Образ собаки в міфології наших пращурів особливий уже тим, що він фігурує в сюжетах про створення людини. Більше того, пес — основний персонаж, причетний до виліплення Богом із глини чоловіка, й охоронець його від нечистого.
В апокрифі “Як створив Бог Адама” розповідається, як Господь, виліпивши
чоловіка, залишив його сушитися, а сам пішов “очі взяти від сонця” (в
іншому варіанті: полетів на небо по душу). Злостивий сатана тим часом обмазав
Адама багнюкою, намулом, “обплював, обхаркав”. Бог, побачивши це,
очистив чоловіка від пакостей сатанинських і створив собаку, “змісивши з
Адамовими сльозами і глиною”, що залишилася від творення чоловіка.
Наступного разу, як прийшов диявол, собака люто загавкав, не допускаючи його до
людини. Та нечистий дрючком попроштрикував Адамове тіло, створивши сімдесят
недуг. В іншому варіанті диявол напустив на собаку, створеного Богом без
шерсті, страшний холод і спокусив його “шубою”: “Пусти мене
поглянути на справу Божих рук — я дам тобі за це шубу, а не пустиш — геть
заморожу”. Після цього диявол покрив собаку шерстю, а людину — всілякими
нечистотами. Ще в одному варіанті пес замерз і заснув, не встерігши чоловіка
від нечистого. У цьому випадку вже Бог пожалів собаку й покрив його шерстю.
У
багатьох зразках апокрифа Бог уперше створив людину не із глини, а із
пшеничного тіста, а собака з’їв його. В українських легендах про створення Єви,
собака відіграє ще фатальнішу роль. Бог, вирішивши створити жінку з Адамового
ребра (“об
сердечно любила чоловіка і була в нього під рукою”), наслав на чоловіка
глибокий сон, вийняв із нього ребро й поклав на осонні сушитися. Собака побачив
ту кістку, вхопив — та й почав гризти. Янголові ледве вдалось відібрати в
собаки недогризене ребро. Тому жінок іноді називають “собачим
недогризком”. За деякими апокрифами, Адамове ребро викрадає не собака, а
чорт.
Як
бачимо, наші предки сприймали собаку як істоту, створену Богом раніше за людину,
або разом із нею, з того ж матеріалу — глини. Але шерсть, “шубу”, як
вірили подекуди, дав псові нечистий. Тому до створення собаки причетний і він.
А от на Поділлі взагалі вважали, що
собаку створив із глини диявол. Дехто з дослідників навіть зараховував собаку,
як і свиню, до особливої ритуальної “нечистої” групи свійських
тварин. Про “нечистість”собаки
свідчить і казка. Саме собачку, жабу та суху дитину підкидає цариці зла баба
(замість синів із золотими кучерями), щоб довести її гріховність і нездатність
народжувати “царських” дітей.
Так
чи інакше, собака стає твариною, найближчою до людини, її вірним другом. Саме
така роль пса, присутність його при створенні людини й пояснюють сакральність
цієї тварини для українців. Так, до “послуг” собаки вдавалися
дівчата, ворожачи на Андрія. Вони пекли балабушки, кожна заздалегідь позначивши
свій. Чий балабушок перший з’їсть собака, приведений із двору спеціально задля
цього, та дівчина першою вийде заміж. Подібна й символіка снів, у яких може
з’явитися пес: “Коли дівчині сниться, що її вкусив собака, то це точна
прикмета, що скоро вийде заміж. Собака порве дівчині спідницю — вона вийде
заміж”. За поведінкою пса визначали майбутнє: якщо риє ямки — хтось помре
в домі, якщо виє — до пожежі. Про норов і розум собачий існує безліч прислів’їв
та приказок: “Собаки дурно не гавкають”; “Умний собака не на
всіх гавкає”; “Буває, що й собака співає”; “Ситий собака на
зірки гавкає”; “Вірний, як собака”… Щодо собаки існувало
багато повір’їв та різних засторог. Якщо людину вкусить пес, рану слід засипати
попелом із його перепаленої шерсті. Рушниця, із якої вистрелиш у собаку, одразу
зіпсується й буде непридатна для полювання. А тому, хто здере шкуру із собаки,
не можна цілий рік ходити до церкви, бо гріх. У народі застерігали від
жорстокого поводження з собакою, якого вважали першим помічником.
На
Поділлі побутувало повір’я, ніби собака походить від дитини. Розказували про
одного сільського хлопчика, який переслідував Спасителя, коли той ходив по
землі. Хлопчик бігав за Ісусом і гавкав — через це став собакою. В іншій
легенді йдеться про те, що собаки раніше жили у воді. Один чоловік, ідучи з
полювання, помітив якихось тварин, доти ним не бачених. Коли запитав, хто вони,
ті відповіли: “Собаки”, — й показали на підтвердження свої грамоти.
