Запорозькі козаки в Хотинській війні 1621 року (частина I)

Вздовж горбастого стрімкого правого берега Дністра, поблизу міста Хотина, більш як на кілометр простяглися залишки стародавніх укріплень — земляні вали, обкладені камінням, зовні облямовані глибокими ровами, а біля самої річки на скелястому мисі височать кам’яні мури — рештки однієї з наймогутніших у Східній Європі середньовічних фортець.

Вражає краса і велич Хотинського замку з його могутньою оборонною стіною завтовшки п’ять метрів, з критими галереями; майже 40-метровими баштами з трьома ярусами бійниць, величезними підвальними приміщеннями, завглибшки до 7 метрів. Фасади кам’яної фортеці прикрашені геометричним орнаментом, викладеним з червоної цегли, у внутрішніх приміщеннях збереглися фрагменти фресок початку XVI ст.

З найдавніших давен у цих місцях, біля важливої переправи через річку Дністер існували укріплені поселення. У X ст. літопис згадує «на Дністрі Хотень», що входив до складу давньоруської держави — Київської Русі. З трьох боків Хотин захищали стрімкі береги, а з четвертої мис перекривався земляним валом і ровом. Після татаро-монгольської навали фортеця Хотин — один з форпостів Галицько-Волинського князівства на півдні. Вона стримувала грабіжницькі напади диких орд. З розвитком військової техніки фортеця багаторазово перебудовувалася.

Князь Данило Галицький в 40—50-х рр. XIII ст. спорудив на місці дерев’яних кам’яні укріплення, розраховані на тривалу оборону перед наступом ворожого війська, оснащеного новою для того часу зброєю — каменеметальними машинами. Кам’яна фортеця займала тоді територію близько двох гектарів. З другої половини XIV ст. Хотин входить до складу Молдавського князівства як його прикордонне місто і резиденція молдавських господарів. З появою нового виду зброї — вогнепальної артилерії — молдавський господар Стефан у другій половині XV ст. для захисту від наступу султанської Туреччини зміцнив і розширив фортецю майже в три рази. Були збудовані високі стіни, величезні підвали, розкішний палац коменданта та інші будівлі, котрі збереглися до наших часів.

Протягом XVII ст. Хотинською фортецею володіли поперемінно Польща, султанська Туреччина, запорозькі козаки. З 1711 р. в Хотині утвердилася султанська Туреччина. Оскільки з появою далекобійної артилерії кам’яна фортеця втрачала оборонне значення, будуються на сусідніх пагорбах під керівництвом французьких інженерів земляні укріплення бастіонної системи, де розміщувалося близько 200 далекобійних гармат і 20-тисячний гарнізон. Саме від цієї фортеці збереглися величезні земляні вали з бастіонами та глибокі рови з мурованими стінами. Разом з Хотинським замком вони тепер займають 30 гектарів. Протягом XVIII ст. під час російсько-турецьких війн російські солдати і українські козаки чотири рази визволяли Хотин, але змушені були щоразу залишати фортецю. Тільки після війни 1806—1812 рр. Хотин остаточно ввійшов разом з українською Буковиною до складу Російської імперії. Хотинська фортеця поступово втрачає оборонне значення і 1856 р. ліквідується.

За шестивікове існування Хотинської фортеці навколишня місцевість не раз ставала ареною кривавих боїв, не раз палахтіли пожежі, біля кам’яних мурів із скреготом і дзвоном схрещувалися шаблі, ламалися списи, воїни стріляли з рушниць і пістолів, падали ядра, гриміла гарматна канонада, здиблювалися спінені коні, гублячи на полі битви вершників.

У 1621 р. відбулася найбільша битва, яку тільки могла бачити Хотинська фортеця. Восени 1621 р. під Хотином об’єднані військові сили України і Польщі зупинили навалу турецько-татарських полчищ, завдавши їм першої рішучої поразки на суші, й не тільки врятували Річ Посполиту від поневолення, а й захистили інші народи Європи від турецького нашестя, яке, за висловом Карла Маркса, «загрожувало всьому європейському розвиткові». Вирішальна роль у перемозі над турецько-татарськими військами у Хотинській війні належала українським козакам на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, що прийняли на себе основний удар наступу.

15 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва, що поміж Ржищевом і Білою Церквою, почалася козацька рада. Тут зібралося майже 50 тисяч чоловік. Прибули гетьман Яцько Бородавка, полковник Петро Сагайдачний та інша старшина. Численним було представництво від духовенства, яке в той час відігравало значну роль у суспільному, культурному, ідеологічному житті народу: 300 священиків, 50 ченців, єпископ Курцевич і найвищий церковний ієрарх на Україні — київський митрополит Іов Борецький, який був великим прихильником козацтва. Двома місяцями раніше, 28 квітня 1621 р., з’явилася його «Маніфестація», де Борецький називав козацтво продовжувачем військової слави Київської Русі, вважав, що воно розвинуло її кращі традиції у своєму військовому мистецтві.

Рада повинна була прийняти рішення, яке могло визначити подальшу долю всього українського народу. До козаків звернувся польський король з проханням приєднатися до польського війська, яке після цецорського розгрому турецькою армією опинилося у безвихідному становищі.

Цецорській битві 1620 р. передувало загострення польсько-турецьких відносин. На господарський престол Молдавії, яка була у васальній залежності від Туреччини, Польща посадила свого прибічника Граціані. Султан наказав скинути його з престолу. Рятувати Граціані вирушило в Молдавію у вересні 1620 р. десятитисячне польське військо під орудою коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. 6 жовтня під Цецорою (поблизу Могилева на Дністрі) воно було вщент розгромлене 60-тисячним турецько-татарським військом під командуванням Іскандера-паші. Разом з польним гетьманом Калиновським потрапило до полону багато жовнірів, серед них і Богдан Хмельницький із своїм батьком Михайлом Хмельницьким. Жолкевський загинув на полі бою. Його голову кілька днів тримали на списі біля намету турецького командуючого, а потім відвезли до Стамбула султанові.

Султанська Туреччина вирішила завоювати Польщу. Планувалося в наступному році зібрати велике військо і виступити в похід.

Уряд Османської імперії, який боротьбу з козаками розглядав як найневідкладнішу зовнішньополітичну проблему, готуючи війну з Польщею 1621 р., мав на меті радикально покінчити з діями козаків проти імперії, знищити козацтво.

Знищення запорозьких козаків — таку вимогу султанський уряд завжди висував під час дипломатичних переговорів з Річчю Посполитою.

Польські феодали з величезним задоволенням й самі б розправилися з козацтвом. Вільне козацтво було провідною рушійною силою селянсько-козацьких повстань проти іноземного панування магнатсько-шляхетської Польщі та феодально-кріпосницького гніту. Однак ліквідація козацтва не була в можливостях уряду Речі Посполитої. В разі необхідності під знамена запорозького козацтва ставало все доросле чоловіче українське населення, передусім Подніпров’я, і тоді кількість запорозького козацтва могла зростати до ста тисяч чоловік. Польсько-шляхетський уряд Речі Посполитої намагався спочатку підкорити козацтво своїй владі, обмежити його кількість, а потім вже ліквідувати його. Уряд вдався до маневру. Прагнучи зменшити козацтво, взявши незначну його частину на королівську службу, королівський уряд склав для цього реєстр, а всю масу козацтва намагався повернути до кріпацтва. Таким чином, польські і турецькі феодали іноді виступали як спільники в боротьбі проти козацтва. Протягом першої чверті XVII ст. козаки вели збройну боротьбу і за розширення реєстру, яка у 30-і рр. переросла у могутні козацько-селянські повстання, що передували війні 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

І ось тому і в 1619—1620 рр., напередодні Хотинської битви, козаки не прийняли рішення сейму про так зване «заспокоєння України» — обмеження козацтва трьохтисячним реєстром і припинення морських походів. Під тиском султанської Туреччини, з якою Польща у 1617 р. уклала договір, королівський уряд спромігся лише на неодноразові ухвали сейму, сеймиків, комісій про припинення морських козацьких походів. А козаки ігнорували ці рішення і продовжували свої активні дії на морі, збільшуючи весь час їх масштаби.

