Іграшки — це галузь українського народного мистецтва, що об’єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, паперу та ін. Від давніх українських іграшок XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. До нас дійшли переважно керамічні й дерев’яні зразки, датовані XIX ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо.
Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Саме у цей період в Україні історично сформувались три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров’я, Поділля і Прикарпаття, а в їх межах утворилися провідні осередки. Протягом тривалого часу тут формувалися місцеві стильові особливості.
Народні керамічні, дерев’яні та плетені іграшки були переважно побічним промислом у системі основного виробництва — гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів. У селах Подніпров’я, де виготовляли з дерева на продаж різноманітні побутові речі, оздоблені різьбленням, водночас створювали їхні маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що масштабом. У с. Мокієвка Полтавської області у XIX ст. виточували і витісували іграшкові тачівки, товкачики, рублі, оздоблені різьбленням.
Серед іграшок Подніпров’я кінця XIX ст. трапляються оригінальні дерев’яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вони нагадують качечку. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами -. вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів ткачів, теслярів, що «працюють» унаслідок руху планок.
На Прикарпатті відомими осередками продукування іграшок з дерева були села Ілінці, Прутів, Тростянець, Річка Івано-Франківської області, Мервичі, Вільшаниця, Наконечне та передмістя Яворова Львівської області. Яворівські столярі у XVIII — на початку XX ст. виготовляли різноманітні візочки з драбинками, з одним або двома силуетно вирізаними кониками на передній частині основи. Користувалися популярністю іграшкові меблі, музичні інструменти та ін.
Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів (Опішня, Бубнівка, Адамівка, Вишнівець, Стара Сіль та ін.) іграшки вивозили на ярмарок. У кожному осередку формувалися традиції як у ліпленні форми, так і в розписі. Наприклад, для жіночих фігурок с. Опішня Полтавської області характерні низькі дебелі постаті з півнем під пахвою. Гончар Остап Ночівник ліпив також витончені фігурки дівчат з кошиками; вершників він зображав на трійці, застосовуючи відомий прийом: одному коневі прилаштовував три голови.
На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більш ніж у десяти осередках. Ляльки мали під пахвою пташку або тримали у руках немовля. Виріб «жінка з птахом» був поширений у багатьох видах народного мистецтва слов’ян та інших народів і мав надзвичайно глибокі міфологічні корені. Окрім того, лялька з найдавніших часів вважалась одним з елементів шлюбної магії; вона супроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла, за повір’ям, народженню дітей.
Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників.
Близькими до керамічних іграшок були пластичні вироби з сиру (Брустори, Річка, Снідавка, Шепіт Івано-Франківської області) у вигляді коників, оленів, кіз, пташок та ін.
У багатьох осередках плетіння з лози, рогози і соломи виготовляли кошики для дорослих і дітей. Найбільш поширеною іграшкою для сільських дітей були чудернацькі солом’яні ляльки з перев’язаною головою і талією та довгими руками. Колись такі іграшки використовувалися у магічних дійствах.
Іграшка при всій своїй різноманітності й багатофункціональності залишається важливим засобом виховання дітей. Саме через спрощені іграшки-знаки дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами, врешті вона приєднується до одного з джерел народного мистецтва