Щось схоже на мур відділяє світ земний і світ небесний один від одного. Але в мурі є ворота, через які відбувається сполучення між світами. Через міфічні небесні ворота на землю приходять весна, дощ, прилітають птахи. З потойбіччя прибувають душі і йдуть у вирій також через ворота. Так само, через ворота, наближаються одне до одного наречені.
У грецькій міфології богині пір року Гори (три дочки Зевса й Феміди) упорядковують і життя людини. У Гомеровій “Іліаді” вони стережуть захмарні ворота Олімпу. Одна із сестер, божество справедливості Діке, береже ключі від воріт, через які пролягають шляхи дня і ночі.
У шумерській міфології бог неба Ан сторожем своїх воріт мав божество родючості і скотарства Думузі. З воротами й водночас із сонцем та з обрядами, що відзначають початок весняного сонячного циклу, пов’язаний персонаж південнослов’янської міфології Божич. Серби, хорвати, румуни й болгари з проханням “відчинити ворота”, аби пішов дощ, зверталися до жіночого божества Додоли.
За китайськими міфами, на священній горі Куньлунь є нефритова стіна, з кожного боку якої є по дев’ять криниць і по дев’ять воріт. Одні з тих дев’ятиворіть — ті, які звернені на схід, — стереже фантастичний дев’ятиголовий звір Кайміншоу. Через оті ворота на світанку приходить сонце.
Св. архангел Михаїл — посередник між Богом і людьми, провідник душ до небесного Єрусалима. Він проводить душі до воріт, допомагає їх відчинити або ж стоїть на воротях зі своїм військом, пропускаючи тільки праведників.
В епосі адигів існує чудовисько Ємінеж, яке насилає на землю грім і постійно намагається проковтнути сонце. Воно живе за сімома гірськими хребтами й сімома морями, у фортеці, оточеній сімома мурами. Там є одні-єдині ворота, та й ті — велетенські мечі, які розсікають усякого, хто спробує через них пройти. Підземна потойбічна країна Кур у шумерській міфології від цього світу була відділена рікою, через неї душі похованих небіжчиків переправлялися в човні, а потім іще й проходили крізь сім воріт. Ворота до країни померлих у віруваннях осетинів стереже істота жіночої статі Амінон. Володар потойбіччя Барастир каже їй, коли їх відчиняти. Після заходу сонця ворота вже не відчиняються, тож осетини, за звичаєм, ховають своїх померлих удень. У карельській та фінській міфології мертві, перебравшись через потік Манали, потрапляють у холодний і темний двір зі скрипучими залізними воротами. Це господарство Похйоли — старої баби-чаклунки, яка краде сонце й переховує різні культурні блага, що їх, урешті-решт, добувають для людей герої.
У російській колядці, можливо, спрямованій на те, щоб у господарів народився син, зображено міфічний двір, на якому троє нових воріт. У перші ворота пролітав скороходець, у другі ворота скороходець пройшов і проніс легку грамотку: “Повернись, душе, назад, радість я тобі скажу, дочку тобі народжу!” Душа не вернулася. Тоді скороходець пройшов у треті ворота: “Повернись, душе, назад, радість я тобі скажу, тобі сина народжу!” Душа: “Як народиш синочка — повертаюся назад!”
В українському фольклорі є чимало згадок про ворота. У веснянці люди питають у солов’я, чому він так рано з вирію вийшов. Соловейко каже:
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав
З правої ручейки, і ключики видав.
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати…
Через оті чарівні ворота, про які йдеться у веснянках, щоранку приходить до нас сонце. Навесні це особлива подія, адже приходить молоде сонце, дитина. Навесні молодь гралась у гру “Воротар”:двоє ставали, піднявши руки догори, ніби ворота, а всі інші — перед ними ланцюжком один за одним. Відбувався діалог, після якого “ланцюжок” пробігав у ворота. На комусь ворота “зачинялися” — він залишався за ними. І так — поки всі не опинялися за воротами.
– Воротар, воротарчику, одчини нам ворітечка.
– Ой а хто до ворот кличе?
– Князьове да дитя іде.
– А на чом да воно сидить?
– На золотім кріселечку.
– Ой а що ж нам за дар дасте?
– Червонеє яблучко…
За небесними воротами в колядці — Бог із синами і всіма святими. Вони правлять службу за людей:
Що у пана, у пана золотії ворота,
А за тими ворітьми стоять новії столи.
А за тими столами сидить батько з синами.
Сидить батько з синами, та й з усіма святими.
Правлять вони службоньку за пана господаря…
Ворота також відкривають шлях в інший соціальний стан, в одруження. Під час весняної гри “Царівна” учасники стають у коло, в центрі — “царівна”, поза колом — “царів син”. Співається про те, що царівна ходила по городу, дзвонила золотим перстенем і тим самим манила до себе царенка. Врешті, відверто сказала:
Пророби, царенку, ворота,
Виведи царівну з города…
У колядці мовиться про срібні дверцята. Дівчина не всім їх відчиняє, а тільки милому. Бо приходила до неї матінка, просила відчинити срібненькі дверцята — панянка відповіла, що не відчинить, бо боїться вітру й сонця: вітер косоньку розвіє, а сонце як пригріє, то личко зблідне. Те ж саме панна відповіла батькові. А вже як прийшов милий — нічого не боялася:
Вітру ся не бою, сонця ся не хороню
Як вітрець повіє, коси не розвіє.
Сонінько пригріє, личко зрум’яніє.
Ворота — також поняття, пов’язане з родом. Недарма у весільному обряді саме у воротях відбувається викуп молодої. У весільній пісні Марусенька просить свого батька:
-Татунечко мій любий,
-Запирай ворітечка — не пусти Івасенька!
-Як го не пустити, коли він ся просить,
-Коли він ся стелить по подвір’ї хмелем,
-А в сінях — барвіночком,
-А в хаті — василечком, А за столом — соколом.
У колядці змальовано образ казкових воріт, на яких сидить всезнаючий сокіл:
На небесах ясен місяць
Освітив небо і землю.
Небо і землю, і двор при дорозі.
Двор при дорозі й нові воротечка.
На тих воротечках соколонько.
Коло соколонька золотая корогвонька…
Тудою ішла Іванкова мати, і стала розпитувати сокола, чи не бачив де її сина. Сокіл відповів, що бачив: Іванко служив при королю, писав листи до дівчини, а вона йому відписувала, щоб не турбувався, вона сама прибуде:
Я до тебе на двор — дробним дощем,
А в сіни — ясним сонцем,
В хату — панянкою,
А за стол — миленькою.