Злидні

У східнослов’янській міфології злидні — це злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, туляться в кутку за піччю й постійно голодні.

Ставлення до злиднів, убогості, як і до самих бідняків, в українському народі виробилося протягом віків цілком негативне, подібно як і до хвороб, смерті тощо. При цьому, зазвичай, у злиднях звинувачували самого злидаря. “Бідний, бо дурний, а дурний, бо бідний”, — казали про такого, якщо він не був хворим,
старим чи калікою (з них не сміялися, їх не зневажали, громада їм допомагала,
як і вдовам, сиротам — знедоленим із об’єктивних причин).

Стосовно
ж здорових, нормальних членів суспільства загальноприйнятою була думка, що вони
мусять працювати задля забезпечення собі заможного, щасливого життя.
“Роби, небоже, то й Бог допоможе”, — сказано у прислів’ї.
Проте,
буває, чоловік старається, мучиться все життя, тяжко працює з ранку до ночі, а
таки не може вилізти зі злиднів. Невдах побоюватися, трималися від них подалі,
щоб не перебрати на себе їхніх злиднів. Здаваося б, усе в них мало бути гаразд, врожай дощі вимочили або сонце
спалило, купив корову — здохла, продав вівці — злодії гроші вкрали, прийшов
додому — хата згоріла… “Не щастить”, — кажуть. І тоді в уяві
виникають людиноподібні демонічні істоти — особливий різновид нечисті, який
спричиняє увесь цей клопіт. Звуться вони злиднями й асоціюються з іншими, теж
людиноподібними образами, такими як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській
міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка
раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).
Злиднів
уявляють маленькими, завжди голодними старими чоловічками, які сидять на плечах
людини й покидають її лише після смерті (“Багатство — дочасне, а злидні
довічні”, “Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна”,
— твердять прислів’я). У хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча
можуть бути де завгодно. В легенді сказано: “В одному селі жив чоловік, —
здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б’ється, як
риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: “Що
за причина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене злидні обсіли?” А йому
хтось відповідає: “Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не
розбагатієш, доки ми будемо в тебе”. Чоловік був не дурень. Розкинув
думками туди й сюди та й питає: “Та хіба вас багато в мене
розвелося?” — “Багато, — озвалося те ж саме. — “А чому ж вас не
видно?” — знов питається. — “Це ми такі маленькі, що нас ніхто не
бачить”. — “Де ж ви поміщаєтесь?” — “Та ми будь-де можемо
бути”.
 
Фаталізм,
приреченість, почасти властиві українській народній свідомості (“Гроші
йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні”), в казках, легендах
та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки
розуму й життєлюбству: їх можна зав’язати в мішку, заткнути у пляшці чи
полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв’язавши,
можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв’яже, як у тій
легенді, що ми її вже почали розповідати: “Саме тоді чоловікові схотілося
понюхати тютюну, й він відкрив ріжок. “А ось тут, у ріжку вміститесь?”
— питає. — “Аякже!” — відгукнулось те, і вмить почувся голос із
ріжка: “Ось ми вже всі в ріжку!” Чоловік швидко заткнув ріжок
закладкою, а далі гайда до занедбаного млина й поклав ріжок під вал. Відразу ж
після цього все в чоловіка пішло чудово. З’явився в нього достаток, а там і
багатство”.
Дуже
популярними є легенди про те, як господар закриває злидні в бочці або прищелює їм пальці колодою. “Жив собі
чоловік, та такий бідний, що іноді нічого було їсти не лише йому, а навіть і
маленьким діткам. А бідняк той був музикою. От після вечері взяв він скрипку й
почав грати. Діти, як тільки почули, одразу посхоплювалися й давай танцювати.
Коли дивиться, а разом із дітьми й злидні танцюють посеред хати, а коли
перестав грати, злидні так і посунули під піч. Як вони поховалися, чоловік той
і питає: “Може, вам під піччю зле, тісно сидіти?” А один і каже:
“Де там тобі, чоловіче, добре! Тіснява така, що й не доведи Матір
Божа!” Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й каже
злидням: “Улізьте-но всі сюди!” Злидні повлазили всі у діжку і
наповнили її до краю, а він схопив пруток та вмить заднив діжку, вивіз її у
поле й покинув там. Минуло там, може, з півроку, господарювання в нього пішло
так добре, що й багаті люди стали йому заздрити”.
 
Поширеним
у фольклорі багатьох народів є мотив змагання з нечистою силою і розправи з
нею, завдяки кмітливості людини, в такий спосіб: “Запріг бідний брат коня,
приїхав додому й каже: “Ану, злидні, поїдемо в ліс!” Вилізли злидні
з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали.
Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав
грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже злидням:
“Братики-голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!” — “Як
же, — питають, — станемо тобі допомагати, коли в нас і сокири немає?” —
“А ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі
лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба”. Зробили злидні так. А бідний
брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім
злидням”.
 
Такі
легенди чи казки здебільшого мають подібне продовження: позаздрив багатий брат
щастю бідного, почав розпитувати його, як він розбагатів. Той розповів йому, як
позбувся злиднів і куди їх зачинив. Не міг змиритися багатій із тим, що його
брат став заможнішим за нього, й захотів випустити злидні, щоб обсіли вони
знову бідолаху. “Побіг чимдуж до річки та за боклаг. Тільки-но відіткнув
його, а злидні звідтіля вискочили і вчепилися за нього. “Тепер ти
наш”, — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке багатство в його було,
погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі головинки. Оселився
він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із
злиднями”.
В
інших народів існували і ще деякі вірування щодо того, як спекатися цього
різновиду нечистої сили. Скажімо, у Віденській губернії було зафіксовано обряд
“палення злиднів”, який здійснювали на Купала. Молодь села або
кількох сіл збирала всілякий непотріб, лахміття, складала його на старий віз,
до якого запрягала найгіршу в селі клячу. “Злиднівський віз” палили
разом зі старою упряжжю, й це символізувало знешкодження всієї сільської
бідності разом із її винуватцями — відьмами та чаклунами.