Дуб — символ сили, чоловічої могутності, священне дерева; бога-громовика. Культ дуба існував у всіх індоєвропейських народів, це дерево було присвячене найголовнішому з богів: у Греції — Зевсу, в Італії — Юпітеру, в Німеччині — богові грому Донару.
Кельтські жерці, друїди, вважали дуб найсвятішим із дерев. У литовців дуб присвячений Перкунасу — богові грому, блискавки й дощу. Щоб дочекатися багатого врожаю, чоловіки приносили жертви дубам, а жінки — липам.
Слов’яни
обожнювали дуб як дерево громовержця Перуна, пов’язуючи його з вогнем та
блискавкою. Особливо шанували дерева, спалені грозовим ударом: на їх місці
будували капища, в яких завжди горів “вічний” вогонь із
“дубового древія”; а людину, вбиту блискавицею, вважали обраною
богом. За християнства виникло повір’я, ніби під дубом ховаються від Божого
гніву чорти, й саме тому стріли-блискавки часто влучають у стовбур. Із тієї
причини й остерігалися переховуватися від грози під цим деревом.
“Живий” ритуальний вогонь також добували з дуба. Давні українці мали
свої священні гаї, у яких, згідно з їхніми віруваннями мешкали боги, — там
відправляли обряди, приносили жертви. З свідченням літописців, воїни київських
князів Олега й Ігоря, пливучи Дніпром “у греки”, зупинялися на
острові Хортиці, щоб від дати шану Перунові й принести жертви кремезному
дубові.
У
народнопоетичній уяві дуб виступає в ролі світового древа. Він символізує світову
вісь, яка сполучає верхній і нижній світи живих істот і померлих предків,
знаменуючи центр всесвіту. У казці герой, який відбуває випробування, пов’язані
з обрядом ініціації, має потрапити на той світ: під дубом розташований вхід до
під земного царства, по дубу можна залізти й на небо.
У
казках дуб означає не так дерево-рослину, як особливе сакральне місце, з котрим
пов’язана доля людини й біля якого відбуваються вирішальні для життя героїв
події. У казках про Правду Кривду або бідного й багатого брата на верхівку дуба
сідають віщі птахи. Під дубом також збираються чорти, які розкривають секрети зцілення
осліпленого героя, зачарованої царівни тощо. В інші казці хлопець мусить
виконати складне завдання. От іде він до коня та й сльозами обливається. А кінь
каже: “Чого ти, хазяїне, плачеш?” — “Як же мені не плакати, —
відповідає той, — як цар заставив дістати з моря сім та сім перлин”. Кінь
мовить: “Підеш моря,
й залізь на високий дуб, а як вода розіграється, так хапай найбільшу рибину й
держи її, поки вода не заспокоїться”. Отже, й тут дуб — світове древо
посеред моря, він поєднує буденний, земний світ із водною стихією, рибою —
хтонічною істотою, і від цього древа залежить доля героя.
Згідно
з міфологічними уявленнями, дуби існували ще до народження світу. Про це
співають у світотворчих колядках:
А
на тім морі ой два дубочки,
На
тих дубочках два голубочки…
Стали
радити, як світ сотворити…
Триєдина
організація всесвіту прирівнюється до тричастинної будови дерева у величальній
колядці господарю:
На
твойому дворі дуб гіллянистий,
А
в тому дубі та й три користі…
У
корень дуба — сивії бобри,
Посеред
дуба — ярії пчоли,
У
версі дуба — ясні соколи.
Образ
дуба, що ввібрав у себе міфологічні уявлення про світове древо як узагальнений
символ творення життя, добра, бачимо у вірші Степана Руданського “До
дуба”:
…
А ти, дубе, кріпись,
Ти
рости та рости,
І
до пекла дістань,
І
у пекло заглянь,
І
до хмари дістань,
І
на небо поглянь…
І
у силі, в добрі,
Як
скала, затвердій.
І,
як Бог світовий,
Над
землею ти стій.
У
давнину було поширеним вірування в те, що душа померлої людини переходить у
дерево. Причому душі небіжчиків обирали для свого перевтілення переважно дуби.
