Обрядовий хліб

Обрядовим хлібом називають усі страви, які є продуктом рільництва й мають ритуальний характер. Це і коровай, і святкові калачі та бублики, масничні вареники, весільний дивень та різдвяний книш… Урешті-решт, просто зерно або ж каша, що використовуються в багатьох обрядах.

Історики зауважують, що з давніх-давен слов’яни надзвичайно шанобливо ставилися до орачів, а вирощування хліба було основним їхнім заняттям. Хліб посідав таке важливе місце в житті слов’ян, що в роки неврожаю, незважаючи на велику кількість дичини, риби, різноманітного лісового харчу, люди все одно потерпали від голоду. За китайськими, грецькими, перськими, німецькими переказами, першим орачем був сам Господь Бог.

 В українських колядках Бог  та найбільші святі — Петро, Миколай, Павло, Ілля — зображені як хлібороби:

В чистім полі плужок оре,
А в тім плужку штири воли половії,
А в них роги золотії.
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло воли гонит,
Пресвятая Діва їсти носит,
Бога просит:
— Зароди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю.

У різних місцевостях України переказують, що були такі часи, коли людям завжди вистачало хліба, й вони не знали голоду. Тоді зерно у хлібному колосі починалося рід самої землі. А називався той незвичайний колосок — “стоколос”. Одного разу Христос із апостолами проходив селищем і зайшов до якоїсь хати попросити хліба. Господиня якраз пекла млинці. Але, розлютившись на жебраків, вона кинула їм млинця, яким перед тим витерла сліди, що її дитина лишила на лаві. Христос, обурений такою наругою над святим хлібом, вийшов у поле і почав обдирати отой стоколос знизу вгору. Побачивши це, хазяйський пес почав вити. Тоді апостол Петро вблагав Христа залишити на колосі зерна “на собачу долю”. З того часу люди їдять хліба “на собачу долю”.

За іншою легендою, яка в різних варіантах повторюється в багатьох народів світу, пшеничне зерно було від початку призначене собаці. Але людина вихопила його із собачої пащі й розсадила по землі. Тому собаку не можна їсти і гріх убивати, бо ми їмо його пайку.

Хліб ушановують як святиню, в народі про нього так і кажуть: “святий хліб”. Великим гріхом вважається викинути навіть маленький шматочок. Колись вірили, що на тому світі люди, які без пошани ставилися до хліба, збиратимуть усі викинуті під час земного життя крихти. Залишки хліба віддавали свійським тваринам або спалювали в печі.

Хліб є символом добробуту. Побажання “хліб та сіль” прикликає до родини багатство. Хлібні жертви у давнину приносили хатнім духам, зокрема домовику, духам землі — щоб добрий був урожай, водянику — щоб не топив худоби та людей.

У народних повір’ях хліб протиставлявся усьому нечистому. Так до лісу завжди брали із собою шматок хліба, бо його нібито бояться гадюки. Звичай благословляти хлібом також пояснюється уявленнями про хліб як оберіг. Батьки благословляли ним молоде подружжя. Хлібом заведено благословляти в далеку путь. До речі, зустріч хлібом-сіллю — не що інше, як своєрідний очисний обряд. Адже людина могла принести з чужини щось погане, вороже, недобру дію цього мав нейтралізувати хліб. Вірили, що хліб може навіть зупинити пожежу, якщо обнести його навколо палаючої будівлі.

Обіцянку, яку скріпили хлібом, не можна було порушити. Хлібинами обмінювались, укладаючи важливі торговельні або земельні угоди. Свати приносили до хати дівчини хлібину, а взамін, у разі згоди, отримували паляницю. Подекуди під час сватання спеціально випечений пиріг ділять навпіл. Одну його половину віддають представникам роду молодого, друга залишається в батьків молодої. Це було відлунням давнього причастя. Колись усі, хто їв за одним столом ритуальний харч, вважалися спільниками в певній справі. Це був лише обряд, який пізніше переродивсь у традицію завершувати важливу роботу великим застіллям із багатьма наїдками. Але обов’язково була якась головна “хлібна” страва, яку навіть не завжди споживали. Вона мала суто обрядовий характер.

