Сокіл

Сокіл — сонячний птах, духовне єство світотворення. Він сидить на вершечку світового древа, поряд із небесними світилами, й відає про все.

На витворах народного мистецтва зображена космогонічна картина: сокіл на верхівці прадерева, він створює світ. У колядках змальоване дерево, “а на вершечку сив соколонько гнізденько си в’є”, щоб знести яйце, в якому зародиться життя. Схожою космогонічною картиною починається дума “Сокіл і
Соколя”:

У
неділю барзе рано-пораненьку
Налетіли
соколи з чужої далекої сторони
Да
сіли-упали в лісі на превоздобному дереві орісі,
Да
звили собі гніздо шарлатноє,
Знесли
яйце жемчужное.
Да
і сплодили собі дитя —
Бездольное,
безродное Соколя.
У
сокола гострий зір; він високо сидить і все бачить. Проте здатність птаха знати
минуле й передбачати майбутнє визначена його надприродними властивостями, якими
наділила його народна фантазія. Віщий дар сокола пояснюється його божественним
походженням. Ніким не народжений, безсмертний, вічний і мудрий, як сам світ,
сокіл, “хоч і не бачить, то й так знає”. Іноді він співчуває
смертним, “жалібненько квилить-проквиляє”, журиться, що “через
неправду світ ся скінчає”, але не втручається в життя людей, залишаючись
стороннім спостерігачем руйнації колись упорядкованого космосу. Таким він
постає в колядках про кінець сві,
таким його зображено в думах:
Ой
на Чорному морі, на білому камені,
Ой
там сидить ясен сокіл —
Низенько
голову склонив,
Та
жалібненько квилить-проквиляє,
Та
на святеє небо, на Чорнеє море споглядає,
Що
на святому небі,
На
Чорному морі негаразд починає.
Сокіл
знає, що чекає в житті на
окрему людину чи родину. У пісні “Мала Гандзя свекруху лихую, послала жати
в неділю святую…” змальовано жахливу картину покарання за порушення
заборони працювати в неділю. Закінчила невістка загадану свекрухою роботу,
повернулася додому, наварила вечерю, постелила ліжко і аж тоді згадала, що лишила в полі дитину.
Ой
біжить Ганя горами-долами,
Здибалася
вона з трьома соколами.
Ой
ви соколи, ой ви, соколята,

Чи не здибали ви мойого дитяти?

Здибати, здибати: три няньки колишуть,
Єдна
няньочка голову ськає,
Друга
няньочка кишечки снуває,
Третя
няньочка кості розкидає.
Якщо
сниться сокіл, що
злітає з-під правої руки, це — до зміни в житті (шлюб, народження дитини тощо),
якщо з-під лівої — то погана звістка (смерть, тяжка хвороба, поразка).
У
фольклорних творах звучать відгомони давнього обряду жертвоприношення, що
засвідчують тотемне походження образу сокола. У казці на сюжет яйця-райця
стрілець тричі цілиться в сокола, а він випрошується в нього, обіцяючи
“стати у великій пригоді”. Схожу ситуацію змальовано в колядці.
Молодець хоче стріляти сокола, а птах обіцяє “скрити весіллячко”,
коли парубок буде їхати з вінчання (відомо, що тоді молодих підстерігає нечиста
сила):
Помощу
мости все персньовиї,
Повішу
ленти все шовковії:
Мости
зазяють, ленти замають,
Твоєї
княжни та й не спізнають.
В
іншій колядці яскраво проступає тотемний характер образу птаха, розкривається
його прихована суть: тут сокіл прямо називається батеньком:
В
чистім поленьку стоїть смереченька,
Під
тою смереченькою біле ложенько.
На
тім ложеньку пахолятонько,
Струже
стрілоньки все з катиноньки,
Хце
застрелити сив-соколонька.
Ой,
не стріляй, Іванко,
То
не соколонько, то твій батенько.
У
думі “Двох братів-невольників пісня” козак у полоні звертається до
сокола й називає його братиком рідненьким:
Соколе
мій ясненький, братику мій рідненький!
Ти
у християнський край полети,
І
в мого отця, у матусі коло воріт упади
І
жалібненько проквили.
Соколом
називає в пісні мати свого сина (“Соколику-синку, вчини мою волю”), а
дівчина — коханого. У весільних піснях сокіл зазвичай — образ нареченого:
Лучче
ж мені, моя мати, тяжкий камінь зняти,
Ніж
мені нелюба соколом назвати…
В
історичних піснях сокола порівнюють із козаком, що журиться за втраченою волею,
молодістю, сумує за славним минулим:
Ой
літа-літа та соколонько
А
по своїх високостях.
Плаче
козак ще й ридає
А
по своїх молодостях.