Під демонологією розуміються уявлення українців про злих духів (демонів), що дійшли з давніх часів. Демонічні істоти слід відрізняти від «непростих».
Наприклад, гуцули відносили до останніх знахарів, примівників, градівників, віщунів та інших, вважали їх земним втіленням уявних незвичайних властивостей — як фізичних, так і духовних. Демони — це фантастичні істоти.
Найпопулярнішим демонічним персонажем у нашого народу був чорт. За народними віруваннями, чорт вже був перед створенням світу, коли панував хаос. Бог побачив його в піні та взяв зі собою, але незабаром чорт збунтувався проти Бога. Його назва пішла від давньої назви волхва. Під впливом християнської релігії волхви, які начебто володіли язичницькими таємницями, почали трактуватись у новому світлі.
У народних уявленнях чорти наділяються рисами побутового характеру, спільними для багатьох регіонів України. Відомий етнограф Володимир Гнатюк так описував образ чорта в народних уявленнях: «Чорта уявляють чорним чоловіком з гачкуватим носом, із двома рогами і з кігтями на руках, ліктях, колінах і ногах. Чорт має собачу морду, загнений хвіст, а роги ховає під круглим капелюхом із широкими крисами. Вбраний в коротеньку куртку і вузькі панталони». Інколи народ «одягає» чорта у «німецький» одяг.
Люди вірили, що чорти належать до певних рангів. Гуцули вважали, що найголовніший чорт називається «арідником» і йому підпорядковані чорти нижчого рангу: «дідьки», «біси», «юдники», «щезники». На Полтавщині наприкінці минулого століття чортів називали іменами: «сатанаїл», «сатанюк», «ідол», «демон», «нечистий», «куций», «лукавий» та ін. Такі різні назви зумовлені ще й тим, що в Україні вимовляти ім’я чорта вважалось непристойним, тому українські селяни, перш ніж виголосити це слово, просили пробачення.
Чорти, за народними повір’ями, могли перевтілюватись у різних тварин (цапа, коня, собаку тощо), з’являтись в образі парубків і свататись до дівчат. На Лубенщині чортам приписували винахід горілки і тютюну, а також розведення бур’янів. Вважалось, що чорти, як і люди, народжуються, одружуються, але ніколи не вмирають. На них перетворюються нехрещені померлі діти. Дуже часто чорти викрадають людських дітей і підкидають своїх.
Багаті чорти можуть допомогти розбагатіти людям. Для цього людина повинна віддати чортові душу, підтвердивши свою згоду запискою, написаною кров’ю з мізинця.
Від чорта пішли всі нечисті духи на землі (водяники, болотяники, лісовики, польовики та ін.). Усім слов’янським народам відомий образ блуда. Оригінальністю відзначається знаний лише в західній частині Гуцульщини чугайстер («чу-гайстрин», «чугайстрик») — лісова людина. Він вищий ростом від смерек і з’являється в білому одязі. До людей ставиться доброзичливо, але харчується м’ясом нявок («лісовиць»), яке пече на вогні. Образ чугайстра змалював Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків». Про домовика у народі поширювались різні повір’я. Так, у центральній частині України він буцімто з’являвся лише у Страсний четвер на горищі. Жителі Харківщини вважали, що домовика можна побачити під Новий рік, на Різдво чи Великдень, а також в інші дні. Трактування цього образу далеко не однозначне, навіть протилежне: в одних випадках він допомагає господареві в роботі, в інших — нічим не відрізняється від диявола.
За гуцульською версією, кожен багач має хатнього чорта і користується його послугами. До речі, ці погляди були поширені наприкінці XIX ст. і на Бойківщині. Якщо вірити їм, то тільки заможні господарі мали поміч від дідька («хованця», «вихованка»), який допомагав їм у різній роботі, доглядав дітей і худобу.
У східних областях України побутували й інші трактування домовика («домівника»), або домового дідька. Він приходив як сажотрус і міг скоїти чимало лиха (мордувати коней, лякати дітей, душити господаря тощо).
Серед інших представників «нечистої сили» дуже часто згадуються вовкулаки, русалки, мавки, лісниці тощо.
Безумовно, у процесі свого розвитку український народ не міг не переосмислювати різних демонічних істот. Проте залишки давніх уявлень дійшли і до наших днів.