Петро Сагайдачний. Українська книжка 1622 року

1622 р. в Києві вийшла з друкарні Києво-Печерської лаври маленька книжечка з довгою назвою: «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана Войска Єго Королевскои Милости Запорозкого. Зложоный през инока Касіана Саковича, ректора школ Кієвских, в брацтві. Мовленые от єго спудеов на погребі того цного рыцера в Кієві, в неділю проводную, року Божого тисяча шестьсот двадцать второго». Епіграф до книжки: «Не вісти ли яко властелин велик паде в сій день» (II Царств, 3).

Найсмутнішій події на Україні того часу — кончині запорозького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного присвячувалася ця книжка. Петро Сагайдачний — видатний український державний і політичний діяч, дипломат, геніальний козацький полководець, був запеклим ненависником турецько-татарських агресорів та непримиренним противником панування шляхетської Польщі на Україні. Палкий шанувальник української культури. Сагайдачний був активним поборником освіти.

Отруєна татарська стріла, що влучила у Сагайдачного під Степановцями 29 серпня 1621 р. при сутичці на самому початку Хотинської битви, відміряла йому короткий вік. З-під Хотина Сагайдачний повернувся до Києва і тут після тяжкої хвороби 10 (20) квітня 1622 р. помер.

Кончину Петра Сагайдачного тяжко сприйняли скрізь на Україні. З великим сумом проводжали кияни в останню путь славнозвісного гетьмана запорозьких козаків. Двадцять спудеїв (студентів) Київської Братської школи прочитали на похороні Сагайдачного вірші, складені ректором школи Касіаном Саковичем, який закінчив дві академії — Замойську і Краківську. Похований Сагайдачний на території Братського монастиря на Подолі «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».

«Вірші» Касіана Саковича були видані у тому ж 1622 р. окремою книжкою. Назва книжки докладно передає зміст твору — своєрідного панегірика-некролога, а також відомості про автора, дату створення і обставини виголошення цих віршів.

У творі Саковича подаються біографічні відомості про Сагайдачного. Розповідається, що він народився в перемишльській землі («в краях подгорских премисских»), був «выхован в вірі церкви всходнеи» (православній). Історичні відомості конкретизують місце народження козацького гетьмана — село Кульчиці поблизу Самбора. За походженням він був вихідцем з родини українського шляхтича. Сакович розповідає, що Сагайдачний вчився в Острозькій школі, яку називали академією: в Острозі «час немалый живши и наук в писмі нашом словенском навыкши». Як гадають історики, після Острога Петро Сагайдачний вчився в Львівській братській школі, а потім деякий час був домашнім вчителем в родині київського судді Аксака. За словами Саковича, згодом Сагайдачний вирушив на Запорозьку Січ до «запорозкого славного рыцерства» і там він виявив «рыцерских ділностій».

Справді, Сагайдачний з’явився на Січі наприкінці XVI ст. За тодішнім запорозьким звичаєм усім новоприбулим давали прізвиська. Тож і Петра Конашевича, котрий ніколи не розлучався із сагайдаком, нарекли Сагайдачним. Під цим запорозьким прізвиськом і увійшов він в історію.

Сагайдачний досить швидко здобув визнання і високий авторитет у запорозькому середовищі. Славився він як людина освічена, як непримиренний борець проти іноземного панування та агресії, проти насаджування католицизму та унії на Україні. Найбільшу шану й популярність здобув Сагайдачний завдяки своєму воєнному талантові й одчайдушній хоробрості.

Гетьман Сагайдачний, на думку Саковича, втілив найхарактерніші риси козацтва — безприкладну хоробрість козаків у боротьбі з ворогами Батьківщини і готовність віддати за неї своє життя.

… Лепій єст стратити живот за ойчизну,
Ніжли неприятелю достать ся в коризну.
Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати,
Тот потом з ойчизною мусить погибати.

Запорозькі козаки обрали Сагайдачного у 1598 р. обозним і він став відати усією артилерією Січі, а згодом, у 1606 р., його обирають кошовим отаманом і він очолює січове товариство. Пізніше Сагайдачного кілька разів обирали гетьманом.

 Підносячи військові доблесті і моральні якості Сагайдачного, Сакович говорить, що він був «вож славний, неприателюм ойчизны страшний… способный и прудкій до бою», мудро керував військом, був справедливим.

У другому десятилітті XVII ст. Сагайдачний керував майже усіма великими походами запорожців, морськими і сухопутними, проти султанської Туреччини і Кримського ханства.

