича, згадується також “золотий меч”, котрим загороджено нашу землю від ворогів.
З переказів відомо, що після смерті Сірка запорожці сім літ возили перед військом його відрубану правицю, яка допомагала їм перемогти ворогів. Цікаво, що в одному з переказів згадується, що в цій руці Сірка був затиснутий меч, і хто знайде цю руку з мечем і візьме меч, той завжди перемагатиме ворогів. За легендою, той, хто хотів отримати силу Сірка повинен був три ночі носити землю на його могилу. Простежується перегук з давніми українськими легендами про, те як богатир, щоб отримати силу від померлого батька, три ночі чергував коло його могили і в нагороду г отримував чарівного меча. Ці звичаї витікають, можливо, від скіфських, коли ті над могилою клали меч, що підтверджують археологічні розкопки. Клали меч свій на могилу і давньоруські князі. Багато хто знав про вірування наших людей у меч Арія, як і легенду про те, що він знаходиться в могилі отамана Сірка. Саме тому 1709 року під час руйнування Січі по-варварськи була розрили могилу отамана Сірка, сподіваючись знайти в ній легендарний меч.
 
Легенди про правицю з чарівним мечем існували у козаків і раніше. Саме правицю з мечем бачимо на одному з козацьких прапорів часів Б. Хмельницького. Причому зображений тут меч має дуже цікаве хвилеподібне лезо, котре символізує небесний вогонь. Арабський хроніст Ахмед Ібн-Фадлан ще в X ст., описуючи наших предків русів згадує про те, що вони носять широкі хвилясті мечі. Правда, він помилково зазначає, що клинки у них “франкського тину”, хоча в Європі подібні мечі з пломеніючим хвилястим клинком — “фламберга” — з’явилися на кілька століть пізніше. Подібна зброя існує ще й зараз у Південно-східній Азії і побутує під назвою “кріс”. Місцеве населення наділяє кріс магічними властивостями, він є об’єктом поклоніння. Вірування про меч — символ небесного вогню — занесли до Південно-східної Азії наші предки-арійці. Кріс вважався зброєю давніх арійських богів, зокрема Вішну. У мовах слов’янських народів слово “кріс” (як і у перекладі з санскриту) означає вогонь, полум’я. Збереглося це слово і у нас: гуцули називають крісом сталеве кресало або кременеву рушницю, від слова “кресати”, викрешувати вогонь. Нагадаємо, що у старовину вогонь добувався або тертям дерева, або викрешувався ударом сталі об кремінь. Ковалі робили кресала із старих серпів або ножів, їх і називали крісами або кресами. Крім того, в українській мові “кресанути” означає ще й рубонути шаблею, мечем та так, щоб іскри пішли. Середньовічні ковалі мали навіть випробування меча ударом об залізо або камінь, а по силі і кількості іскор розпізнавали якість леза. Саме від кресання об камінь походить і давня українська назва високоякісної сталі для меча — криця. Саме так в давнину ударом меча об кремінь висікався священний вогонь, який символізував перемогу зими над літом і початок нового року. Цей обряд провадився на честь Ярила (Арія), адже тоді починали садити ярі, тобто присвячені Ярилу-Арію зернові культури. З мечем Арія пов’язане свято викрешування нового вогню, котре подекуди побутує до сьогодні. Наприклад, у Німеччині у суботу перед Пасхою священик викрешував на цвинтарі новий вогонь, який розносився по домівках. Подібний звичай існував у Франції, Польщі, Австрії, Чехії, Греції і інших європейських народів. Аналогом цього звичаю в Україні є звичай запалення свічок в Страсний четвер перед Великоднем, які, як і на Стрітення називалися “громничними”, що вказує на зв’язок цього обряду з громовиком Перуном, котрий з часом перебрав військові функції Арія-Ярила. Недаремно в народі і сьогодні, говорять, що Перун блискавками креше.
Саме цим обрядом пояснюється загадка жертовників Арія (Арея), над якими стільки років билися науковці. Адже, як свідчив Геродот, скити не робили жертовників нікому, крім Арія, і робили їх із хмизу, він потрібен був для розпалювання викресаного вогню: “В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея”. Крім того, в степу, на відкритій місцевості, височенна купа хмизу із встромленим в неї залізним мечем виконувала функцію громовідводу в грозу, притягуючи до себе блискавки. Можна собі уявити, як сприймалося простими людьми таке величне видовище, коли дуга блискавки, з’єднуючи небо із землею, потрапляла у меч, перетворюючи хмизовий вівтар у величезний стовп вогню.