Хліб і досі відіграє важливу роль у весільних та поховальних обрядах. Учені вважають, що серед інших слов’янських обрядових дійств українське весілля посідає перше місце за повнотою застосування ритуального хліба, починаючи від моменту сватання, коли представники двох родів обмінюються хлібинами на знак згоди, й закінчуючи коморою із розкладеними по кутах хлібами, де на житніх снопах проводять першу ніч молодята.

Звичайно, виняткове значення має весільний коровай. Колись його пекли врочисто. Іноді в цьому брали участь усі заміжні жінки з роду молодої. Кожний етап супроводжувався спеціальними піснями. Жінок, які випікали коровай, називали коровайницями — до цього обрядодійства допускалися тільки заміжні жінки, щасливі у шлюбі. Керувала ними старша коровайниця. Заквітчані вінками з барвінку, жінки збиралися до хати молодої, зазвичай у четвер перед весіллям. Тут уже було розкладено ночви, решета, підготовлено найкраще борошно. З його просіювання й починався процес виготовлення короваю. Замішувати тісто мали чоловіки. Жінкам заборонялося навіть заглядати в діжу. Так само лише чоловік мав право всаджувати коровай у піч, хоча за лопати трималися всі присутні в хаті родичі молодої. Символіка цих звичаїв дуже проста. І піч, і діжа сприймалися як жіноче лоно. Порушення названих заборон могло призвести до безпліддя нареченої.

Короваю надавали круглої форми. Його розміри свідчили про достаток батьків майбутнього подружжя. Зверху коровай прикрашали візерунками, серед яких були мотиви світового древа та колосся — символ добробуту. Також згори ліпили пташок. Траплялися також зображення сонця й місяця, що позначали подружжя. Іноді вже у випечений хліб вставляли гілочки з дерев. Усередину короваю клали дрібні гроші. За великий успіх вважалося знайти монету у своєму шматку весільного короваю.

Окрім короваю, випікали лежні та шишки — невеличкі булочки у формі шишок — та дивень — круглий хліб із діркою посередині. Перед тим, як від’їжджати до дому молодого, наречена дивилася на схід сонця крізь дивень — щоб діти були гарними. Вірили також, що таким чином вона може побачити свою майбутню долю.

Культ хліба бачимо і в поховальних обрядах. Колись давні греки та римляни на могилах готували жертовні страви для померлих предків. В Україні житнім зерном засипають труну або шлях, яким несуть покійного. Хлібину кладуть на кришку труни. На могилі поряд із чаркою обов’язково залишають окраєць хліба та пиріжок. Те саме ставлять у хаті померлого й не забирають протягом сорока днів, доки душа перебуває на землі. Розповідають, що можна побачити, як наприкінці цього терміну душа небіжчика прийде їсти-пити залишені страви. Коливо (солодку кашу з родзинками) та пиріжки готують на поминальний обід і досі. На Поліссі печуть також прісні коржі. Їх ділять між усіма присутніми. Вони вважаються поминальним короваєм.

На сороковий день покійника “запечатують”. Для цього тричі навхрест беруть землі з могили, трошки меду, хліба й солі. Усе це змішують і несуть до церкви. Після того, як священик відслужить над цим панахиду, землю повертають назад на могилу.

Без споживання ритуального хліба не обходилося жодне з великих народних свят. Це відгомони прадавніх жертвоприношень божеству. Так, на Різдво, яке збіглося з дохристиянським святом зимового сонцевороту, українці їдять кутю — спеціальну страву, яка готується з вареної пшениці (або ячменю), маку, горіхів та меду. Хліб у цей день є лише доповненням до куті. Ним селянин благословляє худобу перед Святою вечерею зі словами: “Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!”

По шматочку хліба разом із сумішшю з різних святкових страв дають худобі, щоб їй добре велося в новому році.

Цікавий обряд, що демонструє ритуальне значення хліба, відбувався на Щедрий вечір. Після святкової вечері господар годував худобу “пирогом” — хлібиною із хрестом зверху, — примовляючи:

— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг.

Після цього він благословляв худобу хлібиною, яку потім ділив між усіма тваринами.

У Галичині на Різдво випікають величезний білий хліб — крачун. Його ставлять посередині столу серед інших страв і обкладають маленькими крачунами. З появою на небі першої зірки сповіщають про пришестя крачуна. Після цього починається святкова вечеря. Очевидно, крачун символізує нове сонячне божество, народження якого святкується.