Таким чином, королівський уряд, що перебував у конфліктних відносинах з козаками, примушений був благати їх про допомогу. Річ Посполита виступала на боротьбу з могутнім падишахом у цілковитій міжнародній ізоляції. Вона була на той час у ворожих стосунках майже з усіма своїми сусідами — Росією, Швецією, Семиграддям. З 1618 р. почалася тридцятирічна війна, що розділила Європу на два непримиренних табори. Польща підтримувала папсько-католицьку габсбурзьку коаліцію, зокрема допомагала австрійському імператорові Фердінанду в придушенні визвольного руху в Чехії. Однак намагання Польщі одержати допомогу від своїх союзників, до яких вона розіслала послів, були марними. Імператор Фердінанд, зайнятий приборканням непокірних чехів, заборонив навіть вербувати найманців на території імперії. Категорично відмовив у військовій допомозі й папа римський Григорій XV, обмежившись співчуттям і непевною обіцянкою допомагати грішми впродовж війни. Безрезультатними були й прохання польського короля Сигізмунда III через посла Оссолінського до англійського короля про допомогу.

Польща почала збирати внутрішні сили. З 20 листопада 1620 р. відбувся сейм, який визначив великі податки для набору 60-тисячного війська. Употужнювали Львів, Краків, Кам’янець та інші фортеці на можливому шляху турецького нашестя, відливали гармати, ядра, готували запаси пороху. На чолі війська був поставлений великий литовський гетьман Ян Карел Ходкевич, уславлений переможець шведів біля Кірхгольма у 1605 р.

Проте військо зосереджувалося повільно. Незважаючи на величезні фінансові зусилля, чисельність його була вдвічі меншою від запланованої сеймом, і з ним, безумовно, не можна було б протистояти ворогу, чисельність війська якого досягала кількасот тисяч чоловік. Не було достатніх арсеналів. З цілої Речі Посполитої не зуміли зібрати й 30 гармат, їх позичили у козаків. До того ж, відповідно до традиції, в польському війську переважала кіннота, тоді як в умовах, де мала проходити Хотинська кампанія, необхідна була піхота. А саме піхота складала велику частину чисельного козацького війська.

Польський король після репресій проти козаків у 1619 р. не дуже сподівався на їхню згоду. Він просив єрусалимського патріарха Феофана, який повертався з Москви через Україну, закликати козаків виступити разом з польським військом проти головного ворога християнства — мусульманської військової сили. 7 січня 1621 р. Феофан написав грамоту до козаків, яку і зачитав 15 червня 1621 р. на козацькій раді у Сухій Діброві королівський уповноважений Обалківський. Феофан умовляв козаків піти на допомогу польському військові проти їх спільного ворога, «Отчизні у час потреби на помогу», щоб піднести «славу войска вашого велику». Митрополит Іов Борецький, закликаючи запорожців йти на війну з Османською імперією, на раді виголосив: «Стійте проти ворога сміливо, не шатаючись і не боячись». Петро Сагайдачний у своєму виступі на раді підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти султанської військової сили і переконував, що за розгромом польських військ і підкоренням Польщі прийде черга загарбання України, і що після такої перемоги султанська Туреччина безжалісно розправиться з козацтвом, що здавна було її головною метою.

Обраний у 1619 р. на Запорожжі гетьманом Яцько Бородавка, виступаючи на раді, нагадав козакам про їхню велику військову силу: «Перед Військом Запорозьким дрижить польська земля, турецька земля і цілий ворожий світ».

Козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському війську, обумовлюючи свою згоду на участь у війні виконанням королівським урядом ряду вимог: визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування королівських універсалів, спрямованих проти козацтва, визнання вищої православної ієрархії на чолі з митрополитом Іовом Борецьким, яку в кінці XVI ст. скасували польські феодали і яку при активній участі Петра Сагайдачного знову висвятив патріарх Феофан у 1620 р. Рада відправила послів на чолі з Петром Сагайдачним до Варшави. На раді було вирішено також запросити бойових побратимів — донських козаків. До них відправили посланців.

40 тисяч добре озброєних козаків виступили на чолі з гетьманом Яцьком Бородавкою з Сухої Діброви на з’єднання з польськими військами. За дозволом Обалківського — королівського представника — Бородавка розіслав по шляхетських маєтках накази про видачу коней до гармат, пороху, свинцю для козацького війська, що йде на королівську службу. Обалківський роздав козакам 20 тисяч злотих жалування. Служба польських воїнів оплачувалася набагато дорожче.

Козаки не тільки відрядили військо на допомогу армії Ходкевича, а й ще раніш, майже за три місяці до Хотинської битви, розгорнули активні дії на Чорному морі. Султан заледве встиг залишити свою столицю, а вже в руках козаків несподівано опинилося кілька галер, що везли облогові гармати, порох, ядра, продовольство для армії Османа.

Турецька флотилія на чолі з капудан-пашею Халілем наздогнала запорожців, які в нерівному бою завдали значних втрат османським морським силам. Але й самі козаки потерпіли. Ворог захопив 18 чайок, а 5 потопив. 200 козаків потрапило до полону. Козаків-бранців доставили султану, який особисто вигадував для них найлютіші катування: по них стріляли як по мішенях, розривали слонами, кидали на гаки, рубали на частки. Сорок козаків посадили в чайки, облили смолою, запалили і пустили вниз по Дунаю. А згодом, на початку червня, 16 чайок, зручним маневром поминувши ескадру Халіль-паші, що пильнувала гирло Дунаю, взяли курс на Стамбул. Козаки поробили 16 макетів чайок з очерету і пустили назустріч ворогу, відволікай його увагу, а самі в цей час проскочили. Французький посол де Сезі повідомляв із Стамбула: «Шістнадцять козацьких чайок пройшли цими днями аж до Помпейової колони на гирлі Чорноморської протоки Босфору, знищили Карамусом… Не можна і сказати, який тут був страх великий. Сила людей від Пері і Косомбаші до Арсеналу вже почали перевозити своє майно до Константинополя».

Але козаки дісталися й до Стамбула, зруйнували один з його фортів і спалили кілька міст на узбережжі, потопили кораблі, що їх переслідували. Тоді вже у столиці вибухла паніка. Звістка дійшла до султанської армії, яка була на марші; там теж виникло замішання.

У липні в районі Кілії відбувся нещасливий для козаків бій між флотом Халіль-паші і 16 чайками. В серпні козацькі флотилії одночасно напали на Трапезунд і Білгород, знищили турецькі загони. Халіль-паша наздогнав 18 чайок. Козаки сміливо вступили в бій і перемогли. В цьому ж місяці відбувся спільний похід запорожців (400 чоловік) і донців (1 300 чоловік) на чолі з запорожцями Шилом, Яцьком і Сулимою, але дуже невдалий. Невдачею закінчився їхній напад на Ризу (біля Трапезунда). Велика буря розметала і потопила їх чайки. На зворотному шляху пізніше розгром завершили турецькі галери, що наздогнали козаків. Затонуло вісім чайок. Рідні береги судилося побачити заледве 300 донцям і 30 запорожцям. Однак активні дії козацьких флотилій на морі продовжувались і під час Хотинської битви, створюючи, таким чином, своєрідний другий фронт для діючої турецької армії і порушуючи її постачання гарматами, боєприпасами, харчами.

