Про Україну

Запорозькі козаки в Хотинській війні 1621 року (продовження, частина ІІ)

Козаки відіграли вирішальну роль у забезпеченні перемоги військ Речі Посполитої у цій позиційній війні, де перша роль належить піхоті, а кіннота використовувалася дуже обмежено. У Речі Посполитій піхоту вважали другорядним родом військ, отже, в польській армії під Хотином кількість піхотинців була недостатньою.

Успішність оборони Хотина забезпечила запорозька піхота. А взагалі, як відзначали історики, у козацькому війську не було вузької спеціалізації: залежно від обставин козаки бували «кіннотниками у степу, стрільцями в горах, моряками на воді» й однаковою мірою володіли «луком, шаблею, списом, а особливо рушницею, з якої не робили промахів».

Характер боїв під Хотином особливо відповідав козакам ще й тому, що вони були майстрами оборони табору. На вовчих ямах, на особливих земляних укріпленнях з возами, в яких голоблі були повернуті в бік ворога, у вогні козацьких рушниць захлиналися турецькі атаки. Козаки прийняли на себе основний тягар турецьких нападів. На чолі зі своїм гетьманом Сагайдачним вони відбили всі дев’ять штурмів, п’ять з яких були спрямовані безпосередньо і виключно на козацький табір, що перетворився у неприступну фортецю. Жодного разу ворог не зміг проникнути за його вали. Козаки під командуванням Сагайдачного здійснили сім нічних рейдів, результатами яких було 25 відсотків загальних втрат турецьких військ за всю Хотинську кампанію.

Про вирішальну роль українських козаків у Хотинській битві свідчать численні турецькі й польські тогочасні джерела, зокрема твердження учасників війни. Навіть представники польського табору визнавали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни і забезпечили перемогу, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі. Сеймовий комісар польської армії, магнат Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятувальниками Польщі були козаки». Очевидець — вірменський хроніст Авксент писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3—4 дні. Перемога сталася лише завдяки Богові і запорозьким козакам».

Молдавський літописець Костін так оцінював козаків та їх керівника Сагайдачного під Хотином: «Козаки зі своїм гетьманом, який був справжньою людиною і воїном, трималися дуже стійко». У Західній Європі, де з великим напруженням та інтересом стежили за розвитком подій під Хотином, від яких могла залежати доля багатьох європейських народів, також утвердилася загальна думка про те, що основна заслуга у відсічі турецько-татарським полчищам, у провалі завойовницького походу Османа на Україну і Польщу належить запорозькому козацтву. Таку думку висловлює французький історик Бодьє у розвідці, яку він видав у 1631 р. в Парижі.

Отевіль (Гаспар де Тандр) захоплено пише у книзі, що вийшла в Кельні І697 р. німецькою мовою, про високі військові якості козаків, виявлені ними у Хотинській битві. «Словом, під час цього походу козаки творили справжні чудеса». Цікаві його спостереження про витривалість козаків: «Вони такі міцні від природи, що голод, спрагу, вітер, дощ, холод і всі інші злигодні переносять набагато легше, ніж усі інші народи».

При вирішальній ролі козацтва у Хотинській війні її успішний хід забезпечувався спільними діями всіх тих, хто боровся в лавах військ Речі Посполитої: українців, поляків, білорусів, росіян, а також німців і угорців — найманих професійних воїнів. Взаємовиручку і взаємопідтримку проявляли у боях ці інтернаціональні військові сили. Спільна боротьба польських воїнів і козаків проти турецько-татарських загарбників під Хотином увійшла до кращих традицій польсько-українського братерства. Козацький полководець Петро Конашевич Сагайдачний став з того часу спільним героєм обох країн, України і Польщі.

Безперечно, заслуга у загальному керівництві Хотинською кампанією належить польському головнокомандуючому Яну Карелу Ходкевичу, випробуваному, досвідченому полководцю. Однак обмежений заданою концепцією оборонної позиційної війни, він не зміг повністю розкрити свій військовий талант. Собеський зауважував, що Ходкевич вирішив, «що б то не трапилося, триматися в оборонній позиції й обережно вичікувати воєнного щастя. Вся його бойова сила містилася в шанцях, з-за яких він розраховував безпечно обстрілювати противника, як і з нерівними силами витримувати напад».

