Смерть

Проблеми смерті й потойбіччя завжди були в центрі уваги філософів і медиків, біологів і археологів. Існує ціла наука танатологія — з системою знань про смерть і вмирання. Якими ж були уявлення давніх українців про перехід в інший світ і про
царство померлих, про які знання свідчать обряди, звичаї, фольклор?

Б.Рибаков вважає, що “еволюція поховальної обрядовості й різні, іноді різко відмінні одна від одної, форми поховального обряду відображають суттєві

зміни в осмисленні світу” давньою людиною. Вчений виокремлює три різні
етапи в розвитку поховальної обрядовості. Спершу у предків слов’ян від Дніпра
до Одера було поширене поховання трупів у скорчених позах. Таким чином
імітували позу ембріона в материнській утробі. Ці поховання засвідчували віру в
нове народження, реінкарнацію. Зібганість кістяків масово простежується до межі
бронзового й залізного віків, а подекуди — аж до VI ст. до н. е.
Інша форма обряду: покійника ховали випростаним, здавалося, ніби померлий
просто заснув.
Найглибші зміни відбулися в поховальному обряді з появою кремації. Ідею
трупоспалення теж пов’язували з уявленням про вічність життєвої сили, хоча
душа, згідно з віруваннями, відлітала до вирію, розміщеного десь у середньому
небі, а прах залишався в землі. Виникла складна форма обряду, що поєднувала
кремацію з інгумацією: вона була пов’язана з культом предків, які не тільки
оберігали земельні угіддя, двір, родичів, а й керували небесними стихіями:
дощем, туманом, снігом.
Кремація зникла із приходом християнства. Проте форми поховального обряду доти
не були ще ніколи — ні в часі, ні в межах однієї культури — настільки
розрізнені: поховання трупів у скорчених позах можна спостерігати водночас із
похованням випростаних кістяків і трупів у молитовній позі, що засвідчувала
найбільшу пошану (курганні обряди епохи енеоліту та бронзи), трупоспалення
побутувало паралельно із трупопокладанням (черняхівська культура).
Писанки “Безконечник” – символ вічного життя
 Археологія засвідчує складну сув’язь давніх уявлень про смерть та світ
померлих. Уявлення ці, нашаровуючись одне на інше, затемнюючи, а іноді
увиразнюючи зміст попередніх, відобразились у фольклорі українців. Ці знання та
уявлення приховані в різних його жанрах, що безпосередньо не причетні до
поховального обряду, а також цілісніше збережені в голосіннях, замовляннях,
міфологічних легендах, казках та обрядових піснях, пов’язаних зі святами
пошанування предків.
Так, на Поділлі давно відома загадка: “Круць-верць, в черепочку
смерть”. Відгадка: “завертка” (своєрідний ключ від дверей).
Спробуємо розшифрувати асоціативний ряд, що витворив образ дверної
“завертки”, яку ховали під черепок. Саме слово “ховати”
спонукало уявити певні етапи поховального обряду, а “черепок”
доповнював їх картину. Загадка народилася, очевидно, тоді, коли ще була живою
пам’ять про поховання праху померлого у звичайному горщику для їжі,
“черепку”. Така форма поховання виникла як наслідок вишукування
“магічних засобів для забезпечення своєї ситості, благополуччя”
(Б.Рибаков), а також бажання нагадати предку про перші плоди, що готуються в
горщику як обрядова безкровна жертва. Загадка ніби продовжує прислів’я:
“Крути не верти — а не втечеш від смерті”, де зосереджено цілу
народну філософію.
 Така, зашифрована в символах та мотивах, інформація про смерть і
потойбічний світ, здобувається іноді без особливих зусиль. Відомо, наприклад,
про збережений в Індії та інших східних країнах звичай брати шлюб із деревами,
що мало бути тотожним шлюбу із пращуром. Звичай цей одержав продовження в
садінні дерева на могилі. Цей мотив: дерево на могилі — дуже поширений в
уснопоетичній традиції — має ще й інше наповнення: в Україні повсюди існує
традиція окремих приписів щодо порід дерев, які можна садити на могилі дівчини
чи парубка, старого чи молодого. Голосіння зберігає чітку символіку рослин та
дерев: дуб — чоловік, син; липа — мати;  вишня — дівчина:
Де ж тії вітри набралися, що вишеньку зломили?
Калину садили на
могилі козака, цей звичай фіксує народна пісня:
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,
Будуть мені приносити від родоньку вісти!
Тут калина —
дерево, що сполучає два світи: померлих і живих.
Самого мерця, його хребет і ребра теж іноді ототожнювали з деревом, що лежить у
лоні землі. Це засвідчують і археологічні дані: в селі Широке Солонянського
району на Дніпропетровщині знайдено труп чоловіка, муміфікований сумішшю соків
сосни й берези, між ребрами та кістками його грудної клітки —
“вправлені” очищені від кори гілки.
У XII ст. н. е. трупи ховали, загорнувши в бересту: до того самого періоду відносять
і поховання в дубових колодах (чи не звідси вираз: померти — одубіти, дуба
дати). Древні вірування засвідчує і пісня, записана фольклористом А. Димінським
на Поділлі в середині XIX ст.:
Ти дубе Тимку,
А ясен Пазя,
А береза Кася,
Яблунька Тоська,
А сливка Парашка,
А тота груша —
То моя душа.
А чи не про
перетворення після смерті на дерево йдеться в застеріганні дітей від небезпечно
довгого перебування у воді: “Дивись, бо верба виросте!”?
Фольклор засвідчує також вірування українців у реінкарнацію (переселення душ).
У відомій казці про Оха герой потрапляє до потойбічного світу. Ох — саме
уособлення царства мертвих — його спалює. Але той тричі відроджується і стає
щоразу кращим, моторнішим, спритнішим — загалом іншою людиною: “Ох велів
наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів
наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і впала з того
попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою — наймит знов став живий, тільки вже
моторніший трохи”.
Звичайно, в казці “Ох” ідеться, насамперед, про обряд ініціації,
однак ідея втілення душі після спалення тут усе одно присутня. Бо ж те, що
відбувалося з посвячуваними, відбувалось і з померлими.
Маємо й інші свідчення. У “Похоронних звичаях і обрядах”, зібраних
В.Гнатюком на початку XX ст., читаємо: “Душа може замінитися в дерево чи
звіря, пр. в гадину”. І там само: “Як лиш хто у хаті умре, то зараз
прячут десь кота, або дают до сусіди, бо якби кіт через мерця перескочив, то
він ходив би опирьом, білим котом по світу і приходив би усе до тої хати”.
Ідею відродження, повернення з потойбіччя засвідчує і дуже давній мотив слідів,
що найчастіше зустрічається в голосіннях, весільних піснях та міфологічних
легендах.
“Станьте, мамко, станьте, та походіть по своїм подвір’ячку, та наробіть
нам слідочків! Ми будем ті слідочки збирати, будем васильчиками їх обтикати та
по сих слідочках вас, мамко, будем пізнавати!”
У весільній пісні:
Не плач, не плач, моя ненько, за мною,
Бо не все я забираю з собою,
Тільки лишу дрібні сліди по двору.
Тільки лишу дрібні сльози по столу…
Добре відомо, що похорон має багато спільних елементів з обрядом весілля. У
багатьох варіантах козацької пісні йдеться про смерть козака. Козак лежить у
долині, над ним схилився вірний кінь. “Не стій, коню, надо мною, біжи,
коню, дорогою”, — каже загиблий. Аж до самого дому. Вийде батько —
розсідлає, вийде мати — розпитає: “Ой коню ж мій вороненький, а де ж син
мій молоденький?” А кінь каже:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже син твій оженився.
Узяв собі паняночку —
Та й сирую земляночку.
Узяв собі за бояри
В чистім полі два явори.
Узяв собі за світилки
Та й у небі дві зірнички.