Подібне значення має калета — великий прісний хліб із білого борошна, який пекли перед днем св. Андрія. Калету прикрашали сухими вишнями чи родзинками, у її приготуванні брали участь усі дівчата села. Коржа підвішували до стелі в хаті, де відбувалися вечорниці. Біля нього стояв язикатий “Пан Калетинський” із квачем, вмоченим у сажу. Він запрошував “Пана Коцюбинського”, яким міг бути будь-хто із присутніх, “калету кусати”. Узявши поміж ніг коцюбу, учасники гри по черзі під’їжджали до калети. Тут відбувалася жартівлива розмова із вартовим, який намагався усілякими способами розсмішити “Пана Коцюбинського”. Якщо Коцюбинський посміхнувся, Калетинський мазав його квачем по губах, а кусати калету ішов інший гравець.

     

Перед нами — уламок традиційного в доісторичні часи розігрування міфу про вкрадене (проковтнуте) сонце. Пан Калетинський — це первісно міфологічний герой, який захищає сонце. Сажа — колись священна річ через її пов’язаність із вогнем. Вважають, що назва “калета” — це перекручена “коляда”, а звичай грати в калету колись належав до різдвяних обрядових ігор. Згодом він випадково потрапив до передріздвяних свят.

Важливим елементом Щедрого вечора були пироги. Цього дня на Гуцульщині ліпили вареники, наддніпрянці пекли пироги із м’ясом та смажили гречані млинці, а в Південній Україні робили бублики. Але в народі все це мало спільну назву — “пироги”. На початку святкової вечері на стіл ставили миску з пирогами, батько сідав перед нею і прихиляв голову, ніби ховаючись. Діти, вдаючи, що не бачать його, питали в матері: “Де наш тато?” Тоді батько з-за пирогів відповідав: “А хіба ви мене не бачите?” — “Не бачимо”. — Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!” Метою цього обряду було відігнати негаразди, забезпечити добробут у наступному році.

На Масницю в Україні варили вареники, говорячи, що в цей час і “бусурмени вареники їдять”. Колись вареники були винятково ритуальною стравою, пов’язаною з культом місяця. Також вареники варили дівчата й роздавали хлопцям у день Сорока святих мучеників (22 березня) — щоб “мороз любистка не побив”. Цього ж дня пекли сорок медових печивець у вигляді пташок і роздавали дітям — “щоб птиця водилася”. Насправді це була своєрідна жертва: вірили, що в цей день із вирію прилітає сорок жайворонків, тобто незабаром почнеться весна.

Особливі різновиди хлібних виробів виготовляли і вживали після Масниці під час Великого посту. Так, в Україні в перший день посту їли спеціальні сухі коржі — “жиляники”. Вони сильно контрастували із багатими масничними стравами й нагадували про стриманість наступних місяців. На четвертому тижні Великого посту, в Середохресну середу, господині пекли хлібини у формі хрестів, посипані маком, і мастили їх медом. Частину з’їдали, іншу — зберігали до сівби, що було відгомоном жертви духам поля.

Важливе місце серед інших різновидів обрядового хліба посідають паски, які в деяких регіонах України називаються “баби”. На сході пасхальний хліб був інакшим — прісним, мав прямокутну форму і пов’язувався з чоловічою символікою. Перше свідчить про те, що ця традиція дуже давня, адже прісний хліб з’явився раніше, ніж квасний. Друге — про те, що цей хліб був присвячений підземному богу, пов’язаному із плодючістю. Прямокутник у ранніх формах мистецтва позначав поле й був символом цього бога.

  

Пізніше ідея плодючості, збережена у великодньому хлібі, знайшла вираження у його фалічній формі.

Літні свята були не такі багаті наїдками, як зимові та весняні. Тут перевага віддавалася обрядам, метою яких було вшанування духів плодючості та душ померлих. Від цього залежав майбутній урожай. На Зеленому тижні свіжоспечений хліб ставили на вікно. Вірили, що його парою харчуються русалки.