Порівняно з Ходкевичем козацький гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, що впроваджував у Хотинській війні активну, наступальну, ініціативну стратегію і тактику, був виразником більш прогресивного, новаторського військового мистецтва.

У боях запорожців підтримувала так звана обозна челядь, що комплектувалася з українських і польських селян-кріпаків і призначалася лише для допоміжної служби. В той час, як шляхтичі ухилялися від ополчення, часто тікали з табору, їхня обозна обслуга, польська військова челядь, билася пліч-о-пліч з запорожцями. Собеський описував один з таких епізодів: «Обозна челядь, більш звична до гри і жартів, ніж до битв, на цей раз вирішила долю битви і довершила нашу перемогу, бо, коли лицарство за даним гаслом почало відступати до табору, ця юрба черні своїм натиском і криком навела такий жах на турецьке військо, що складалося більш ніж зі ста хоругов, що воно змішало своє шикування і в безладді шукало порятунку у найближчому лісі».

Значна заслуга в забезпеченні належної відсічі ворогові належить місцевому українському населенню, яке постачало продовольство козакам і полякам, виловлювало татар, що вештались на Поділлі, знищувало ворожі загони, які з’являлися поблизу Кам’янця та інших міст.

Хотинська кампанія висвітлила багато негативних сторін польської державності: анархія політичної влади, злиденність державного скарбу, організаційне безладдя, недисциплінованість шляхетських військ та цілковиту непідготовленість королівського уряду до війни.

Велике історичне значення Хотинської перемоги усвідомили вже сучасники. Пісні про цю історичну подію співав український народ.

Польські поети складали поеми про події під Хотином, якими зачитувалися сучасники. Бояновський, Бартош Зіморович, Напольський, Рудоміна, Твардовський, Пашковський, Сарбєвський, Потоцький і багато анонімних поетів оспівували героїчні діяння запорозьких козаків, які, за словами польських авторів, «вкрили себе славою». Скрізь переписувалися, перекладалися, друкувалися щоденники учасників війни Любомирського, Прокопа Збігнєвського, Яна Остророга, Титлевського, а також листи Замойського і Збаразького. Автор найбільш ґрунтовного і об’єктивного щоденника Якуб Собеський зробив з нього пізніше історичну працю.

Звістка про перемогу швидко розійшлася широким відлунням по Європі. На берегах Адріатики про подвиг українських і польських воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич. В країнах Заходу, особливо в Німеччині, були відомі також писані латиною і живими мовами польські хроніки й монографії, повністю чи частково присвячені Хотинській війні, зокрема хроніки Єрмича, Пясецького та ін.

У цій переважно апологетичній літературі щодо Польщі відзначалася і видатна роль українського козацтва у Хотинській війні і полководницьке мистецтво їх керманича Петра Конашевича Сагайдачного.

Хотинська битва, яка знаменувала собою крах султанських планів уярмлення Польщі та України, мала також величезне міжнародне значення. Перемога над Польщею за далекосяжними планами Османа II мала відкрити Туреччині шлях на Північ — через Німеччину до Балтики, а потім і до інших країн Західної Європи. Ця перша велика перемога на суші над турецькою армією, а може, і найбільша поразка за всю історію султанської Туреччини, була переломним моментом у багатовіковій боротьбі Європи проти «розбійницької держави», як визначав султанську Туреччину Карл Маркс. Був покладений край її безупинній нестримній експансії, і Османська імперія примушена була з цього часу перейти до оборони, її військова могутність почала занепадати.

Наслідки Хотинської війни відбилися і на становищі самої Оттоманської Порти, поглибили кризу турецької держави, загострили внутрішні протиріччя. В зв’язку з посиленням гноблення турецьких трудящих мас і збільшенням податків, а також внаслідок військової поразки вибухнуло народне повстання. Яничари, які почали заколот, приєдналися до повстання, використавши його у своїх цілях. 20 травня 1622 р. вони вбили Османа, а на султанський престол посадили недоумкуватого Мустафу. Однак політична криза не вичерпувала всіх наслідків розгрому турецьких збройних сил, навіть для самої Оттоманської Порти. Різко поглибився розклад її військово-ленної системи, що раніш забезпечувала воєнну могутність султанської Туреччини. Посилились сепаратистські тенденції у бейлербеїв та васалів. Кримський хан робить спробу добитися незалежності. Хотинська перемога над турецькою військовою силою вплинула на зростання визвольної боротьби балканських слов’ян, кавказьких арабських народів, над якими тяжіло іго турецьких колонізаторів.