Теодор Аксентович Гуцул «Похороны гуцулки» (1882)

Про спорідненість
обрядів похорону та весілля найбільше свідчить одяг померлих. Так, мерців не
взували в чоботи, а завивали ноги в полотно або шили спеціальне взуття
(“калигви” у Галичині). Етнограф К.Червяк вважав, що таким чином
намагалися відтворити найдревніше взуття, “спадкове”, щоб по ньому
померлі могли впізнати свого родича, адже у взутті (як і в одязі)
“заховується сила <…> власника, і людина разом із одежею
переносить на себе силу й властивості… батьків чи членів роду…”
Росіяни мали звичай кидати в того, хто вирушає в дорогу, старим взуттям. Таким
чином намагалися спонукати когось із померлих предків помандрувати разом і
оберігати подорожнього. На Волині молода, щоб додати своєму нареченому сили,
роззуваючи, б’є його чоботами, а потім відкидає їх убік, жертвуючи
домовику-предкові, охоронцеві дому, який найбільше не любить невісток — чужинок
у родині.
Цікава також символіка снів: за уявленнями українців, подерті чоботи з
відірваними підошвами у сні означають смерть — для того, на кому ці чоботи.
Чоботи сняться зношеними, адже дорога до померлих далека, вони у тридев’ятім
царстві, щоб дійти туди, треба зносити три пари залізних черевиків, вони — за
горою (на горі), за морем (рікою), в небі, туди “зроду-віку й утята не
залітали”.
Як і в казці, міфологічній легенді, в голосінні зустрічаємо той самий мотив
далекої дороги: “Іди, моє дитятко, в далеку дорогу…”; “У
далеку йдеш стороночку!”; “Чи тебе виглядать з поля, чи тебе з моря?
Чи з високої могили, чи з далекої України?”; “Голубе мій дорогий, //
Одлітаєш ти од мене далеко”.
 Дорога завжди спрямована в один бік. Для померлого, над яким здійснювано
обряд, вона безповоротна, зникає в непевності того світу. Дорога розмежовує два
світи. Спосіб організації простору в голосінні такий, — вважає Л. Невська, — що
дорога тягнеться від священного покутя, через поріг і ворота, які відмежовують
“свій” простір від простору “чужого”. Тому таку важливу
роль ворота відіграють у поховальному обряді загалом і в уявленнях про смерть
зокрема:
Матінко, матінко, матінко наша!
Що стоїть у воротах?
Чи не смертонька ваша?
Дітоньки, дітоньки, соколята мої!
Зачиняйте ворота,
Не впускайте її.
У збереженому
донині поховальному обряді труну опускають у яму на полотні або рушниках, що, з
одного боку, символізують весілля, а з другого — дорогу. Аби померлий не
повертався, його виносять ногами вперед; ще в X ст. йому намагалися показати
“несправжню” дорогу, обманути: труну несли через отвір у стіні, через
вікно. Як оберіг від повернення мерців застосовували залізо — сокиру,
“протір” (голку без вушка), мак-видюк (насіння дикого маку). Щоб
померлий не повернувся, за ним не треба плакати, бо “приплачеш”, бо
мертвому важко носити сльози виплакані за ним (“Хто плаче по дітях, то на
тім світі душечці бува тяжко”; “Не завертай плач додому”).