Просування і зосередження військ на майбутньому театрі війни проходило дуже повільно. Молодий і войовничий султан Осман II, який прагнув реабілітувати престиж Туреччини після невдалих війн з Іраном і набути особистої слави переможця для здійснення своїх великомасштабних загарбницьких планів, прагнув зібрати величезну кількасоттисячну армію, для чого розіслав мобілізаційні накази у найвіддаленіші куточки своєї імперії. В кінці квітня почали стягуватися з усіх боків до турецької столиці азіатські військові частини, з якими і виступив у похід султан 29 квітня. В дорозі до нього приєднувалися військові з єднання з європейських володінь Туреччини, загони з васальних Валахії та Молдавії. На з’єднання з султаном йшли, залишивши свої улуси, орди кримських і ногайських татар на чолі з кримським ханом Джанібек-Гіреєм і правителем ногайців Кантемиром. Через Молдавію турецькі збройні сили прямували до кордонів Речі Посполитої. Під Хотин Осман стягнув величезну армію. Вона мала до сотні гармат, велику кількість верблюдів, мулів і навіть чотирьох бойових слонів, які наводили жах на місцеве населення. Такої величезної армії вже давно не бачили в Європі.

Польське військо теж дуже повільно просувалось з півночі і тільки 16 серпня почало переправлятися через Дністер до Хотина, в той час, коли запорожці, вирушивши на з’єднання з польським військом, вже на початку місяця форсували цю річку і вступили на територію Молдавії. Однак тут вони затримались і їм довелось майже за місяць до самої Хотинської битви вступити у воєнні дії. Бо коли спроби султана переманити на свій бік запорожців виявилися марними, він спрямував проти Запорозького Війська татарські орди, щоб не дати йому з’єднатися з польськими військовими силами. Довелося козакам витримувати бої також з частинами турецького війська.

Козацький гетьман Бородавка, зосередивши біля Дністра в районі Могилева більшу частину запорозьких військ, розіслав чати в глиб країни на великі відстані, в радіусі більше 150 кілометрів, необачно розпорошивши, таким чином, козацькі бойові ряди. Протягом серпня місяця запорозькі загони билися з винятковою мужністю проти ворога, що переважав їх у кілька разів. В середині серпня козацькому загону, що повертався після рейду з-під Сучави, довелося зустрітися з усією турецькою армією, котра марширувала до Хотина.

У той час до хана, який попросив у султана допомоги, Осман надіслав декількох пашів з військами і 25 гарматами. Запорозький загін з-під Сучави переслідував Хусейн- паша.

Переслідувачі наздогнали козацький загін над Прутом. У нерівному бою загинуло багато козацьких воїнів, частина потрапила в полон. Невелика група тих, що уціліли, розділилась: 200 козаків заховалися на протилежному березі Прута в лісах. Сотня козаків засіла в скелястій печері на лівому березі біля дороги, по якій мало пройти військо султана, що рухалося на Хотин.
18 серпня на дорозі з’явилася голова турецької колони. Козаки зустріли її сильним вогнем. Турки зупинились. Запорожці завзято бились; тоді воїни султана вирішили викурити козаків з печери вогнем. Тих, що вибігали зі сховища, напівосліплих від диму, розстрілювали з луків; вони вмирали під ударами ятаганів. Бій закінчився тільки тоді, коли загинули всі.

Проти двох сотень козаків, які засіли на протилежному березі Прута, султан відправив Хаджек-пашу з яничарами та гарматами. Але запорожці відбивали всі атаки. Вночі вони покинули укріплення, щоб врятуватися в лісах Прикарпаття. В полон турки захопили не більше 30 козаків. Хроністи XVII ст. порівнювали цей подвиг запорозького невеличкого загону, який затримав майже на день цілу турецьку армію, з героїзмом захисників Фермопіл у битві античних часів. Інші рейдові козацькі загони були ліквідовані ханськими військами.

24 серпня до запорозького табору добрався ротмістр Богушевич, якого назустріч козакам прислав з-під Хотина командуючий польського війська Ходкевич, стурбований відсутністю козаків. Бородавка запевнив Богушевича, що козаки скоро прибудуть до Хотина, а тим часом відрядив туди 4-тисячний загін запорожців на чолі з Михайлом Дорошенком.

26 серпня Джанібек-Гірей з усіма своїми ордами атакував козацьке військо під Могилевом; татари вдерлися у середину табору, але були в жорстокому бою відігнані до Прута. Козаки втратили майже 800 чоловік. Після цього козаки вирушили на прорив до Хотина, подолавши 100 кілометрів за 5 дні.

Тим часом Петро Сагайдачний, закінчивши компромісом переговори у Варшаві, 21 серпня дістався до Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорозького війська, рушив у район Могилева на зустріч з ним, домовившись попередньо з польським головнокомандуючим про місце розташування козацьких військ. Ходкевич для охорони Сагайдачного дав три корогви польських вершників. В ніч з 28-го на 29 серпня Сагайдачний з невеличким польським загоном зауважили на шляху сліди багатьох кінських копит, здалеку було видно численні вогнища. Вважаючи, що це козаки, Сагайдачний рушив до обозу. Однак виявилося, що він з польським загоном наразився на турецьку засідку. Зав’язався несподіваний бій. Польські воїни мужньо захищали запорозького полковника, але під час сутички він був поранений отруйною стрілою, що стало причиною його тяжкої хвороби, а в наступному році — кончини. Польські корогви з пораненим Сагайдачним врятувалися від переслідувачів і через, кілька годин зустріли козаків, які прямували від Могилева до Хотина.

Під час маршу козацького війська відбулася рада. Сагайдачний розповів козакам про наслідки своїх переговорів з королем. Рада засудила хибні організаційні та військові заходи свого керівника — гетьмана Яцька Бородавки, звинувативши його в розпорошенні військових сил у ворожому краю, внаслідок чого він ледве не загубив усього війська. Як записав пізніше літописець: «Що не спішив з військом своїм до главного обозу да бавився в дорозі здобиччю». Внаслідок цього козацьке військо втратило понад чотири тисячі чоловік. Рада скинула Бородавку з гетьманства. Позбавивши гетьманської булави Бородавку, козаки пізніше його стратили.

Замість Яцька Бородавки рада обрала гетьманом Петра Сагайдачного. Деякі історики вважають, що справа Бородавки виявила існування прихованого конфлікту між старшиною і рядовим козацтвом та суперництва між Бородавкою і Сагайдачним. Але безперечно, що ця заміна була на велику користь Запорозькому Війську. Той же літописець зафіксував: «В цей день козацьке військо розжалувало свого головного начальника і на його місце призначило одного хороброго і войовничого мужа».

Справді, в козацькому середовищі, на Україні був широко відомий воєнний талант досвідченого полководця Сагайдачного, котрий прославився як керівник великих успішних морських і сухопутних походів запорожців, як дипломат, державний діяч, що багато зробив для утвердження сили, значення і авторитету козацтва.

Петро Сагайдачний після обрання його гетьманом негайно виступив на чолі Запорозького Війська. Стримуючи натиск турецької армії, яка прагнула не допустити об’єднання Запорозького Війська з польськими силами і невпинно переслідувала його, козацький гетьман зумів вивести козаків з дуже небезпечного становища. Турецьке командування в кінці серпня розгорнуло енергійний і безупинний наступ, вдень і вночі переслідуючи Запорозьке Військо. Перед козаками постала загроза прийняти на себе ще на марші перший удар усієї маси турецьких сил і бути відрізаними від польського табору. Особливо напруженими і небезпечними були дні 30 та 31 серпня і навіть ранок 1 вересня. Новий запорозький гетьман, стримуючи натиск ворожих сил, проводячи бої з окремими загонами ворога, зокрема 30 серпня з п’ятитисячним татарським загоном, випередив султанське військо на дві милі, і після полудня 1 вересня 41 520 козаків з єдналися з польськими силами. У польському таборі дуже врочисто вітали появу козаків, на яких давно і з хвилюванням чекали як на рятівників.