Та в документах тих було зазначено, що собакам дозволено жити на землі тільки
рік. Проте й через рік вони не змогли повернутися назад під воду, бо віддали
свої папери котові, а в того їх украли і з’їли миші. Так собаки змушені були
залишитися на землі. Але відтоді вони переслідують котів, а ті — мишей. Про ту
ж таки ворожнечу існує й інша легенда: собака випросив собі в Бога хліба.
Господь не тільки наділив його всіляким збіжжям, а й дав грамоту, в якій було
зазначено: що їстиме сам хазяїн, те щоб давав і собаці. Випрошене собакою зерно
справді добре вродило: господарю й самому вистачало хліба, і псові було що
їсти. Проте згодом сталася біда. Охороняючи обійстя, собака дав свою грамоту на
зберігання котові, а той, гріючись, заліз у піч, де документ ненароком і
згорів. Відтоді господар не дає собаці того, що їсть сам, — хіба які помиї чи
замішані висівки, а кіт із собакою ворогують.
Та
існує ще й інша легенда, поширена в багатьох варіантах, — що люди саме і
“їдять собачий та котячий хліб”. Бог зійшов на землю подивитися, як
там живеться. Зазирнувши до однієї господи, вийшов вражений побаченим: люди
топчуть хліб, не шанують його. Те саме — і в інших. Вийшов Господь у поле (а
колоски тоді були великі — від землі аж до вершка), захопив ізнизу колосок та й
потяг догори, замірившись залишити невдячних людей і зовсім без хліба. Собака
та кіт прибігли якраз вчасно і почали просити Бога, щоб лишив “хоч їм
потроху хліба”. Відтоді хліба значно поменшало, й люди шанують його, проте
їдять уже не свій, а “собачий і котячий”.
Роздвоєність
образу собаки, його “нечистість” проявляється і в тих легендах та
переказах, де йдеться про здатність відьом та упирів перекидатися собаками.
Здебільшого відьма прибігає доїти сусідських корів у вигляді білого собаки
(упир, навпаки, буває чорним): “Біжить біла здорова собака і дійницю в
зубах несе”. При цьому часто собака-відьма зберігає своє жіноче обличчя.
Вона не дає змоги тому, хто за нею підглядає, якось зарадити видоюванню корів:
гноєм заліплює очі, надовго залишаючи людину майже непритомною; від погляду
собаки-відьми ворушиться на голові волосся, а сам спостерігач кам’яніє. Проте
відьма набуває собачої подоби не тільки тоді, коли йде до чужих корів, а й
прагнучи когось налякати чи поквитатися з ворогом. При цьому вона не може
нікого вкусити, хіба що настрашить. Зустрівшись із людиною, собака-відьма
поводиться теж як людина, чим не тільки дивує стрічного, а й доводить до
переляку: доїть корову чи кобилу, б’є ломакою свого ворога, розмовляє. Часто
відьма-собака може потерпати через свої витівки: знаючі люди (ковалі, чумаки,
живі упирі) жорстоко карають відьом, іноді відрубуючи лапи чи вуха.
Відьма-собака оминає своїх кривдників, а забачивши здалеку — відразу набуває
свого людського вигляду. “У одного чоловіка була мати відьма. От вона раз
зняла з неба зірку і зробилась собакою. Той чоловік вийшов вночі і бачить —
чужа звірина по двору ходить. Він на неї почав кричати: “Пішла, пішла,
поганко!” А вона стоїть собі, наче не чує! Він як схватить сокиру… — так
їй і одрубав лапу. На другий день лежить його мати та квохче на печі без
руки”.
Зрозуміло,
що подолати відьму, яка легко стає собакою, може також собака. Проте не
звичайний, а особливий — ярчук. Про ярчуків існує багато переказів: у народі
вірили, що відвадити відьму можуть тільки так звані “мартинята” —
собака чи півень, що з’явились на світ у березні. Із весною, буйною,
“ярою” силою пов’язана й назва “ярчук”. Ярчук — цуценя від
третього покоління сук, які ощенилися вперше й першою приводили саме суку. В
деяких місцевостях ярчуком вважають узагалі будь-якого первістка собаки. Коли
ярчук виростає, то може кусати або навіть загризати відьом, чого звичайні
собаки ніколи не роблять, бо не мають, як ярчуки, вовчого зуба. Рана від укусу
ярчука дуже небезпечна й майже невиліковна. Крім відьом, ярчуки не бояться
вовка й усіляких злих духів. Здебільшого відьма намагається знищити ярчука ще
маленьким цуценям. Найпевніший спосіб урятувати від неї песика — викопати яму,
посадити його туди і прикрити бороною (зазвичай осиковою), якої відьми бояться.
Але виростити таке собача непросто — тому ярчуків особливо оберігали.