Історія розвитку в’язання

В’язання — один з найдавніших видів рукоділля. Перші в’язані речі належать до III—IV ст. н.е., і виявлені вони в різних місцях, причому досить віддалених одне від одного. Знайдені на території Нового Світу (Перу) знахідки, що свідчать про розвиток в’язання, датуються III в. н.е., а в Старому Світі — IV—Vст. н.е.

Ці вироби свідчать про наявність уже в той час високорозвиненої техніки в’язання, складання візерунків, вибору кольору, але ж період більш раннього розвитку був, безсумнівно, дуже тривалим. Тому багато дослідників прагнуть довести, що люди задовго до нашої ери володіли технікою в’язання. У країнах Сходу знайдені побічні докази використання в’язаних предметів одягу в давні часи.

Так, у гробниці Аменемхета в Бені-Хасані виявлений настінний малюнок, що належить приблизно до XIX ст. до н.е. і зображує семітів, серед яких чотири жіночі фігури одягнені у в’язані «жакети». Дитячі панчохи III—IV ст. н.е. знайдені в Єгипті. Ці панчохи вже враховували форму взуття — сандалі з ремінцем після великого пальця. У давніх єгиптян при виготовленні шкарпетки великий палець в’язався окремо, як на сучасних рукавицях.

Вільям Фелкін 1867 р. у своїй роботі про історію панчіх намагався логічно довести, що в’язання було відоме ще в часи Троянської війни, у період створення Гомером «Іліади» й «Одіссеї», і тільки через неточність перекладу й переписування творів, а можливо, і через подібність термінів слово «в’язання» було замінене словом «ткання». Пенелопа, яка очікувала повернення Одіссея, стримувала натиски нетерплячих наречених обіцянкою, що вийде заміж, як тільки буде готовий весільний убір, але вночі завжди розпускала те, що за день виткала. Насправді Пенелопа повинна була саме в’язати, тому що швидко й непомітно, без явних порушень нитки розпустити можна тільки зв’язане, а не виткане полотно.

На давньогрецьких вазах часів Троянської війни є зображення полоненої знаті Трої, одягненої у вузькі штани, що нагадують в’язані трико з урочистого убору венеціанських дожів епохи на 2, 5 тис. років пізніше.

Проте, якщо досить складні за технологією в’язані предмети, що дійшли до нас, належать до III—V ст. н.е., то це можна вже вважати доказом того, що в’язання виникло набагато раніше. Ну а якщо виходити з того, що в давні часи види ручної праці розвивалися досить повільними темпами, не виключено, що вміння в’язати люди набули за кілька сторіч до нашої ери.

Пізніше, десь в ІХ-ХІ ст., деякі вправні в’язальниці почали наносити ти на шкарпетки тексти. У музеях Детройта й Баделя зберігаються подібні зразки давньоєгипетського в’язання з бавовняних ниток із давньоарабським текстом.

У XV—XVI ст. в язання активно розповсюдилося в Європі й перетворилося на прибуткову домашню роботу: в’язали панчохи, шкарпетки, рукавички, кофти, каптури, капелюшки. У шотландців став традиційним в’язаний берет. З’являлися цілі в’язальні цехи. А 1589 р. Вільям Ян, помічник парафіяльного священика з Вульбріджа, винайшов  в’язальний верстат. Але чим більше випускалося виробів масового машинного виробництва, тим ціннішими ставали вироби, зв’язані руками, адже їх найчастіше не можна повторити на машинці.