Польське військо нараховувало менше 35 тисяч, оскільки після переправи ще до Хотина багато шляхтичів розбіглося. Разом з українцями і поляками до складу польського війська входили білоруси, литовці, котрих об’єднувала одна держава — Річ Посполита, а також найманці — німці та угорці. До українських козаків приєдналося 700 російських козаків-донців. Це був їхній авангардний загін. Коли на Дон прибули посланці Запорозького Війська з пропозицією прийти на допомогу у війні з Туреччиною, головне Донське військо перебувало в морському поході. 20-тисячне Донське військо після повернення з походу вирушило на допомогу запорожцям, але не встигло взяти участі в боях. Воно з’явилося під Хотином, коли війна вже закінчилась.

Турецькі сили підійшли до Хотина 2 вересня. Загальна кількість турецького війська, коли воно повністю зосередилось під Хотином, дорівнювала близько 300 тисячам чоловік; воно відзначалося надзвичайною строкатістю складу, являючи собою конгломерат представників різних народів: турки, сірійці, боснійці, хорвати, серби, албанці, греки, курди, татари, болгари, волохи, молдавани. 75 тисяч — це саме турецькі війська — яничари (піхота) і спаги (кіннота); 30 тисяч — араби; решта — насильно мобілізовані з підкорених країн південні слов’яни, молдавани і волохи. Турки везли 260 гармат.

При розташуванні військ польські збройні сили, які підійшли раніше від інших, зайняли найвигідніші позиції. Вони розмістились на добре захищеній місцевості. Фронтом польський табір був повернутий у південно-західному напрямку, звідки проходив шлях з Чернівців. Простягнувшись від стін фортеці до скелястих берегів Дністра на сході, урвищ — на півночі, глибокого яру — на півдні, польський табір лише з заходу мав легкий доступ. Тому в польському оборонному таборі, який увесь оточили широким ровом і високим валом, саме на цій загрозливій ділянці побудували подвійну лінію валів. Правим флангом — північним — командував польний гетьман Любомирський, тут дислокувалися польські загони. Центр складався з німців і угорців, пізніше сюди підійшли війська, очолені королевичем Владиславом. На лівому фланзі польських позицій (південь) зосереджувалися литовці і білоруси на чолі з Ходкевичем, який поєднував командування над військами лівого флангу із загальним керівництвом об’єднаних сил всього польсько-козацького табору. Козаки приєдналися до польського табору на його лівому фланзі, розташувались на південь від польських позицій, в долині Дністра. Небезпека цієї позиції полягала в тому, що турки загрожували козакам не тільки з фронту, а й з лівого флангу, бо лівий берег Дністра був у руках ординців.

Козаки спочатку встигли приготувати для захисту тільки два ряди возів, заповнених піском. Потім для укриття від ворожих ядер повикопували шанці. Пізніше у ході облоги викопали додаткові шанці, рови, вовчі ями. Стик між козацькими силами і частинами Ходкевича захищали лісовчики, особливі польські загони.

Всі укріплення польсько-козацького табору були захищені артилерією: 215 польських гармат, 23 — козацьких, існував ще й резерв. Гармати розставили на валах з інтервалами у 150—180 метрів.

Турецька армія промарширувала шляхом, що проходив з Ясс і Чернівців. Вона розтягнулась майже на 150 кілометрів. Турецьке командування розмістило свої численні війська, що перевершували польсько-козацькі в чотири рази, напівколом, простягнувшись від берега Дністра на півдні до берега цієї ріки на півночі. Частини татарських і турецьких загонів на лівому березі річки ніби замикали коло, що оточило польсько-козацький табір. Турки поставили не менше 62 гармат. Натомість польсько-козацький табір мав перевагу в ручній вогнепальній зброї, за рахунок передусім запорожців, цього «рушничного війська». Сеймовий комісар польського війська під Хотином Якуб Собеський дуже високо оцінював озброєння козацької піхоти. «Якби польське військо було так добре озброєне, то могло б помірятися силами з найсильнішою в світі піхотою». У турецькому війську не вистачало піхоти, у польсько-козацькому таборі вона переважала, і саме за рахунок козацького війська.

2 вересня з’явилася голова колони турецької армії — 20 тисяч відбірної кінноти — спаги центральних турецьких земель Румелії та Анатолії під командуванням анатолійського беглербея Хусейна. Разом з ними прибув і султан Осман ІІ зі своїм штабом. Не зупинившись, прямо з маршу турецькі війська, підтримані татарами, атакували козацькі позиції. Турецькому командуванню було відомо, що в козацькому таборі ще не були закінчені фортифікаційні роботи. Султанське командування вважало запорозьких козаків головною і вирішальною силою Польщі у цій війні, найбільш боєздатною і витривалою частиною польських військ, і тому саме проти козацьких позицій спрямувало воно свою першу атаку і більшість наступних. Очевидець — вірменський хроніст Авксент, що був у польському таборі, розповідав, що в турецькому таборі під Хотином говорили: «Якщо ми переможемо козаків, тоді легше собі дамо раду з поляками».

Перша атака турецько-татарських військ була сильною. Кілька разів йшли вони у наступ на козацький табір. Однак одностайний рушничний вогонь козаків раз у раз відкидав їх назад. Артилерія, що безперервно впродовж усього дня обстрілювала козацький табір (було випущено 60 ядер), теж не могла зламати опір запорожців. А в кінці дня, коли атакуючі ледве трималися на ногах, козаки самі перейшли в наступ. В результаті цієї контратаки ворог швидко відкочувався назад, але виснажені денним поєдинком запорожці й самі почали знемагати. Ходкевич, помітивши, що групі козаків загрожує оточення, кинув їм на допомогу свіжі сили: піхоту, найманців, кілька кінних корогов рейтарів та добровольців. Ворожі війська були відкинуті на вихідні позиції. Турки втратили 800 вояків вбитими й пораненими, кілька їх потрапило до полону. Загинув паша Сілістрії — Хусейн. Захоплено було значну кількість коней і зброї. Серед козаків — 40 чоловік загиблих і полонених. Серед польського війська — 30 полеглих і багато поранених. Молдавський літописець розповідав, що розгніваний невдачею юний султан скликав яничарів і заявив, що він «і рісочки не візьме до рота, доки не буде захоплений козацький табір і не будуть перебиті всі козаки». Однак падишаху Оттоманської Порти, мабуть, довелося б сконати з голоду, коли б він дотримував слова. За всю Хотинську п’ятитижневу битву турецьке військо не змогло навіть проникнути в козацький табір.

В ніч з 2-го на 3 вересня в польському таборі укріпляли вали, зміцнювали шанці, встановлюючи вози, заповнені ґрунтом. Ходкевич вислав людей до козацького обозу. Допомогли вони запорожцям у насипанні шанців, оскільки у тих було мало часу і вони не встигли провести фортифікаційні роботи.

Не спав також і турецький табір. Протягом усієї ночі підходили все нові й нові частини турецької армії, визначалися місця постою, робилися земляні бастіони для артилерії.

Тієї ж ночі в польському таборі відбулася військова рада. Великий литовський гетьман Ходкевич бажав скористатися з того, що не всі загони султана підійшли і що ворог не встиг укріпити свій табір; тому гетьман намірювався негайно дати рішучий бій. Ходкевич побоювався тривалої облоги, тому що слабо забезпечені його війська могли бути в цьому разі приреченими на голод. Тим більше, що татарські орди форсували Дністер, вийшли на тили польсько-української армії, перерізали комунікації, перекрили шлях на Кам’янець. Вони захопили транспорти, що везли продовольство і амуніцію.

