Сороки-ворони

Сороки й ворони (гайворони, круки та галки) належать до так званих “нечистих”, чорних птахів. Вони є переважно зловісними символами, пов’язаними зі смертю, потойбіччям, лихою силою. Хоча коло міфологічних уявлень про чорних птахів значно ширше. Вони пов’язані з дітьми, а отже, і з народженням.

Ці пернаті володіють магічним каменем і таємницею захованих скарбів. Ворон у міфології багатьох народів посідає почесне місце як птах, що створював світ, як тотем, першопредок.

За
легендою, ворон, колись лагідний і білий птах, був посланий із Ноєвого ковчега,
щоб довідатися, чи скінчився потоп, але накинувся на стерво й не повернувся. За
те й був покараний Богом: став чорним, кровожерним, його було приречено довіку
живитися падлом.
За
іншими легендами, чорних птахів створив диявол. Так, сорока створена чортом і
править йому за коня. Тому забиту сороку прив’язують у стайні, сподіваючись, що нечиста сила їздитиме на ній
і не зачіпатиме коней. Чорт може перекидатися вороном, літати вночі над хатами
й підпалювати дахи. Відьму можна впізнати по тому, що крук сидить на її хаті.
Над хатами помираючих відьом і чаклунів кружляють ворони, щоб забрати їхні душі
в пекло.
Кажуть,
що ворон живе сто, триста, а то й більше років. У Чистий четвер до схід сонця
він купає своїх малят у річці (відомо, що “непочата” вода має цілющі
властивості). Людина, яка хоче позбутися виразок на тілі, має випередити ворона
в купанні.
Відьми
й чарівники обертаються воронами, а ворони, навпаки, — перекидаються
чарівниками. Їхав чоловік дорогою верхи, а назустріч котиться клубок — і вдарив
коню по нозі. Кінь став шкутильгати, а чоловік узяв той клубок, привіз додому й
настромивна
кілок. Бачить, замість клубка висить жінка. Узяв він її в хату й каже: “Ну,
попалася, тепер я тебе спалю!” Та й кинув її у піч. А вона перекинулась  ворону, вилетіла з печі й ви
несла з неї весь вогонь.
Найдужче
відьми любля  перекидатися сороками. Попросився колись подорожні до однієї жінки
переночувати.
Пустила його хазяйка до хати.
Бачить він: піл чисто змазаний жовтою глиною, а через усю хату тягнуться
мотузки. Він і запитав, навіщо вони. Хазяйка відповіла, що бере в людей прати
білизну й на мотузках сушить. Насправді все було не так. Хазяйка виявилася
“старшою” в селі відьмою, і до  неї сходилися інші чаклунки, щоб удосконалюватися
у своїй майстерності. Чоловік заліз на піч, але не спав і бачив, як жінки почали робити все як хазяйка:
намазали собі під плечима осиковою корою, перекинулися через мотузку, зробилися
сороками й повилітали в трубу.
Про
походження сорок розповідають, що одного разу цією птахою перекинулася відьма,
та так нею і залишилася. Відтоді з’явилися на світі сороки. Кажуть, що якось
один дід упіймав сороку за хвіст, вона видерлась і полетіла, а в руках у діда
залишилася жіноча сорочка.
Сороки
й ворони, за міфологічними уявленнями, перебувають на службі в Баби-Яги
(“карга” — слово, яке означає ворону, злу стару бабу й відьму). Як і
Баба-Яга, вони пов’язані з дітьми. Серед українських текстів-формул про появу
дітей, є такі, в яких малюків приносять не бусли, а саме ворони. Перекидаються
воронами прокляті матерями діти. У дитячій грі-забавці “Сорока-ворона
кашку варила…” сорока-ворона символізує бабу-бранку, яка частує дітей
обрядовою “бабиною кашею”.
В
українському фольклорі збереглися залишки поштивого ставлення до ворона, у казках
його називають Вороном Вороновичем, він володіє таємницею живої і мертвої води,
знає і має те, що
є недосяжним для інших. Пов’язаний ворон і з багатством. За уявленнями, в його
гнізді переховується золото. У білоруській казці розповідається, як спадкоємці
однієї скупої поміщиці, сподіваючись знайти скарб, розрили її могилу й побачили
на її грудях ворона. Він витягав із подушки гроші, які небіжчиця туди заховала,
і пхав їй до рота, однак наблизитися до грошей нікому не дав.
Як
істота, що довго живе на світі, ворон вважається мудрим. Магія замовлянь
звертається до образу чорного ворона, коли треба зупинити кров і вберегти від
зурочення: “В чистім полі синє море. На синьому морі стоїть чорний явір;
на чорному яворі сидить чорний ворон: чорна голова, чорні очі, чорні брови,
чорні кігті, чорні нігті. І він кричить-покрикує, кігтями-ніггями погрібає,
уроки-урочища одбирає”.
Смерть
уявляли чорним птахом — великим і хижим. Він начебто налітав зверху, падав на
людину, хапав свійську птицю. Щоб відігнати смерть від села, в перший понеділок
Петрівки проводили обряд “гоніння шуляка”. Жінки готували обід, ішли
на вигін із піснями, танцями, жартами. Чоловіки приносили вбитих і прив’язаних
до тичок шуляків та круків, жінки піднімали їх високо вгору і прямували до
лісу. При цьому співали пісні-заклинання. Опісля відбувалося “поховання
Шуляка-чорного птаха” (тобто смерті) в лісі. В обряді не брали участі
чоловіки, лише жінки, з ними могли бути діти шести-семи років.
В
українців склалася ціла система уявлень про смерть і потойбічне життя, вона
керувала мораллю і вчинками людей, їхнім ставленням до живих батьків і
вшануванням померлих. Для народної свідомості багато важило те, щоб у похоронах було дотримано
всіх звичаєвих норм. Різні села могли мати свої обрядові відмінності, але
обов’язковою для всього народу була вимога ритуального поховання: зі сповіддю,
оплакуванням померлого, проведенням його на кладовище в останню путь і з
поминками. Тому й журиться козак на чужині, що не буде там кому його оплакати,
тобто поховати як належить.
Козака,
вбитого на полі бою, ховали його товариші, якщо не було можливості завезти
небіжчика додому. Коли ж із якоїсь причини люди не ховали померлого козака,
похорони йому в думах “одправляли” птахи та звірі. Переважно це були
вовк, орел, сокіл чи ворон. У думах та історичних піснях подається типова
картина: помираючий у полі козак, у ногах його вірний кінь стоїть, а в головах
чорний ворон кряче.
Утікач
із турецької неволі в думі “Втеча трьох братів із города Азова”
просить птахів зачекати, поки “душа козацька з тілом розлучиться”:
Отоді
ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під
лоба чорні очі висмикати,
Попід
зеленими яворами ховати
І
комишами укривати…
Та
жовту кість по чистому полю будете розношати,
Бо
нікому буде мене в сирій землі поховати.
Попри
суворий натуралізм зображених картин, навіть у самій сцені смерті просвічується
ідея нескінченності життя, його вищого сенсу.
Фольклорні
твори засвідчують тотемне походження образів птахів і несуть у собі відгомони
давнього обряду тотемного жертвоприношення. Розтинання мертвого тіла становило
в давнину частину жрецького ритуалу, який означав символічне повторення
первородного вбивства й розчленування жертви, в результаті чого колись постав
світ.
Над
річкою ворон кряче,
Михеєва
мати плаче…

