Земля для хлібороба завжди була живою матерією, наділеною конкретним відчуттям: землю не можна було паплюжити ні дією, ні словом. Образ Матері-Землі, Землі-годувальниці віками оспіваний на етнічній території України.
Уява хлібороба витворила божества, які, на його думку, опікувалися плодючістю землі, не давали їй вичерпатися; у низках складених міфів, легенд проповідувалися моральні та етичні норми ставлення до неї.
Багатовікова практика вирощування культурних злаків збагачувала українського хлібороба досвідом; він усе глибше проникав у фізичну суть дивовижного феномена. Зміна культур, підживлення ділянки, парові клини — це ланки поступового опанування засадами агрономії.
Обробляючи землю, хлібороб передусім звертав увагу на її родючість, емпірично правильно визначаючи ті чинники, які покладено в основу ґрунтоутворюючого процесу. Одразу впадав у вічі колір ґрунту: «На чорній землі більше хліба»; «Чорна земля родить білий хліб», — полюбляли примовляти рільники. На основі практичного досвіду народ створив свою класифікацію ґрунтів у межах певних природно-ландшафтних зон.
Вирізнявся степовий чорнозем, який, у свою чергу, за відтінками поділявся ще на підвиди. Чорноземи на горбах, схилах чи в долинах на Поліссі іменували: «горовий», «покатистий», «долинистий»; той, що прилягав до болотяних місць,— «припадливий», чи «солонцюватий». Розчищену від лісу ділянку з ґрунтом чорного кольору теж відносили до розряду чорноземних («лісовий чорнозем»). І взагалі на Поліссі, як, можливо, ніде на території України, люди нагромадили багаті традиційні знання про ґрунти. Лишень пісковий тип ґрунту має у місцевих хліборобів сім підвидів, кожен — зі своєю фізичною структурою, гумусною потужністю, агрономічними властивостями. Піскувату «щиру землю» поліщук обробляв лише у разі крайньої потреби. Про таку землю казали, що її не варто засівати («це не земля, а пустиня», і гній не помагає, бо крізь сипкий пісок провалюється, наче через «диряву телігу»). Не затримується у цьому ґрунті волога, він завжди сухий. «На щирій землі живцю ніколи не буває… Коли утром дощик, серед біла дня дощик, увечір дощик, так тілько тогда живець буде», — вважали місцеві хлібороби.
Більше надії на врожай було від землі, розчищеної від «бору» (сосни) — «борової землі». Однак недовго ця земля годувала хлібом: рослини дуже швидко вибирали з неї поживу, і вона переходила у розряд «щирого піску». Значно потужніший шар родючого ґрунту був на «чорнолісних» площах, зарослих дубами, липами, в’язами. Хлібороби знали, що дуб росте на міцних ґрунтах, тому переважно намагались освоювати чорнолісну землю, а вже потім «дубровну», тобто ту, де росте береза. Існували ще землі «дубровно-бурові», чи «дубровно-чорнолісні».
Розуміння стану поля, його родючості формувалося поволі, через маленькі відкриття: висипали на грядку попіл з печі — забуяло життя рослин, спалили деревину і посіяли в попіл — колоситься збіжжя, на розорених пасовиськах угинається жито… Нині може видатися, що свідоме удобрення ріллі сягає глибокої давнини. Та ще у період Київської Русі хлібороби лише спорадично підживлювали ґрунт, хоч уже володіли певними знаннями щодо родючості землі.
Якість ґрунту визначалась його насиченістю тими чи іншими живими організмами (черв’яками, комахами, кротами, ховрахами тощо). Черв’яки проробляли численну кількість ходів у ґрунті, збільшуючи тим самим його пористість; у результаті своєї життєдіяльності насичували його органічними рештками. Тому землі, де помітно багато черв’яків, залюбки освоювались селянами; тут висівали вибагливі культури, садили городину.
У народі вважались родючими і ті землі, які «дує киртина». Бо справді, кріт, прориваючи нори, добре перемішував ґрунт, впливав на його мікроклімат.
Чималу роль у народному традиційному рільництві відігравали знання основних шарів ґрунту: родючого і підзолистого. Недарма хлібороби вважали: якщо хочеш знати землю, слід дивитися «не на землю, а під землю… на підґрунтя». Виорюючи верхній родючий шар, остерігались зачіпати материкову породу, яку часто називали «адамовою землею», або «мертвицею».
В арсеналі селянина для збереження сили землі були й інші ефективні засоби: відпускали ділянку на відпочинок під чорний пар, протягом року її підживлювали і кілька разів переорювали. Або висівали однорічні чи багаторічні трави, переважно люпин, і в середині літа, коли той набирав найбільшу масу, розростався, — приорювали люпин як зелене добриво. Тому й казали: «На старину гній возять, на новині хліб сіють».