Пізніше, коли функції бога війни Арія-Ярила перебрав на себе бог грому і блискавок Перун, цей звичай пов’язували з Перуном. У слов’янських племен ідол Перуна зображався з великим червоним каменем у руці, поруч з яким горів невгасимий вогонь. Червоний камінь, котрий тримав у руках Перун — це кремінь, розжарений вогнем полум’я. Це підтверджує Адам Олеарій, котрий був у Новгороді: “Божество це мало вигляд людини з кремнем в руці, подібним на громову стрілу (блискавку) або промінь, Навесні, на початку нового року, вогонь біля Перуна гасився і під час свята жрець бив по кременю мечем (за повір’ями меч ототожнювався з блискавкою), викрешуючи іскри, які запалювали вогнище. У давнину саме князь, що виконував функцію головного жерця народу, ударом священного меча запалював новий вогонь, який розносили по оселях господарі-огнищани і запалювали очищувальні вогні,— “щоб очистити землю від морозу, зими, смерті, і всякої нечисті”. При цьому промовлялися спеціальні заклинання: “Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на моря. І ти, Морозе, великий і лисий, не приходь до нас із своєї комори. Смерть з морозом танцювала і співала, і за море почвалала”.
Меч, у віруваннях давніх скіфів-сколотів, був не просто знаряддям вбивства, а сакральним символом, адже згідно арійської традиції вони не вбивали ворогів, а перероджували їх, давали нове втілення, у якому вони ставали кращими. Це підтверджують і форми давніх сколотських мечів, руків’я котрих формою нагадують символ переродження. Сам меч ознаменовував собою вогонь і чоловіче начало, а піхви до нього — воду і жіноче начало. Недаремно і славнозвісні жінки-амазонки вважали себе дочками Арія. Їхні цариці виводили від нього свої роди. Жертовник Арію символізував у екологів сакральний зв’язок між землею і небом, а меч Арія — вісь світу, яка пов’язує Яв (небесний світ), Прав (світ землі) і Нав (підземний світ). Меч символізував справедливість Закону, а правитель, який отримував меч Арія, зобов’язаний був охороняти цей закон справедливості. Меч ототожнював Караючий Закон.
З мечем Арія пов’язана і одна з давніх назв українців — черкаси. Деякі вчені пояснюють цю назву, як народ-воїн. Це пояснення правильне, але неповне. Річ у тім, що в у мові кавказького народу адиге, котрих разом з кількома іншими кавказькими народами ми знаємо під збірною назвою черкеси, слово черкаси, точніше щркаси, означає тризуб, причому такий, що складається з трьох мечів. “Щр” — означає три, а “кас” — меч. Серед вчених з цього питання давно точаться суперечки, чи були колись адигейці (черкеси) вихідцями з України, чи навпаки — українці прийшли з Черкесії. Насправді ж це назва не стільки етнічна, скільки релігійна, як наприклад, християни, до котрих зараз належать зовсім різні етнічно народи, такі як українці і вірмени, угорці і французи, німці і румуни, або мусульмани, під котрими розуміємо і семітів-арабів, і угорців турків, і арійців-персів. Крім того, тризуб складається не лише з трьох мечів, а й має внизу посередині невеличке закінчення. В адигейській мові це закінчення означає “веду”, “вести”. Саме у такому вигляді він був колись присутній в українській мов у вигляді староукраїнської букви “Щ”. Тепер, після коректування нашої абетки, букву щ ми пишемо ш у формі тризуба, а перенісши закінчення на правил бік, і досі спотворює сакральне значення цього символу. Суть же символу — три мечі, що символізують закони трьох Світів — Вищого Небесного, Земного Підземного (світу предків), про що ми згадувала вище. Нижня частина тризуба означає, що ці закони трьох світів ведуть людей, які їх шанують. Відповідно і назви черкаси і черкеси — це люди, котрих ведуть Закони трьох світів. Ці священні закони зберіг наш народ у символі Трояну, котрий окупаційні вчені назвали зневажливо тризубом. Серед слов’янських богів згадується божество Троян, проти котрого виступають у своїх посланнях церковні діячі: “Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на богів перетворили”, “Хай зрозуміє багато людей і не впаде у звабу велику: Перуна, Хорса, Дия і Трояна”. Європейські хроністи, описуючи західних слов’ян, також зафіксували цього слов’янського бога під назвою Триглав, котрий символізував три світи — небо, землю, і підземний світ, — чим нагадував давне арійське божество Трімурті. Цікаво, що в арійців Індії проявом Трімурті вважається і Сонце Сур’я: на Сході, на світанку, воно репрезентує Брахму — творця світу; опівдні, в зеніті над головою — Вішну —охоронця світу; а надвечір, на заході — Шиву — руйнівника світу. Цікаво, що й у “Слові о полку Ігоревім” княгиня Ярославна звертається