Слова В. Сосюри
Коли поїзд у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…
Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони
і колеса у тьмі цокотять…
Той садок, і закохані зорі,
і огні з-під опущених вій,
од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання, безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі..
Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…
Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов як у серці багнет…
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.
Я забув би образу і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.