Однак комісари і сенатори, котрі перебували в таборі, пам’ятаючи цецорську трагедію, не хотіли ризикувати, доводячи, що поразка була б катастрофою для Речі Посполитої. Свою упертість мотивували інструкціями короля. Таким чином, остаточно перемогла первісна концепція оборонної битви.

Козацький гетьман Сагайдачний не погоджувався з цією концепцією ведення війни, і, як побачимо далі, козаки під його керівництвом протягом усієї війни трималися активної наступальної тактики.

Третього вересня всі зайняті попередньо турецькими військами підгір’я вкрилися білими наметами. Турецькі частини поступово розгорталися в північному і північно-східному напрямку, оточуючи з усіх боків польсько-козацький табір. В дію були введені, крім вчорашніх сил, ще 8 тисяч яничарів і 3 тисячі спагів з султанської гвардії. І знову всю енергію й силу своїх військ турки скерували проти козаків. Дві години тривала інтенсивна артилерійська підготовка, але вона не мала успіху, більшість ядер падала далеко за лінією укріплень. Захищені в окопах запорожці зазнали невеликих втрат. Коли турки гадали, що козаки вже цілком знищені, й пішли в атаку, козаки з шаблями в руках вискакували з окопів їм назустріч, кидалися в контратаки, давали відсіч напасникам. Це повторювалося тричі. Козаків підтримував воєвода Вейхер, який через річку з трьох гармат громив атакуючих турків. Нарешті козаки востаннє піднялися проти ворогів. Турки контратакували, але на допомогу кинулися поляки. Спільно з ними запорожці і цього разу здужали нападників. Запала темрява, і бій припинився. Загинуло кілька десятків козаків, серед них один полковник. Турецькі втрати були значно більшими — понад двісті вбитими. Серед забитих був беглербей Боснії. Козаки захопили у ворога чотири гармати, багато різної зброї і кілька полонених.

Таким чином, ці два дні боїв — 2 та 3 вересня — були першим етапом Хотинської битви, коли численний турецький авангард багаторазово, але безуспішно атакував козацькі позиції. Дії окремих турецьких частин проти польських позицій були локальними і мали на меті зв’язати польські сили. Бої цього періоду принесли успіх козацьким військам і польським загонам, що їм допомагали.

4 вересня під Хотином зосередилась уся кількасоттисячна турецька армія і почався другий етап Хотинської війни, коли атаки і штурми, а також генеральна битва провадились усіма мобілізованими військовими силами Туреччини. І знову головним напрямком їхнього наступу були козацькі позиції. Армія султана з трьох боків оточила польсько-козацькі війська. Навпроти козацького табору дислоковані були над самим Дністром спаги Діаберкіра під проводом Ділавера, вище зайняли позиції відділення з Анатолії беглербея Хасана, ліворуч від них стали полки Карамана і Сіваша. В центрі розмістилися яничари, які загрожували і козакам, і польським частинам, керованим безпосередньо Ходкевичем. В середині яничарських частин був розкинутий розкішний намет султана. Поруч і вище стояли спаги гвардії і війська, мобілізовані з Румелії, Марашу, Боснії, Раккі і Кафи. Даль навпроти загонів королевича Владислава, позиції займали війська з Алеппо, Дамаска і Триполі. Ліве крило навпроти військ Любомирського складалося з молдавських і валаських загонів і татарських орд, значну частину яких турецьке командування перекинуло з лівого берега. Уся артилерія турецької армії була сконцентрована проти козаків.

У вранішній імлі 4 вересня з усіх гармат турецької артилерії почався обстріл козацьких позицій. За дві години було випущено до тисячі ядер, але й на цей раз без значного ефекту. Більшість ядер перелітала окопи, де укрилися козаки, і падала у хвилі Дністра. Проте загинуло багато коней. Цей третій наступ був найсильнішим. Шість годин атакували сили нападаючих козацький табір. Після артилерійської підготовки спочатку вдарили яничари. Їх відбили. А потім, як морські хвилі, раз у раз накочувались на козацький табір ворожі війська. На кожну атаку козаки, керовані Сагайдачним, відповідали інтенсивним рушничним вогнем і рішучою контратакою. Три шалених штурми відбили козаки, їм допомагала литовська кіннота, котра трощила ворога фланговими ударами, а також німецька і угорська піхота, яку надіслав на підмогу Ходкевич. Увечері турки знову підійшли до козацьких позицій і почали кидати жмути запаленої соломи, прагнучи підпалити табір. А потім під прикриттям темноти почали новий штурм.

Відбиваючи цей четвертий штурм ворожих сил, козаки під проводом Сагайдачного перейшли до наступу. Козацький гетьман, який взагалі на противагу стратегії пасивної оборони розвивав далі козацьку наступальну стратегію концентрованого раптового удару і маневрену динамічну тактику, блискуче реалізував ці принципи в Хотинській битві, піднявши на новий високий щабель українське військове мистецтво. Відбивши атаку, козаки погнали ворога і, переслідуючи, на його плечах вдерлися у ворожий табір, захопили чотири гармати, п’ять наметів, багато коней, одягу, амуніції, зброї, полонених. Кілька високих турецьких воєначальників потрапило до рук козаків. Французький історик першої половини XVII ст. М. Бодьє писав: «Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і стягів султана». Поява запорожців серед султанських наметів викликала паніку в османських військах. Настав рішучий момент, який міг принести цілковиту перемогу і кінець війни. Але гінці, яких Сагайдачний посилав до Ходкевича, просячи допомоги і пропонуючи виступити всіма силами, поверталися ні з чим. Ходкевич відмовився ввести в бій свої війська, посилаючись на пізній час. Це було неприпустимою помилкою. Сучасники, а пізніше дослідники-історики намагалися зрозуміти і пояснити цю поведінку польського командуючого. Мабуть, не останнє значення тут мало те, що Ходкевич під впливом сеймових комісарів дотримувався концепції позиційної війни і стратегії пасивної оборони. Бодьє зробив висновок: «У цій битві козаки розгромили б турецьку армію, якби принц Владислав і польський генерал Ходкевич не наказали їм відійти, замість того щоб самим приєднатися до козаків». Сагайдачному довелося відводити своїх звитяжців назад. Козаки під вогнем батареї з 12 гармат і натиском контратаки всіх сил правого крила турецької армії змушені були відступити з великими втратами. Це був найкривавіший день у Хотинській битві. 800 чоловік вбитими втратили козаки. Турки — втричі більше.

Турецьке командування, зважаючи на фатальні результати наступів османських військ, вирішило на деякий час припинити атаки, і два дні, 5—6 вересня, не відбувалося військових дій. Заважав також сильний затяжний дощ. У турецькому таборі цей час використали для зміцнення фортифікацій, побудови шанців, насипу валів, встановлення батарей, поховання померлих. Підтягнулися останні турецькі вагони. І 7 вересня армія султана була вже в повній бойовій готовності.

В польсько-козацькому таборі також укріплювали позиції, будували нові шанці вздовж майже всього фронту; таким чином, табір був обведений подвійним валом. Інтенсивно направляли міст; нарешті, переправилися війська королевича Владислава і розташувалися в центрі.

Водночас Сагайдачний, котрий не раз водив запорожців на турецькі фортеці, віддаючи перевагу наступальній стратегії і тактиці, вирішив використати безініціативність ворога і випередити його можливий штурм. У ніч з 6-го на 7 вересня козацький гетьман організував і очолив могутній виступ запорожців, скерований на загони ординців, яких щойно турецьке командування перевело на праве крило. Татари, пробуджені від сну цілком несподіваним для них нападом, розгубилися. Приголомшений хан попросив у султана допомоги. Розбудили і підняли на ноги майже все праве крило турецької армії. На запорожців спрямували вогонь 20 гармат. Безладний нічний бій завершився, і запорожці на світанку повернулися до свого табору.