до Сонця, як до Трійці, “трисвітле сонце”; це дає нам підставу думати про подібне поклоніння наших предків Сонцю, як уособленню Трисуття. Саме тому й Київ у XVI—XVII ст. стародавні письменники і літописці, такі як Мартін Груневег, Себастіян Кльонович, Іван Домбровський часто називають Троєю. Зрозуміло, що ця назва Києва є сакральною і походить від божества Трояна-Триглава-Трисуття. Це і є той самий давньоруський Троян, котрий часто згадується у “Слові о полку Ігоревім” і суть котрого ніяк не могли зрозуміти вчені, котрі досліджували цю унікальну пам’ятку нашої давньої словесності. Адже в “Слові…” Руська земля називається Землею Трояновою, тобто землею трьох Законів, дохристиянські часи — віками Трояновими, а Боян — “соловій старих часів” — рискає по стежках Троянових, тобто шукає натхнення у прадавніх звичаях. Саме про повернення до цих прадавніх козацьких законів говорив Тарас Шевченко у своєму вірші “Чигрине, Чигрине”:
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Сповідуванням цих законів пояснюється багато спільного між українськими козаками-черкасами та гірськими черкесами-адигейцями, адже у давнину, до прийняття першими християнства, а другими мусульманства у них була спільна релігія — давня арійська релігія військової честі, котру вони називали “Чир-каси” — закон трьох мечів. Цим і пояснюється взаємна пошана кавказьких горян до чорноморських козаків, і навпаки, коли вони ставали взаємно кунаками-приятелями, наслідували один в одного військові звичаї тощо.
З Трояном-трійцею пов’язаний і слов’янський обряд “тризна” — військові ігри на могилі померлого воїна, котрі символізують поєднання трьох світів: родина і військове товариство — земний світ, насипана могила, висока “до неба” — небесний світ, і викопана глибока яма — підземний світ.
У структурі Трояна меч Арія символізував середню ланку Закону — Справедливість (у давні часи катівський меч, яким карали злочинців, носив назву “Меч Справедливості”), котра пов’язує Закон Неба (Долю) і Закон Предків (Карму). Коли людина у своєму земному житті керувалася Законом Справедливості, то вона могла покращити як свою долю, так і долю своїх нащадків (те, що на Сході називають кармою). За негідні і гріховні діла розплачувалася як вона сама, так і увесь її рід (у народі влучно казали “рід перевівся на кішки”, тобто виродився). Верхній закон впливав на людину через розум, нижній — через живіт, тобто інстинкти, а середній — через серце, і цей вплив називають Совістю.
В Україні збереглося дуже багато звичаїв і обрядів, пов’язаних з мечем або шаблею, які супроводжували людину від народження аж до смерті. Це, зокрема, звичай т. зв. весільного меча, коли біля молодого світилка або боярин несе “меч”, стару шаблю, встромлену в хліб, перев’язану калиновими гілками, квітами, з прив’язаною запаленою свічкою-трійчаткою. На козацькому весіллі при виході з церкви молода пара проходить під схрещеними шаблями. При народжені дитини батько символічно вручає йому оголений меч, говорячи: “Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем”. Присягою на мечах наші предки скріплювали договори, в тому числі й міжнародні. Коли хозари пробували підкорити нашу землю і вимагали данини, наші предки їм замість данини послали мечі, як символ незалежності і сили. Шаблю або меч хоронили разом з воїном або встромляли на його могилі. Коли рід не мав потомства по чоловічій лінії, над прахом останнього його представника ламали меч (пізніше шпагу), що означало: рід вигас по мечу.
У Галицькій Русі зафіксовано ще один цікавий звичай використання шаблі у ритуалах примирення. Коли хтось поранив або убив іншого і сторони не хотіли починати чинити криваву помсту, відбувався ритуал примирення. Шабля використовувалася у спеціальному ритуалі, коли треба було зупинити кровну помсту: винний клякав перед потерпілим, просячи пробачення. Потерпілий тримав над головою винного голу шаблю і виконував нею різні рухи, які могли б убити винного і при цьому говорив, що він йому пробачає. Цей ритуал був притаманний Галицькій Русі ще до введення там польського права, тобто за княжих часів, і зберігся до польського панування.
 
Про культ шаблі серед нащадків українських козаків є цікавий спогад, опублікований у журналі “Українське козацтво”. На Харківщині ще на початку XX ст. у Страсну суботу перш ніж іти до Великодньої відправи, котра починалася о 12 годині, старий козак Нечай заходив до комори, запалював свічку, витягував дідівську козацьку шаблю, витягував її з піхви, перехрестившись і поцілувавши клинок, мовив “ще й для тебе прийде свято”. Так його вчив його батько, дід і т. д.