У книжці «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Сагайдачного» розповідається про взяття Кафи:

За своєго гетманства взял в Турцєх місто Кафу,
Аж и сам цесар турскій был в великом страху,
Катарги єдины палил, другій потопил,
Много тогды з неволі христіан свободил,
За што го Бог с воинством єго благословил,
Бо за найболшую нех себі нагороду
Почитаєт рыцер, кгды кого на свободу
Визволить, за што гріхов собі отпущенье
Одержить, а по смерти в небі воміщеньє.

Цікаво, що автор вважає справедливими визвольні війни. Необхідність оборони Вітчизни, захисту скривджених, визволення бранців проголошується святим обов’язком.

Кгды ж война для тих толко причин маєт быти,
Себе от кривд и иных так же боронити.

Твір Саковича єдине історичне джерело (коли не брати до уваги турецьких джерел), в якому зустрічаємо пряме свідоцтво про керівництво цією морською козацькою експедицією 1616 р. саме Сагайдачним.

Розповідь про бойові діла і славу Сагайдачного автор «Віршів» вважає за необхідне поширити не лише на гетьмана, а й на всіх козаків, бо «гетман не сам през ся, леч войском єст славний… Гетман без войска — што ж єст, войско тыж без него? Згола нічого не єст єдин без другого». Тому Сакович, описуючи життєвий шлях Сагайдачного, поєднує це з розповіддю про славні діла Запорозького Війська. Вважаючи однією з найпомітніших рис характеру свого героя беззавітне служіння своїй Батьківщині, поет відзначає хоробрість запорожців, які готові без вагань віддати життя за свободу Вітчизни («За волность єи и свой живот положити»). Віддаючи хвалу «Зацне силному запорозкому рыцерству», Сакович називає його «ойчизні нашой суть обороною, от татар поганых и турков заслоною». Він високо підносить ратні подвиги Запорозького Війська проти ворогів християнства, проти «непріателей ойчистых», яких воно перемагало «морем, сухом, частокроть пішо и тыж конно».

Про перемоги козацтва у сухопутних битвах Сакович розповідає в зв’язку з їх участю у Хотинській війні 1621 р.

Подіям Хотинської битви і майстерному військовому керівництву Сагайдачного в її боях він відводить кілька рядків. Сакович також висловлює загальновизнану сучасниками думку, що саме козаки забезпечили перемогу під Хотином.

Бо и в так рочной войні, Бог вість, як бы было,
Кгды бы запорозкое войско не прибило,
Котроє, с коронным войском обок ставши,
Менжне поган разило, в помоч Бога взявши.

Українська громадськість шанувала козацького гетьмана також і за його внутрішню політику, спрямовану на зростання і зміцнення козацтва для протистояння пануванню шляхетської Польщі на Україні. Проводячи бойові дії проти турецько-татарських агресорів, не можна було вступати в збройні конфлікти з військовими силами Речі Посполитої; тому Сагайдачний використовував дипломатію як засіб диктувати свою волю.

Велике значення мала діяльність Сагайдачного на підтримку православ’я, що в ту епоху означало захист українського народу та його культури від окатоличування і ополячування. Вирішальну роль відіграв Петро Сагайдачний у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована у 1596 р. за Брестською унією. На прохання Петра Сагайдачного та козаків єрусалимський патріарх Феофан, що повертався з Москви, висвятив єпископів на всі православні кафедри України, Білорусії й Литви, а також на сан київського митрополита-ректора Київської братської школи Іова Борецького. Польський шляхетський уряд, який розцінив цю політично-церковну акцію як державний злочин, видав універсал про арешт новопоставлених вищих православних ієрархів. В їх обороні стало козацтво — збройна сила на чолі з Петром Сагайдачним. Це був важливий політичний акт, що зміцнював позиції українського та білоруського народів у боротьбі проти гніту шляхетсько-католицької Польщі, проти денаціоналізації, за свій національно-культурний розвиток.

Сагайдачний багато зробив для розвитку освіти на Україні. Він з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким вступив до створеного у 1615 р. Київського братства, яке набуло значення ідеологічного центру опозиційного руху на Україні проти політики національно-релігійного утиску.

Маніфестаційний вступ усього козацтва до братства, яким запорозькі козаки продемонстрували, що вони солідаризуються з програмою братства і беруть його під свій захист, був актом величезної політичної ваги, який сприяв популярності Київського братства в широких народних масах, високо підніс його силу і авторитет, а одночасно охороняв братство від репресій. Уніатські єпископи писали у своєму меморандумі папі до Рима, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу для католицизму.