Не плач, мати, не журися!
Не
дуже його
постріляно:
Головонька
начетверо,
А
серденько нашестеро,
А
ножечки на гишечки,
Біле
тіло, як мак, міло.
Поїдання
частин тіла жертви й пиття крові також входило до ритуалу. З усіх птахів ворон
найкровожерніший. Розповідають, що
зграя воронів літала за військом, передчуваючи великий бенкет.
Кровця
сліди заливає,
Чорний
ворон залітає,
Тоту
кровцю ізпиває.
Сідаючи
на мертвого й випиваючи кров, ворон продовжував життя — життя не окремої особи,
а вічне, вселенське, яке становило мету й сенс стародавнього жертвоприношення.
Сороки
й ворони — віщі птахи. Віщункою ворона виступає в чарівній казці. Віддав батько
сина в науку до чарівника, щоб усякої мови навчився: чи пташка заспіває, чи
кінь заірже, чи вівця бекатиме. Пройшов рік, захотів забрати чоловік свого
сина, а вчитель із нього триста карбованців узяв. От ідуть вони дорогою, а
ворона летить і кричить: “Син буде ноги мити, а батько воду пити”.
“Про що, синку, ворона кричить?” — питає батько. Сину соромно було
признатися: “Не знаю, — каже, — батьку”. “Тьху, який дурень! І
за що я віддав триста карбованців?” Наприкінці казки розповідається, як
син після важких випробувань оженився на царівні й сам став царем. І якось
прийшов на царський двір разом з іншими жебраками його батько. Цар наказав
нагодувати прохачів і спати покласти. Вночі батько захотів пити і почав шукати
воду. Знайшов миску з водою, де цар ноги мив, і напився. І впізнав цар свого
батька, згадавши вороняче каркання.
Приносить
чутки “на хвості” й сорока. “Сорока скрегоче, бо гостей
хоче”, — кажуть.
Однак
сорок і ворон не люблять за те, що від них швидше можна чекати поганої звістки,
ніж доброї. Діалектні назви ворона “гроб”, “гробар”. У
російських голосіннях смерть залітає у вікно чорним вороном. У болгар ворон
сповіщає про смерть криком “кро-кро!” (тобто “кров-кров”)
або “гро! гро! гро!” (гроб, гроб, гроб); у поляків —
“Ігир-Ігир!” (“труп!”). Щоб запобігти лихові, поляки тричі
плюють услід вороні, а в Галичині воронові кажуть: “Тьху, пек тобі та
осина! На голову, на зуб та на короткий вік закрач собі!”
З
образами сороки й ворони пов’язаний мотив злодійства. Сороки полюбляють
блискучі речі й викрадають їх, щоб заховати у своє гніздо. Вважається, що у
воронячому гнізді має бути золото й срібло. Вірять, що людина стане злодієм,
якщо з’їсть серце або м’ясо ворона. У легенді ворон викриває перед Богом св.
Петра своїм криком “украв!” (а зозуля кричала “купив!”).
Каркання ворони й скрекотіння сороки обігрується у звуконаслідувальних жартах.
Так, ворона, знайшовши кізяк літом, кричить: “Гувно!” — а взимку,
сидячи на мерзлому гної, каже: “Калач! Харч! Так-так!” А на запитання
сороки: “Чи кисле?” — відповідає: “Дарма!”
Утім,
попри всі неприємні моменти, пов’язані в народній свідомості із символікою сороки
та ворони, існує прислів’я, що засвідчує цілком позитивне ставлення до цих
птахів: “Живи з сороками й воронами — вони у вирій не літають”.