День Івана Купала, одне з найбільших календарно-обрядових свят, безпосередньо був пов’язаний із майбутнім збиранням урожаю. У давньоукраїнських літописах зазначається, що “ідол Купало” був богом земних плодів, і йому приносили жертви на початку жнив. У цей день селяни намагалися влаштувати трапезу в полі на межі. Серед інших смачних наїдків особливе місце займали вареники із сиром. У Білорусі цього дня пекли бабки — прісні млинці, готували вареники із гречаного борошна й товченого конопляного насіння. У Сербії пекли “кретні калач” — круглий пшеничний хліб із великим хрестом. У цей хліб утикали свічку, священик читав над ним молитву, після чого всі присутні з’їдали по шматочку. Це було типове жертвоприношення, за яким ішло причащання тілом жертви. У Росії напередодні Івана Купала всі дівчата села збиралися в одній хаті “товкти у ступі ячмінь”. Наступного дня з цього ячменю варили кашу, яку їли ввечері із коров’ячим маслом. Ця каша називалася кутею.

“Хлібні” обряди, що супроводжують оранку, сівбу, зажинки та обжинки, годі й перелічити. Зазначимо лише, що кожен із них супроводжувався обідом, частиною якого були спеціальні страви з борошна. Так, в Україні на початку жнив господиня готувала вареники, а на обжинки випікала величезний коровай із нового зерна, який по шматку роздавали всім членам родини та женцям. У Чехії на початку жнив готували пряжмо — запікали на сковороді дозрілі зерна хлібних культур. У Болгарії після жнив випікали турту — прісний хліб, який мазали медом і роздавали сусідам та родичам.

Окремо скажемо кілька слів про кашу. Адже каша й хліб у міфологічному розумінні — страви одного порядку. Обрядове вживання каші пов’язане з ритуальним використанням хлібного зерна і зустрічається в багатьох народів. Народи Індії приносили ячмінну кашу в жертву богу скотарства Пушану. Римляни готували кашу в день народження дитини. Давні германці те саме робили на свято Берхти або Гольди — жіночого божества, прообразом якого була неолітична Велика Богиня. І досі фразеологізм “заварити кашу” означає початок якоїсь складної і важливої справи.

Ми вже згадували про звичай вживання каші під час календарно-обрядових свят, зокрема про кутю. Сказали й про поминальне коливо. Додамо лише, що коливо жінки готують також у першу суботу Великого посту. Цього дня згадують померлих. Горщик із коливом та медом несуть до церкви і справляють над ним панахиди.

Каша здавна належала до обрядових весільних страв. Саме слово “каша” колись вживалося на позначення весільного свята. Кашу підносили молодим на князівських весіллях. По закінченні трапези наречені брали кілька ложок каші й підкидали до стелі — приносили жертву богам та духам. До речі, те саме роблять на Святвечір із кутею. Якщо підкинута кутя прилипне до стелі — рік буде врожайним.

На Бойківщині молодим дарують кашу наступного дня по весіллі. Подекуди кашу їсть лише молода. Тут бачимо зв’язок із обрядами народження, в яких каша символізувала дитину, а горщик — жіноче лоно.

Споживання так званої “бабиної каші” було заключним обрядом хрестин. Ось як це виглядало, за фольклорними записами: “Коли обід приходить до кінця, гості починають кахикати, що значить — пора вже подавати “бабину кашу”. Баба встає, йде до печі, виймає з печі кашу й несе до столу.

Біля столу бабу перепиняють, котрий ближче сидить, намагається взяти кашу собі, щоб першим почати торг. Торг розпочинає той чоловік, який першим перехопив кашу, а коли кашу не перехоплено, а взято від баби, то звичайно розпочинає торг кум: він втикає в кашу гроші й питає:

— Хто більше?

Всі гості кладуть гроші в горщика. Той, хто заплатив найбільше — а найбільше звичайно платить кум, — затуляє гроші рукою, щоб вони не розлітались, і б’є горщика об стіл так, щоб він розлетівся на найдрібніші черепки, але вінце залишилося цілим.

Жінка, яка подавала на стіл кашу, збирає черепки горщика, кладе їх під поріг і гукає: “Щоб важко горщики бились, а легко діти родились”.

Вінце з горщика чіпляють на тому самому кілку, на якому вішають рушника. Далі кум зрізує верх каші, передає його бабі, а та передає кашу із грішми породіллі. На другий день черепки з горщика, що лежали під порогом, збирають і кидають на воду (в річку)”. Додамо, що часто перед тим, як почати торг, кум бере кашу, а баба — дитину і тричі водночас піднімають їх над столом. Отже, все це було ритуальне зображення зачаття й народження дитини.