Козацтво, яке стало колективним членом Київського братства, було тісно пов’язане з життям школи, що була заснована при ньому, і яка згодом розвинулась у Києво-Могилянську Академію, тривалий час — єдиний вищий навчальний заклад у Східній Європі.

Автор «Віршів», оцінюючи вступ Сагайдачного з усім Запорозьким Військом до Київського братства як велику збройну і моральну підтримку, говорить також про матеріальну допомогу з боку гетьмана.

В котороє ся братство зо всім войском вписал
И на него ялмужну значную отказал.

Сагайдачний — член Київського братства і ктитор (опікун) Києво-Братського училищного Богоявленського монастиря та братської школи, постійно дбав про їх розвиток. Піклувався він і про школи інших братств на Україні, а також підтримував православні церкви та монастирі, що в ті далекі століття відігравали роль центрів науки, освіти, книгописання і книгодрукування. Багато він також жертвував на шпиталі.

За п’ять днів до смерті, 5(15) квітня 1622 р. Петро Сагайдачний в присутності київського митрополита Іова Борецького і нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент, заповідаючи своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні і благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учоних».

Стверджуючи ідею про безсмертя подвигів, слави і добродійств Сагайдачного, автор «Віршів» пише:

Несмертелнои славы достойний, гетмане.
Твоя слава в молчаню нікгды не зостане,
Поки Дніпро з Дністром многорыбныє плынути
Будуть, поты ділности теж твои слынути.

Безсмертя справи Петра Сагайдачного Касіан Сакович порівнює з безсмертям слави античних героїв:

Бо єсли вмхваляєт Кгреціа Нестора,
Ахілесса, Аякса, а Троя Гектора,
Атенчикове славять кроля Периклеса
И славного оного з ним Темистоклеса,
Рим зась з смілости свого хвалить Курциуша
И з щасливих потичок славить Помпеюша,
Теды теж и Росія Петра Сайдачного
Подасть людєм, в памятку віку потомного.

Тому Сакович твердить, що коли б якийсь поет зібрався вичерпно описати подвиги славного гетьмана, він мусив би вчитися у Гомера:

Кто би хтіл достатечне справи описати
Петра Конашевича і на світ подати,
Мусіл би у кгрецкого поети Гомера
Зычить розуму, альбо тиж у Димостена,
Котрий валечных своих кгреков діи
Виписали достатнє, яко по лініи.

Українська книжка 1622 р. складається з передмови, 17 віршів та епілогу. Її прикрашають три малюнки-гравюри. У передмові висловлено основні теми. Діалоги «спудеов» та епілог становлять варіації на ті ж теми, що вже звучали в передмові. Зважаючи на те, що «Вірші» Касіана Саковича були призначені для декламації студентами, їх відносили до початків української шкільної драматургії.

 Хоч твір Саковича і породжений найсумнішою подією — смертю гетьмана — «в многих краях земных слыла», — провідний мотив твору життєстверджуючий. Це хвала «зацне силному запорозкому рыцерству» і славному гетьману Сагайдачному.

 У творі Саковича вперше в українській давній поезії поданий образ ідеального національного героя. Автор ставить виховавчі завдання — «с того гетмана кождый рыцер нех ся учить».

Надавши героїчно-панегіричного тону своїм «Віршам», Сакович вживає метафори лише у ліричних відступах, але дуже часто вдається до аналогій з античною історією. Патріотизм запорозького гетьмана він порівнює з любов’ю до Вітчизни афінського царя Кодра, який не вагаючись пішов за неї на смерть.

Воліл сам, як Кодрус-кроль в Атенах в Грецію,
Смерть поднять, бы ойчизна толко была в цілі.

Яскраві епітети, які створюють емоційну напруженість, вживаються в книжці найчастіше для визначення героїзму та слави запорозьких воїнів, їх гетьмана. «Гетман Петр Сагайдачний… справ рыцерских ділностю всюди слыл»; «о цный гетмане, славный в людіх по всі віки», «несмертельнои славы достойный гетмане», «вож славный, неприателюм ойчизны страшный… способный и прудкій до бою».

Є в творі Саковича чимало народнопоетичних елементів, чимало епітетів взято ним із усно-розмовної мови: «добре здоров’я», «великий жаль», «живий чоловік», «хвороба смертна», «напои коштовныє».

Перша гравюра (на звороті титулу книжки) — козак з мушкетом та шаблею, емблема Війська Запорозького.