Саме меч Арія помістив на своїх монетах славетний гетьман Богдан Хмельницький. Пізніше 1931 року ОУН взяла собі за емблему тризуб, середню ланкою якого був меч. Цікаво, що цей варіант герба запропонував художник із Запоріжжя, професор-маляр Роберт Лісовський , який походив із старовинного козацько-шляхетського роду Лісовських (Лісовські козаки або лісовчики добре дались взнаки Москві, пройшовши її в 1608 році мечем і вогнем аж до Уралу та Північного-льодовитого океану). Один з предків Азовського був полковником у гетьмана Петра Дорошенка. А народився Лісовський у місті Кам’янська-Дніпровська, де поблизу археологи відкрили столицю скіфського царя Атея — знамените Кам’янське городище. Саме тут з незапам’ятних часів стояв жертовник зі священним мечем Арія, котрий оберігав нашу землю від ворогів.
 
Найкраще про суть і містичне призначення священного меча Арія для України оповідає стародавня козацька легенда, знайдена в архіві знаменитого козака і кобзаря, учасника українських визвольних змагань Василя Ємця: “Є така повідка, що, в часі збурення Запорозької Січі, характерник отаман Дженджелій не захотів піддатись москалям і рівно ж не хотів іти під Турка за Дунай. Він зібрав 300 запорожців і пішов з ними світ за очі. Коли запорожці прийшли до гори, прощаючись навіки з Рідним Краєм, їм вийшов якийсь дід назустріч і запитав:
— Чого прийшли сюди ви, діти?
— Січ нашу москалі спалили, зруйнували, волю задушили і Козацьку Мати-Україну в кайдани закували. Тож, нема де нам подітись. З москалями нам не жити й до бусурменів іти в прийми серце не лежить. Нехай камінням краще станем!
— Так відповів за козаків отаман Дженджелій.
Кремезна постать діда розігнулась, його вже згаслі очі заіскрилися вогнем, зітхнув старий та й каже:
— Скидайте, діти, ваші шаблі та всі до одного.
І здіймали мовчки запорожці дамаські шаблі, що тисячі голів ворожих постинали й на купу перед дідом їх зложили.
Поглянув дід навколо, очі вгору зніс — і полумінь велика спалахнула. Стопилися шаблі в огні, неначе б то не криця була, лишень віск.
От розгорнув дід попіл і вздріли всі великий меч, з обидвох боків гострий та блискучий, але тяжкий, тяжкий.
— Попробуйте-но, діти, хто з вас цей меч здолає нідіймити! — озвався стиха дід.
І пробували всі, та силкувалися, але для кожного він був тяжкий.
— А нумо, пішліть гінців за річку, за Дунай, чи не знайдеться козарлюга, що зможе зрушити цього меча.
Гінці, як вітер, полетіли, і ось на конях швидкокрилих Братерство Січове прийшло з-за Тихого Дунаю.
— Попробуйте-но, діти, хто з Вас цей меч здолає підіймити! — озвався
стиха дід.
І пробували всі та силкувалися, але для кожного був він тяжкий.
— То шліть гінців на Кубань, бо й туди пішла козацька запорозька сила.
Соколами полинули гінці, і на братній голос озвалося й присунуло Козацьке Товариство з-над Кубані.
— Ну, що ж? Пробуйте і ви цього меча зрухнути! — озвався знову стиха дід.
І пробували всі та силкувалася, але для кожного був він тяжкий.
— Ой, бачу, дітки, що нема такого межи вами, хто б подолав цей меч один підіймити! — промовив сумно дід.
— Повідь, дідусю, нам, а хто ж його підійме і хто з ним зможе воювати? — спитав отаман Дженджелій.
— То буде, сину, козак з козаків, якого ще не бачив світ!
— А як же буде зватись він? — спитав ізнову отаман Дженджелій.
— То буде, сину, з поміж лицарів могутній лицар, ще незнаний. Цей меч в його руках пером легеньким стане. Ним волю він здобуде, і лише тоді всміхнеться радісно стара Козацька Мати-Україна.
— А як же буде зватись він? — отаман знову запитав.
— ЄДНІСТЬ буде йому ймення. Коли у боротьбі з’єднається брат з братом, коли серця в одно зіллються, коли запроданці й зрадники переведуться! — прорік востаннє сивий дід і крізь землю провалився.
А навкруги все зашуміло, загуло: ЄДНІСТЬ!
— ЄДНІСТЬ! Як грім в степу Дніпровім покотилося, відбилося луною об Кавказ і за Карпатами озвалось: “КОЗАЦЬКА ЄДНІСТЬ!!!”
 Із книги Тараса Каляндрука «Загадки козацьких характерників» 2007 р.