Збиральництво

Збиральництво передувало усім іншим заняттям наших далеких пращурів. Коли ще людина не володіла жодними звичками виготовлення знарядь праці для здобування їжі, вона знаходила її готовою у природі: збирала ягоди, трави, горіхи, гриби та інші дари лісів і степів.

З розвитком хліборобства й тваринництва збирання природних продуктів харчування та лікарських рослин в Україні відійшло на другий план і стало додатковим заняттям, а в окремих місцевостях набрало форми промислу.

В Україні збирали плоди, листя, цвіт чи коріння кущів і дерев, найчастіше ягоди: суниці, малину, чорниці, брусницю журавлину (залежно від конкретної місцевості). Найбільше заготовляли малини та чорниці, які вживали свіжими або у вигляді соку; чорниці ще й сушили на зиму. У лісових і лісостепових районах особливо поширеним був збір багатих на вітаміни шипшини, калини, глоду, терену, горобини, а також диких яблук і груш, горіхів ліщини, березового соку.
Окремі види дикорослих рослин використовували як приправу до їжі (кмин, щавель, хрін), а також спорадично вживали як страву, особливо в бідних сім’ях навесні, коли закінчувалися основні припаси їжі або в роки неврожаїв. У страшні 1933 і 1947 роки штучно організованого голодомору для багатьох сімей східних областей України лобода, щавель, кропива, лопух, підбіл ставали порятунком від голодної смерті. При потребі листя лободи, вересу, липи, кору й коріння дерев, жолуді селяни додавали до розчину, з якого пекли хліб.
Букові горіхи й жолуді збирали для годівлі свиней; окремі рослини — для різних господарських занять: дикі коноплі й кропиву (лико старих стебел) — для ткацтва; лепеху, кору й коріння дерев — для плетення кошиків, личаків; смерекові, ліщинові чи березові гілки — для обручів до дерев’яного посуду; мох — для утеплення стін; хвою — для підстилки худобі.
Майже вся територія України багата на гриби, тому їх збір був дуже поширеним; збирали білі («правдиві») гриби, підберезники, підосичники, опеньки, лисички, сироїжки, сморжі, печериці та багато інших, назви і види яких по всій Україні досить різноманітні. Їх варили для щоденного споживання, заготовляли на зиму чи на продаж. Існували різноманітні поради щодо збирання грибів: скажімо, як відбирати їстівні гриби і як знаходити грибні місця. У багатьох селах Прикарпаття навіть не всі їстівні гриби збирали для їжі, а окремі отруйні гриби заготовляли для господарських потреб; мухомор — для знищення мух, губку — для кресал.
Природні умови різних регіонів України зумовили певні місцеві риси в збиральництві трав, ягід, плодів. Це стосувалося різновиду рослин, до певної міри часу їх збирання. Збиральництвом займалися з урахуванням вегетації рослин, їх смакових чи експлуатаційних якостей під впливом температурного режиму, інших чинників. Наприклад, тільки на Поліссі збирали журавлину і дикий часник, у Карпатах і на Поліссі — чорниці, у Карпатах — букові горішки, живицю. Рослини, з яких для лікування використовували корінь, найчастіше збирали ранньої осені (лопух, арніку). З лікувальною метою заготовляли також плоди, листя та цвіт кущів і дерев: шипшини, глоду, калини, сосни, вільхи, берези, бузини, липи, цілющі властивості яких були відомими ще в древньоруський період.
Окремі ягоди (терен, шипшину) збирали пізньої осені, після приморозків; журавлину — зимою й напровесні, бо вона добре зберігалася під снігом. Дуже важливим було не допустити перезрівання рослин, особливо при зборі лікарських трав.
Велика увага приділялася збору та заготівлі лікарських рослин, таких як рум’янок, бузина, папороть, ялівець, полин, материнка тощо, тобто тих, що росли поблизу осель, на сінокосах, а також у степах, лісах та гірських пущах. їм приписували, крім усього, ще й магічну силу. На Гуцульщині до лікарських зараховували понад 350 видів рослин, отже, збір їх мав велике значення, передусім, для тих, хто займався народним лікуванням. Певні відвари, настої, мазі з лікарських рослин уміла готувати майже кожна господиня, і тому вузлики чи віночки висушених квітів можна було побачити практично в кожній хаті.
Часом найінтенсивнішого збору лікарських рослин в Україні був день напередодні і на саме свято Івана Купала (7 липня). Напередодні свята, перед заходом сонця, по лікарські трави, квіти збиралися підлітки, молоді дівчата. Зібрані рослини в’язали пучками і обов’язково залишали на ніч на луці або подвір’ї для того, щоб на них «упала роса». За звичаєм це робили тільки перед святом Івана Купала і вірили, що купальська роса надає лікувальним рослинам особливої сили.
Жінки за цілющими травами найчастіше ходили зранку, до схід сонця.
У Карпатах, зокрема на Західній Бойківщині, лікарські рослини найчастіше збирали у русальну п’ятницю, вважаючи їх тоді найбільш цілющими. Загалом це мало під собою раціональний ґрунт, оскільки зазначені дні (Купала, Русаля) випадали на червень — період найбільшого цвітіння квітів. Збиральництвом повсюдно займалися насамперед жінки й підлітки які літньою порою були досить вільні від інших господарських занять. Вони майже цілими днями збирали в лісах їстівні ягоди й гриби, збагачуючи і урізноманітнюючи цим харчовий раціон сім’ї. І все це — попри існуючі обмеження для селян у зборі лісових дарів у поміщицьких лісах. На Поліссі за збирання в лісі ягід або грибів селяни були змушені платити або відробляти; за самовільний збір накладався штраф. Щоправда, люди не визнавали цих заборон, пояснюючи: «Пан лісу не садив, щоби міг іншим заборонити»; «Ліс — Божий та людський». Народне розуміння було таке: все те, на що не затрачена праця, не є індивідуальною власністю, а належить усім.
Зібрані дари природи в заможних родинах були ласощами, в бідніших — доповненням до щоденного раціону, а в найбідніших, коли закінчувалися харчові запаси, становили основну страву.
Збирання живиці, коріння й кори дерев, жолудів належало до занять пастухів та літніх чоловіків. Заготівля березового соку в XX ст. набула форми промислу і відбувалася організовано, певними виробничими гуртами. У степовій частині України (Миколаївська, Одеська області) уже в повоєнний час поширеним заняттям сільських підлітків під час шкільних канікул було збирання на колгоспних полях бур’янів (в’юнкої «берізки») для годівлі домашньої худоби. Важливу статтю поповнення сімейного бюджету становили лісові ягоди і особливо гриби, їх продавали у найближчих містах і містечках, а також на місці приїжджим на літній відпочинок. Бойків чи поліщуків із довгими в’язками сушених грибів можна було зустріти (особливо напередодні Різдвяних свят) у селах сусідніх регіонів, а також на великих ярмарках Одеси, Варшави, Відня, інших віддалених міст.
Отже, збиральництво в Україні зумовлювалось практичними потребами, але одночасно було і певною формою дозвілля. Ця подвійна функція збиральництва зберігається й донині. До цього заняття все ширше залучаються міські мешканці, які розцінюють його як засіб поповнення індивідуальних запасів харчування і як важливу форму спілкування з природою.
На певних етапах історичного розвитку чільне місце в господарсько-виробничій діяльності українців посідали також інші види допоміжних занять і промислів — чумацтво, візникування, різноманітні лісові й мандрівничі промисли тощо.