Друга гравюра біографічна: портрет Петра Сагайдачного. Невідомий український художник-гравер зобразив запорозького гетьмана на коні, використавши стародавню традицію мистецтва — возвеличення людини засобом кінного портрета. Кінь був наче п’єдестал лицаря, хороброго і доблесного воїна. Кінь у творах мистецтва — це своєрідний символ. Людина на коні мовби підноситься над буденністю життя. Вершник, який гордо сидить у сідлі, уособлював героїзацію образу, у цьому випадку Сагайдачного, до чого і прагнув анонімний художник-гравер, йдучи за «Віршами» Саковича, подаючи монументальний образ видатного історичного діяча.

З другого боку, оскільки портрет Петра Сагайдачного — реалістичний, то в осанці гетьмана, що сидить на коні, відчувається літня вже людина, в його фігурі немає стрункості, він тут подібний до старого козака, і лише булава в руці та герб відзначають його високе становище. Спеціалісти вважають, що ця гравюра є повторенням мальованого, можливо домовинного, портрета гетьмана.

Третя гравюра присвячена битві за Кафу. «Здобуття Кафи» — це перше в українській книжковій графіці композиційне зображення батальної сцени — штурму турецької фортеці козаками на своїх чайках. На задньому плані гравюри — мури фортеці. Видно, наскільки могутніми були укріплення Кафи. На передньому — затока з козацькими човнами, що атакують турецькі галери. Бій зображено в той момент, коли козацькі чайки вже захопили ворожі кораблі, бачимо фігури турків, яких козаки скидають з галери. Показано, що запорожці почали висаджувати десант, дехто з козаків вже приставив до мурів драбини і піднімається вгору.

Українська книжка 1622 р. є першим історико-поетичним твором про Сагайдачного. Потім з’явилося чимало творів, у яких розповідається або згадується про нього. Після переможного закінчення Хотинської війни авторитет і слава запорозьких козаків і їх керманича поширилась по всій Європі.

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Войська єго королівської милості Запорозького. Портрет 1622 року. Гравюра з книги К.Саковича “Вірш на жалосний погреб Зацного Рицера Петра Конашевича Сагайдачного”.


ІЗ «ВІРШІВ НА ЖАЛОСНИИ ПОГРЕБ ЗАЦНОГО РИЦЕРА ПЕТРА КОНАШЕВИЧА САГАЙДАЧНОГО»

Несмертельної слави достойний гетьмане,
Твоя слава в мовчанню нікгди не зостане,
Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути
Будуть, поти дільності теж твої слинути.
Не зайдеш в глубокоє нікгди запомніння,
Ані тя літа пустять в довгоє мовчіння.
Бо єсли вихваляєт Кгреція Нестора,
Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,
Атенчикове славять кроля Періклеса
І славного оного з ним Темістоклеса,
Рим зась з смілості свого хвалить Курціуша
І з щасливих потичок славить Помпеюша,
Теди теж і Росія Петра Сайдачного
Подасть людєм, в пам’ятку віку потомного,
Аби його послуги крвавії всі знали
І пред народи годне його вспоминали,
Же то його в том долі тіло єст покрито
І на нагробку слова такії вирито:
«Тут зложив запорозький гетьман свої кості,
Петр Конашевич, ранний в войні, для вольності
Отчизни. Кгди на нь турці моцно натирали
І пострілов смертельних кілька му задали,
Которими зранений, живота доконав,
Віри Богу, і кролю, і войську доховав,
І умер, боронячи мира ойчистого,
За що узич му, Творче, неба вічистого,
Як ревнителю віри благочестивої,
В которой бил вихован з молодості своєї.
Року тисєча шесть сот двадесят второго,
Погребен в монастирі братства київського,
На которий тисячій кілька офірував
А жеби там науки фундовано жадав».

* * *

Запорозьком Войську хто письма читаєт,
Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признаєт,
Бо завше в нем такії рицері бивали,
Що менжне неприятелей ойчистих бивали,
І жадноє рицерство в нас не єст так славно,
Як запорозькоє, і неприятелюм страшно.
Скутком самим, ах Боже, не дай дознавати,
Без них, як многа войська лєгло, досить знати,
В Волошєх, тими часи, за княжат і панов,
І за самих вельможних коронних гетьманов.
Многії там рицері на пляцу зостали.
Серця поганом против християн додали.
Бо і в так рочной войні Бог вість, як би било,
Кгди би запорозькоє войсько не прибило,
Котороє, з коронним войськом обок ставши,
Менжне поган разило, в помоч Бога взявши.
Одтоль відаймо, чого згода доказуєт,
Доми, панства і царства вцалє заховуєт.
Дай, Боже, згоду межи всі ми християни
І звитязство християнським царом над погани.

Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.