Про це майже через три століття писав великий український поет і вчений Іван Франко: «Почуття народної самосвідомості сильно пробуджувалось у широких народних мас, головним чином, під впливом частих героїчних походів козаків у Крим, Малу Азію, Стамбул з метою боротьби з турками і татарами і звільнення християнських полонених, під впливом таких героїчних справ, як Хотинська війна». Говорячи про історичне значення Хотинської перемоги, Іван бранко зробив висновок: «Туреччина, здобувши перший рішучий погром під Хотином 1621 р., почала хилитися з зеніту своєї величі і сили».

Хотинська битва відбилася в українській народнопоетичній творчості. До нас дійшла в рукописному співанику середини XVII ст. одна з найдавніших зафіксованих українських народних пісень: «Ой Хотине, гроде давній, на всю землю вельми славний». Характер висвітлення в ній подій під стінами Хотина у 1621 р. хоча, може, дещо гіперболізований, однак дає підставу твердити, що ця пісня була створена на полях боїв і, можливо, їх учасником. Розповідається, як козаки давали відсіч турецьким силам «шаблями і стрільбами», а також про великі втрати ворожого війська: «… не всіх земля і здержала, многих в собі поховала». І там Де колосся колись буяло, тільки кості ворожі біліють. Тяжкою і трагічною була Хотинська битва і для козаків: «Сім неділь для тої слави о бій людом був кривавий». Вичерпалися сили і у козаків, і у турок Баші: «На примир’я намовляють молодого царя».

Варіант пісні «Ой Хотине, гроде давній» під назвою «Гей на горі женці жнуть», записаний у польському рукописної співанику Домініка Рудницького 1713 р., відтворює тяжкий настрій запорозьких козаків після Хотинського миру, умови якого були спрямовані проти них, а в зв’язку з цим і незадоволення Сагайдачним. Тут згадується учасник війни — запорозький старшина — Дорошенко і керівник Донного війська — Дрогозденко; донці разом з Запорозьким Військом поверталися з-під Хотина.

* * *

Гей, на горі женці жнуть,
Да долом, долом, да долиною
Козаки йдуть.
Межи ними три гетьмани.
Що ведуть войсько запорозьке
Долинами.
Один гетьман Дорошенко,
Що веде войсько запорозьке
Хорошенько.
Другий гетьман Сагайдачник,
Що згубив триста козаків.
Злий необачник.
Третій гетьман Дрогозденко,
Що веде войсько московськеє
Борозденько.
Ідуть ляхи дорогами.
Закричать, гукнуть вам: «Помагай Бог!»
За горами.
Помагай Бог козаченькам,
Щоб одкрикнули да з самопалів
Ляшенькам.

У популярній, загальновідомій сьогодні українській народній пісні «Ой на горі да женці жнуть» дуже змінений текст, вона являє собою контамінацію частин кількох пісень, внаслідок чого подробиці і факти історичного характеру загубилися; однак історична основа твору й імена історичних осіб, пов’язаних з Хотинською битвою, залишилися.

* * *

Ой на горі да женці жнуть,
А попід горою.
Долом, долиною
Козаки йдуть.
А попереду Дорошенко
Веде своє військо.
Веде запорізьке
Хорошенько!
Посередині пан хорунжий,
Під ним кониченько,
Під ним вороненький
Сильне-дужий!
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн да люльку,
Необачний!
«Гей, вернися, Сагайдачний,
Візьми свою жінку,
Оддай мою люльку,
Необачний!»
«Мені з жінкой не возиться
А тютюн да люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
Гей, хто в лісі, озовися!
Да викрешем огню,
Да потягнем люльки,
Не журися!»