Константин Егорович Маковський
“Похорони дитини”
Зовнішніми ознаками горя був не тільки плач, а й незаплетені коси в дівчат,
удари руками об власну голову, білий (червоний) колір, а ще, як засвідчує
докучлива казка про “курочку-жовтобрюшечку”, — обрізання коням вух.
Історія золотого яєчка, прокушеного “мишкою-прокусницею”,
оповідається багато разів, тужать за яєчком дід, баба, сорока, ворота…
“Над’їздить лях і повідає: “Ей, ворота, чого ви впали?” —
“Ой, щоб то ти, ляше, знав, то би сь коням вуха повтинав”. І як
розказали єму то всьо, лях тоє як почув — і коням вуха поврізував…”
Про схожу ознаку жалоби у скіфів говорить Дж. Фрезер: “Коли давні скіфи
оплакували царя, то підстригали волосся на голові, робили порізи на руках,
дряпали собі лоб і ніс, відрубували шматки вух і стрілами пробивали свою ліву
руку”.
Звичайно, варто ще подумати, як обрізання вух у людини було перенесено на коня,
що мав особливе символічне значення в поховальному обряді, але зрозуміло одне:
смерть водночас була й радісною (бо приносила бажане єднання з богом), і
страшною (бо жахала таємничістю й невідомістю). Прояви жалоби, найімовірніше,
були спрямовані на те, щоб відігнати смерть від тих, хто залишався жити.
Саме звідси такі різні уособлення смерті, пов’язані з конкретним образом.
Найчастіше смерть — це стара кістлява баба або кістяк — часто із косою, лопатою
чи пилкою. Народна мудрість твердить: “Смерть по світі ходить та й людей
за собою водить”; “Як не ховайся, а смерть тебе знайде”. Якщо
смерть стане у ногах хворого, той ще одужає. Якщо ж у головах — помре
неодмінно. Часто такою є лялькова вертепна Смерть (чи аналогічний образ у
“живому вертепі”), яка забирає в потойбіччя Ірода.
Своїми жіночими рисами образ смерті дуже нагадує Бабу-Ягу (див. статтю
“Баба-Яга”). Цікаво, однак, що українці подекуди уявляють смерть і
молодою пані чи панночкою. Така двоїстість характерна для багатьох
демонологічних персонажів (наприклад, відьом). Страшним був образ Смерті в
похоронному рядженні на Гуцульщині. На відміну від усіх інших персонажів, які
покликані були розсмішити, викликати сміх, Смерть була оповита атмосферою
страху. Вона викликала всіх присутніх на ім’я і звалювала їх на землю, наче в
могилу. У похоронних забавах Смерть була обов’язковим персонажем, вбирали її,
загортаючи в біле полотно, застромлювали в рот шматки ріпи чи капустяного
качана, що створювало ефект величезних зубів. Парубок, який грав цю роль
(найчастіше було саме так), раз по раз підносив до обличчя запалені сірники, що
створювало враження відблиску пекельного полум’я. Хоча рядилися у Смерть не
тільки хлопці, а й жінки. У багатьох місцевостях, як зазначають дослідники,
Смерть була суто жіночим образом. Фігурувала смерть і у тваринній подобі.
Збереглися перекази про білого коня, який приходить до тих, хто незабаром має
померти.
Цікаво, що в міфологічних уявленнях народів, які перебували на відносно низьких
щаблях розвитку, смерть здебільшого не мала свого уособлення.
Олексій Іванович Корзухин “Поминки на сільському кладовищі”