Це уявлення підтверджене реальним фактом давніх поховань у лісах, зокрема
дубових, — на деревах чи під деревами. Воєвода князя Святослава, Ян Вишатич,
після придушення в Суздальській землі повстання смердів у 1071 р. віз полонених
волхвів до Шексни, там убивав їх, а тіла вішав на дубі. Під дубами закопували
загиблих героїв, святих. За часів, коли поширення набула кремація небіжчиків,
на дубах ставили горщикиз
попелом від поховального багаття. Жертовний характер цього обряду проступає в
дитячій примовці-замовлянні: “Іди, іди, дощику, // зварю тобі борщику // в
новенькому горщику // та поставлю на дубі: // дуб ізворухнеться, // горщичок
розіб’ється”.
У
народів Сибіру померлих маленьких дітей ховали в колодах, які підвішували на
дерева. Домовину, хрест та інші ритуальні предмети виготовляли з дуба
(“труна” = “дубовина”). У казці “Юліанка, або
Дерев’яне чудо” мовиться про те, як жінка одного пана, помираючи,
наказала, щоб він одружився лише з тією, котрій підійде на палець той перстень,
який вона йому лишила. Ходив пан по світу, але жодній дівчині перстень не
прийшовся — тільки його доньці. “Ну, — каже, — тепер мусиш мені за жону
бути”. Щоб відкласти весілля, дівчина загадала пошити їй три плаття:
золоте, оксамитове і… дерев’яне. Символіка останнього зрозуміла — це труна:
“Дівчина дуже молилася, аби земля її примкнула, й таки цілком пропала в
землю”.
Сюжети
легенд, у котрих ідеться про різні демонічні персонажі (перевтілених мерців),
також пов’язані з уявленням про дуби як місце помешкання душ померлих предків.
Так, південнослов’янські віли та скандинавські норни живуть у дуплах кремезних
дубів. На величезні старі дуби злітаються в купальську ніч відьми, чорти і
змії.
На
трьох великих дубах сидів страхітливий птах Кук, який забивав усіх птахів, щоб
побудувати з їхніх кісток палац. Згідно з повір’ями, не можна палити дубового
листу, бо здійметься вітер (вітер, вихор, передусім, уособлює душі
“заставних” мерців — померлих наглою смертю, самогубців, утоплеників,
проклятих батьками дітей).
Найвиразнішим бачиться міфологічний
зв’язок дерев із душами померлих предків на Зелені свята. Вважають, що у
клечання (зелені гілки дерев, рослини) вселяються душі померлих родичів, які
спускаються з того світу по деревах, вилазять із води, виходять із могилок. У
суботу перед Зеленою неділею рубають листя з дуба, липи, клена, вносять у хату,
кладуть на вікна, під стіл, під ліжко, “щоб тиї русалки ходили, щоб ноги у
них не кололися”; вішають на портрети, ворота, колодязі — це для того,
“щоб колихались русалки”. В останній день на Русальному тижні русалки
збираються на великому дубі, ходять навкруг дерева, співають пісень:
“Стій, дубе, не торкайся, поп’ємо-поїмо та й розійдемося”. Жінки
вішають на дубах для русалок сорочки, а дівчата — вінки.
Шанували
дуб і як родюче дерево (на ньому багато жолудів), тому обрядові дійства проти
безпліддя відбувалися біля дуба, як і біля плодових дерев. На Поліссі зберігся
звичай садити дубок, коли народиться дитина. Якщо дуб гарно росте, це
вважається доброю прикметою. Це повір’я втілилося в казці, коли дерево
сповіщало про стан героя: як під’їздив богатир до своєї домівки з перемогою —
листя на дереві зеленіло, як потрапляв у скруту — скручувалось або з нього
капала кров.
Дуб
— чоловічий символ. У піснях він асоціюється з молодим парубком, козаком, а
береза — з дівчиною. Дітям так пояснювали їхню появу на світ: дівчинці казали,
що її зняли, як на березі сиділа, а хлопчику — що його знайшли на дубі. Коли
дуб і береза сняться в парі, вони віщують весілля. У любовній магії
використовували тріски з дерев, узяті в тому місці, де зрослися докупи дуб із
березою. З дубом пов’язані різноманітні народні засоби лікування. Дубова гілка
й кора служать оберегами проти відьом та мишей.