Цим виступом козацьких військ Сагайдачний почав серію нічних рейдів. Він провів кілька таких акцій протягом Хотинської битви. У нічних рейдах під безпосереднім керівництвом козацького гетьмана, які завдавали великих втрат турецьким військам і викликали серед них паніку, з особливою силою виявилася маневрена, динамічна тактика запорозьких козаків, їх ініціатива й активність, вміння максимально використовувати фактор раптовості. Нічні вилазки, раптові атаки, переслідування ворога під час його відходу застосовували козаки упродовж усієї сорокаденної Хотинської кампанії. За ініціативою Сагайдачного питання впровадження нічних атак спеціально розглядав польський сейм.

Свій могутній штурм 7 вересня турки почали раптовим ударом яничар на польський табір, передусім на слабо укріплене праве крило польської армії, яке до того жодного разу ще не було атаковане, а також на центр, де розміщувались необстріляні, щойно прибулі воїни королевича Владислава та інші коронні війська. Турки перебили значну частину двох польських піхотних рот, розміщених перед валом, захопили у них дві гармати, в результаті чого загинули обидва ротмістри. Нападаючі намагалися вдертися в табір. Паніка охопила польські коронні війська, частина жовнірів намагалася сховатися в середині табору. Ходкевич, який особисто очолив польські війська під час цього бою, кинув у бій свій резерв. Закуті в сталь, з шумними крилами із журавлиних пер, понеслися в атаку польські кіннотники — гордість і окраса польської армії — гусари. Вони витіснили яничар на межі укріплень і відбили нову атаку спагів. Але ворог продовжував наступати. Увечері турецьке командування двічі спрямовувало великі сили на стик польських позицій. Ходкевич ввів до бою свіжі загони. На чолі своєї корогви польський гетьман врізався в центр атакуючих спагів. Контратаки польської кінноти підтримувала вогнем піхота, захищена валами. Запеклі бої тривали.

Водночас зранку почалося раптове бомбардування козацьких позицій — 150 гармат обстрілювали козацький табір. Козаки зазнали значних втрат. Загинуло 40 запорожців, розбито було чимало возів, пало багато коней. Під захистом артилерійського вогню чотири рази атакували козаків спаги. Витримавши міцний артилерійський обстріл протягом п’яти годин, козаки героїчно відбивали шалені атаки спагів, а ввечері допомогли своїм литовським сусідам і польським гусарам відбити останню за цей день атаку ворога і остаточно змести з поля бою спагів. Кривава і тривала битва 7 вересня закінчилась перемогою польсько-козацького війська. Того дня турки втратили близько 1500 вбитих. Поляки і козаки втратили в цей день 400 чоловік. Бої 7 вересня стали переломним моментом у Хотинській війні, вони завершували її другий етап — ініціативний період дій усієї турецької армії. Після тижня невдач турецьке командування відмовилось від штурмів і атак і приступило до систематичної облоги, для чого здійснило повне оточення польсько-козацького табору, повністю перервало його комунікації з тилом. Розпочався новий, найважчий етап — довготривала боротьба на цілковите виснаження. Для того, щоб турбувати противника і з’ясовувати його боєздатність, турецьке командування планувало періодично проводити часткові атаки, передусім козацького табору.

8 вересня Ходкевич з іншими польськими військовими керівниками захотіли розвинути далі досягнуті перемоги. Однак вони, діючи в межах позиційної стратегії, вивели всю польсько-литовську армію за вали і почали чекати, бажаючи спровокувати турецькі військові сили на битву. Але турки не прийняли бою, навіть не вийшли з табору, тільки спорадично відстрілювалися. Натомість атакували козацький табір. У центрі йшли турецькі частини, на флангах — татарські. Козаки спочатку не відповідали, поки ворог наближався. Коли ж яничари почали вскакувати до рову, козаки піднялися і вдарили по нападниках з мушкетів. Ураганний вогонь відкинув ворога назад. Три атаки відбили запорожці, яких підтримала піхота Лермонта. Понад три тисячі атакуючих загинуло того дня.

Наступного дня, 9 вересня, повторився вихід польсько-литовської армії з-за валу, і, як попереднього дня, повторилися реакція ігнорації з боку турецького командування цього демаршу і водночас новий наступ на козацький табір після полудня. Півтори години турки інтенсивно обстрілювали козацькі позиції, а потім рушили на їх штурм. Ходкевич знову підтримав запорожців німецькою піхотою Денгоффа і Лермонта і двома корогвами лісовчиків. У результаті тригодинного бою турків примусили відступити.

Великі втрати у турецькій піхоті примусили султана направити чотири тисячі особистої гвардії в діюче військо для атак проти козаків, що робилися 10 і 11 вересня, однак і вони закінчувалися перемогами запорожців. Особливо сильному обстрілу піддали турки козацький табір 11 вересня. По частково збудованому мосту вони перевезли чотири легкі гармати і били прямою наводкою, знищуючи багато коней, вбили чотирьох воїнів. У відповідь відгукнулася польська артилерія, яка змусила замовкнути турецьку батарею. Атака яничарів була безуспішною.

В цей день зібралася військова рада у польському таборі. На пропозицію козацького гетьмана Петра Сагайдачного рада вирішила атакувати вночі турецький табір.

План спільної атаки на 12 вересня був розроблений заздалегідь. Кіннотники-лісовчики повинні були своєю військовою музикою, трубами, бубнами вчинити великий галас і шум, що мусило стати гаслом для запорожців і угорської піхоти, на яких покладалося завдання відкрити бойові дії. Запорожці по-пластунськи дісталися під турецький табір майже під самі намети і залягли в долині перед ним. Але збір польських військ затягнувся до ранку. Польський командуючий Любомирський не міг пояснити причини: чи незгода, чи боягузтво затягнуло концентрацію військ. Потім пішов дощ. і виникла загроза, що порох намокне. Тому Ходкевич дав наказ вертатися запорожцям і угорській піхоті, яка встигла теж підійти до турецьких позицій. Майже зразу ж козаки здійснили нічний напад на турецький табір самостійно. В дощову ніч Сагайдачний повів козаків на султанські позиції. У нічній темряві десять тисяч козаків підкралися до турецького табору. Знявши безшумно сторожу, запорожці увірвалися в намети. В турецькому таборі виникла паніка. Тікали кудись напівроздягнені яничари і спаги. Тільки було й чути лякливий крик: «Козаки, козаки!» Коли турецькі командуючі трохи отямилися, почалася безладна стрілянина. Захопивши великі трофеї, козаки організовано відійшли. Загін, залишений Сагайдачним, прикривав відхід Запорозького Війська. Цей загін прийняв на себе удар армії великого візира Хусейна-паші, що зробив невдалу спробу наздогнати війська Сагайдачного.

13 вересня ворог знову обстріляв козацький табір, завдав запорожцям відчутних втрат.

Всі ці дні наскоками діяли татарські орди. Вони нападали на окремі польські загони, захоплювали коней, що паслися за межами польського табору. Татари Кантемира перейшли Дністер, щоб порушити зв’язок з Кам’янцем, який служив для польського війська базою постачання. Вони захопили 100 возів з продовольством і порохом, зібраним для польської армії. Татари грабували села, захоплювали багато людей в ясир. Але не скрізь вони досягали успіху. Давало відсіч татарським грабіжникам місцеве населення. Наприклад, з Кам’янця зробили вилазку селяни та міські жителі і за допомогою гарнізону з 400 німецьких найманців відібрали у татар здобич і полонених, завдавши при цьому великих втрат ворогові. Відбувалися також герці-поєдинки між турецькими і польськими воїнами.

Осман шаленів від постійних невдач. Він наказав стратити одного пашу, звільнив другого, покарав інших воєначальників. Прибуття 14 вересня будзинського паші Каракаша із свіжими силами вселило в султана надію на поліпшення справ, і він вирішив атакувати весь польський табір. До чотиритисячного загону спагів Каракаша-паші були додані великі сили: п’ять тисяч яничар, 21 тисяча спагів. 15 вересня новий турецький штурм розпочався артилерійською канонадою, яка тривала з ранку до полудня. Потім на чолі з Каракашем-пашею спаги та яничари атакували погано укріплену ділянку правого флангу польського табору. Турки, подолавши вал, вдерлися в середину табору. Серед частини польських військ почалася паніка. Однак Ходкевич організував контратаку, і чотиритисячний загін німецької піхоти відігнав ворога. Влучним пострілом був убитий Каракаш-паша. Турки в паніці почали тікати. Козаки з тилу вдарили по відступаючих, знищили майже 300 ворогів.

Штурм 15 вересня був першим і єдиним за всю кампанію наступом турецьких військ, спрямованим виключно проти польського табору, і закінчився їх поразкою, завдяки спільним погодженим діям польських і козацьких сил.

Осман звинуватив у невдачі великого візира Хусейна-пашу і замінив його Ділавер-пашею. Серед турецьких воїнів зростало невдоволення. їх моральний стан і бойовий дух значно занепав. Поширилось дезертирство, хоча проти нього турецьке командування запроваджувало жорстокий терор. Серед тих, хто перейшов на польський бік, були син Хусейна-паші і племінник Ділавер-паші. Зростали труднощі з продовольством, дуже важко було нагодувати велике військо. Ціна хліба зросла в 60 разів. Голод і хвороби виривали все більше жертв з турецького війська.

Блокада давалася взнаки і в польському таборі, багато людей гинуло від пошестей. Хліб подорожчав у 40 разів, масово падали коні, крім того, їх різали для їжі, чим підтримували сили захисників, що невпинно слабшали. Багато хворіло і вмирало угорських та німецьких найманців.

Особливо тяжким було становище козаків, які прийшли під Хотин після кровопролитних боїв у Молдавії. Польське командування поділилося з ними продовольством, видало плату 50 тисяч злотих, але в тих умовах це був мізер. На такі гроші можна було купити лише по два буханці хліба на кожного бійця. Голод і хвороби стали поважною загрозою для польських і козацьких військ. Однак дезертирів серед козаків не було, в той час як шляхтичі тікали масово, хоч більшість із них потрапляла до рук татар у ясир. У кінці вересня польське командування видало наказ про те, що дезертири — польські шляхтичі — будуть страчені, а їхні маєтки конфісковані. Однак польське військо продовжувало танути.

Незважаючи на тяжку ситуацію, оточені і зголоднілі польсько-українські військові сили чинили запеклий опір наступам турецьких військ. А козаки навіть виявляли ініціативу і самі активно, наступально діяли проти ворога.

Сагайдачний скористався з дозволу сейму робити нічні рейди, вирішив взяти ініціативу у свої руки, діяти самостійно. Взагалі,навіть і слабий після поранення, козацький гетьман завжди наполегливо, рішуче діяв. Від ранку до ночі, а під час рейдів і вночі був на ногах, керував військом, втручався у кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана, сам перевіряв варту. Він провів серію нічних виступів запорожців, що мали на меті знищення живої сили противника, здобуття продовольства та інших трофеїв, деморалізацію турецької армії. У ніч на 17 вересня запорожці провели нічну атаку. Кілька сотень козацького війська пробралися до турецького табору, знищили понад тисячу ворогів і повернулися до себе, не втративши жодного чоловіка. Тоді ж козаки атакували турецькі загони, що охороняли міст через Дністер. Кількасот яничарів та інша сторожа на чолі з пашею була знищена або захоплена в полон.

У ніч на 18 вересня біля тисячі запорожців вдарило на позиції колишнього візира Хусейна-паші, де були розташовані спаги Карамана і Сиваша. Три години тривала запекла боротьба посеред турецьких наметів, у якій загинуло кількасот турків. Козаки здобули 200 коней, 20 верблюдів, багато фуражу, кілька наметів, багато одягу, зброї та коштовностей. Козацький напад турки відбили тільки тоді, коли прибули на допомогу спаги Румелії. Втрати запорожців були незначні.

Наступної ночі козаки повторили рейд. Обминувши непомітно турецьку сторожу, кількасот козаків вдерлися до ворожого обозу. Знищили кілька десятків турків, здобули дві корогви, захопили кількасот коней, дуже багато мулів, верблюдів, коштовні тканини, оздоблені золотом і сріблом.

22 вересня близько 800 запорожців вночі форсували Дністер, напали на турецький табір, що там розташувався. Козаки вдерлися на міст і скинули в річку 200 турків. Загинув Тогаджа-паша, був тяжко поранений Черкес-паша, а колишній візир Хусейн ледь не потрапив до рук нападників і ховався цілу ніч у кущах. Запорожці захопили кілька наметів, багато хутра, коней і верблюдів. Спробували знищити міст, однак підійшли допоміжні турецькі загони, і козаки вимушені були відступити й повернутися до свого табору.

В ніч з 23-го на 24 вересня козаки здійснили ще один нічний напад. Метою його було захоплення і знищення турецького мосту. У нічному рейді взяли участь дві тисячі козаків, 200 чоловік піхоти з полку Любомирського і значна кількість озброєної челяді з військової обслуги. Раптовість наступу і на цей раз відіграла свою роль. Захопили багато трофеїв. Однак головну мету цієї експедиції щодо захоплення мосту не вдалося реалізувати. В турецькому таборі вдарили на сполох. Хоча козаки добралися до мосту, але стягнуті великі сили спагів примусили їх відступити. Однак турки зазнали відчутних втрат. Близько тисячі їх загинуло.

Завдяки цим нічним рейдам козаків штаб султана, спостерігаючи таку активність, не міг знати, що польсько-козацький табір перебуває в найскрутнішому стані. Тому протягом майже десяти днів турецькі сили не розпочинали активних військових дій, а лише інколи спорадично вдавалися до короткочасного артилерійського обстрілу. 23 вересня опівдні артилерія Хусейна з-за річки бомбардувала козаків. З успіхом їм відповідали гармати Любомирського, який особисто їх обслуговував.

Вранці 24 вересня після хвороби помер Ходкевич. І хоча в польському таборі, щоб не послабити бойовий дух жовнірів, про смерть головнокомандуючого не говорили, в турецькому таборі про неї дізналися через кілька годин. Турецьке командування сподівалось, що серед польських та козацьких військ, які були виснажені тривалою облогою, виникло замішання і тому прийшов час для фінального удару.

Штурм 25 вересня турки почали обстрілом польсько-козацьких позицій з трьох боків — з півдня, з заходу та з-за Дністра — з гармат, настільки великих, що їх перевозили 14 парами волів. Для атаки султан направив також 14 тисяч яничарів своєї особистої гвардії. Отже, на поле бою вийшли всі наявні турецькі військові сили. Тільки о четвертій годині дня, коли грунт висох після ранкового дощу, ці сили завдали удару у стик між козацьким лівим флангом і литовцями, де стояли лісовчики. Яничари прорвалися до валу. Турецькі кулі розліталися в різних напрямках, рушничний вогонь охоплював майже всю територію табору. Однак біля литовської брами, на яку тиснули піші яничари під заслоном кінних спагів, нападаючі потрапили під вогонь замаскованого блокгауза, звідки стріляли дві гармати і сотня піхотинців. Любомирський, який заступив після смерті Ходкевича на посту головнокомандуючого, надіслав підмогу. З другого боку вдарили козаки. Прицільний інтенсивний вогонь викликав замішання серед ворогів. Виступ кількох полків козаків змусив ворога до втечі. Яничари тікали, зазнаючи великих втрат. Відсіч штурму пройшла по всій лінії. Запекла битва закінчилася цілковитою поразкою турецьких військ. Того ж дня ввечері козаки зробили вдалий рейд і захопили значну кількість худоби.

Султан, намагаючись зімкнути ще тісніше коло блокади, перейшов Дністер з декількома тисячами вояків і почав обстріл Кам’янця. Переконавшись у неприступності фортеці, турки відступили.

28 вересня султан вирішив зробити ще один, останній штурм, зосередивши для нього абсолютно всі сили, вводячи максимум резерві в. У таборі залишилось лише дві тисячі спагів і чотири тисячі яничарів особистої султанської варти. Ще вночі турки встановили чотири батареї. Найбільша, що складалася з 40 гармат, обстрілювала супротивника з-за Дністра. Другу встановили коло мосту, третю — навпроти шанців німців Денгофа, четверту — коле брами, де розміщені були польські коронні війська.

У вранішній час турки і татари провели розвідувальні дії. Відігнані від шанців, вони переконалися у дієвості вартової служби польсько-козацького табору. Коли розвиднилось, гармати почали бити, ядра летіли з чотирьох боків. Загалом було випущено 1500 ядер, з них 500 — з батареї за Дністром. Артилерійський шалений обстріл дещо відтіснив козаків від лівого берега Дністра, з чого скористалися татари, вплав перебравшися через річку. Але запорожці, підтримані німецькими частинами, перейшли в контратаку і примусили ворога на деякий час припинити гарматний вогонь і дещо відступити в глиб лівого берега Дністра. На правий фланг обрушилися основні сили, і артилерійська канонада відновилася. Очевидець описує: «Більш як 60 гармат гриміли безперестанно».

Після артилерійської підготовки почався штурм. Спаги і татари за Дністром відвертали увагу, загрожуючи переправою, в той час як на правий фланг обрушилися головні сили. Рядових воїнів підганяли сотники. Спаги, які спішились, несли перед собою снопи соломи, захищаючись від куль. Після дев’ятої атаки турки увірвалися на вали польських позицій, але були зустрінуті вогнем з гармат, що їх заряджали, коли закінчилися запаси ядер, шматками заліза й скла. Турки відступили під натиском угорських, польських, українських воїнів.

Особливо запеклі бої точилися перед козацьким табором. Запорожці, яких штурмували понад 20 тисяч спагів, відбили 11 атак на козацькі позиції. Щоразу запорожці діяли сильним рушничним вогнем або енергійними вилазками, кидаючись на ворога з шаблями, або вступали у рукопашний бій. Відбивши останню — одинадцяту атаку, запорожці кинулися на допомогу своїм союзникам, завершуючи цілковитий розгром ворога. Після закінчення битви, яка не вгавала протягом усього дня, втративши кілька тисяч вбитими і пораненими, деморалізовані, пригнічені турки повернулися до свого табору.

На полі бою полягло понад тисяча ворогів. Втрати в польсько-козацькому таборі були невеликі. Лише татари захопили 40 полонених у ясир.

Бої 28 вересня оцінювалися як найзначніша битва Хотинської війни. «Була то найбільша битва»,— зробив висновок турецький історик Котіб Челябі.

Цілковитий розгром турецької армії примусив султана, який неспроможний був далі вести війну, подумати про замирення. Турецьке командування налякала також звістка, що до Хотина прямує 20-тисячне Донське військо на допомогу своїм побратимам запорожцям. 29 вересня Осман і великий візир Ділавер-паша прийняли польське посольство на чолі з Якубом Собеським. Переговори почалися лише 2 жовтня і тривали протягом тижня. Турецька сторона намагалася підтримати свої вимоги зброєю. Під час переговорів турецька артилерія обстрілювала протилежний табір; звідти нечасто відповідали. Татари робили наскоки. Відбувалися поєдинки-герці.

А 5 жовтня розгорівся справжній бій, що тривав до вечора. І знову в центрі турецьких атак були козаки. Турки, щоб громити козацький табір з флангу. Переправили значну частину своїх гармат на лівий берег Дністра. Тоді козаки поділилися на два загони. Один переїшов на лівий берег Дністра і напав на розташовану там турецьку артилерію. Це було зроблено так блискавично і несподівано, що з турків урятувався тільки візир. Одночасно другий загін напав на турецький табір на правому березі ріки. Молдавський літописець говорить: «У турецькому війську зчинився такий переляк і велике замішання, що половина війська повтікала на другий кінець табору, залишивши і гармати. Козаки набрали одягу, шабель, кінської збруї, наметів, але найбільше поперевертали і порубали їх, і з великою здобиччю повернулися у свій табір». 8 жовтня турки викотили сім гармат і почали обстрілювати козацькі позиції. Польська кіннота вийшла за вали, турки швидко відтягнули назад свої гармати. Це прискорило закінчення переговорів.

9 жовтня був укладений мирний договір. З польського боку договір підписали іменем короля Сигізмунда III Станіслав Журавський і Якуб Собеський, з турецького — султан Осман і великий візир Ділавер-паша.

Польська сторона провадила переговори як переможниця. Безперечно, могутня турецька армія зазнала поразки, османський уряд — краху своїх загарбницьких планів щодо Польщі і України. Найбільшою перемогою польські посли вважали те, що не довелося поступитися територією.

Однак Хотинський мир був наслідком компромісу, і передусім за рахунок козаків. Умови мирної угоди були спрямовані проти запорожців. Невдячністю заплатила Річ Посполита запорожцям, котрі врятували її від катастрофи. Річ Посполита зобов’язувалась заборонити чорноморські походи і карати козаків за них. Польський король рекомендував відібрати у козаків човни, щоб не допустити їхніх походів на Кримське ханство і Туреччину і зменшити кількість козаків до 3000 чоловік, переписавши їх до реєстру. Решту, майже 85 відсотків учасників Хотинської кампанії, що забезпечили її перемогу, хотіли перетворити на кріпаків. Інша річ, що реалізувати такі свої плани польські феодали були неспроможні. Після Хотинського миру загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти, сила козацтва зростала, морські і сухопутні походи проти турецько-татарських агресорів досягай великого розмаху та масштабів, переростаючи у справжню війну. Туреччина примушена була направляти проти козаків увесь свій флот. Запорозька Січ ставала все більш незалежною республікою.

За умовами Хотинського миру Польща повинна була давати щорічно «подарунки» ханові. Однак від виплати щорічної данини Туреччині, якої вимагали султан і великий візир, що означало б васальну залежність Речі Посполитої від Оттоманської Порти, польські посли категорично відмовилися. Султан задовольнився одноразовими подарунками: хутро соболине і білих лисів, шкатулки, дзеркала. Вищі турецькі урядовці одержали кількасот талерів.

Закінчення переговорів і укладання Хотинського миру в турецькому і польському таборі привітали рушничними залпами. Турецькі війська 10 жовтня першими залишили поле битви. Тої ж ночі помарширували запорожці. Не довіряючи польським сенаторам і комісарам, вони поспішили перед польськими військами перейти турецький міст і стали табором під Брагою. 13 жовтня залишила свої позиції польська армія. 15 жовтня вона розташувалася обозом під Кам’янцем.

Так закінчилася сорокаденна Хотинська кампанія. Її загальне історичне значення величезне. Спроба Османа II поставити на коліна Польщу, ліквідувати козацтво і завоювати Україну закінчилася провалом. Протягом п’ятитижневих боїв султан не домігся жодної перемоги, а втрати його армії становили 40 відсотків воїнів.

 

 

Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.