Про Україну

Амнезія  –  страшне психічне захворювання, пов’язане з втратою пам’яті, для людини це трагедія. Та якою мірою виміряти трагедію народу, у якого відібрали історію, позбавили історичної пам’яті, лишили власного імені.

Майже 3 століття, 300 нескінченно довгих років у стані амнезії знаходився славний, волелюбний народ України. Історії України практично не було, вона існувала лише як відлуння великодержавної історії, історії Русі.

Мудрі наші предки казали: «Хто знає своє минуле, той з розумом сприйме своє майбутнє». Їм нашим дітям, брати в свої руки долю України. Якої України?

Вкарбували у скелю найважливіше для себе. Як прочитати історію наших пращурів, пізнати їхні таємниці, почути їхні голоси. Нажаль і досі незрозумілою лишається безписемна історія.
Ми добре знаємо грецькі міфи, вклонімось відданості Шлімена, вченому який повірив в міф і відкрив «Трою» колиску європейської цивілізації.

Наша Троя це –  Києво-Печерська лавра. В  її підземних лабіринтах криється мабуть найважливіша частка нашої історичної пам’яті.

В школі дітей запевняли, що Ілля Муромець, то лише красива вигадка народу, придумана міфологічна фігура, не було такого в дійсності, міф. А Ілля Муромець тут, в Києво-Печерській лаврі над його надтлінними мощами, вирує сьогоднішній Київ, той самий, який Ілля з друзями богатирями боронив від ворога багато віків тому. А неподалік і останки Праведного Нестора, того хто впродовж десятиліть записував на пергаменті нашу історію, «Откуда єсь пощла Руська Земля».

Всякого було в нашій історії, Нестор доніс до нас жахливу правду про нашестя «Обрів», задля розваги вони впрягали в воза жінок і їздили так одне до одного в гості.  Безславно згинули Обри, бо крім зла, не принесли нічого людям. За Обрами, Золота Орда лишила свій кривавий слід  на землях Київської Русі.

Хто тільки не ломився до нашої хати. Ординці ХХ віку – 46 мільйонів лягло в землю за 4 роки Великої Вітчизняної. І майже кожний четвертий українець. Ординці ХХ віку, вони вдерлися на нашу землю , а потім дарували її нам, нашу предковічну. Невимовно складним, та кровопролитним для України видався вік ХХ. Криваве море громадянської, жахливі ночі терору, політичні процеси, штучні голодомори: 21-го; 33-го; 46-го. Стільки незбутих кохань, та ненароджених дітей, стільки розстріляно талановитих книг, недоспіваних пісень, нездійснених відкриттів.

Випалено серцевину дерева життя, та живе на щастя могутній стовбур, не всохло коріння, буяють животворні соки у живильних паростках, нових вітах.  Пробуджується пам’ять народу. Поволі з болем та муками, повертається до нас історична правда.
За політичну утопію, за гвалтувальну історію заплатили ми дуже дорогу ціну. Заплатили відступництвом, своєю кров’ю, життям своїм, сплюндрованість душ. Макулатурою стають істини у гіркому чаду, в яких ми існували майже три чверті століття. Та крізь гуркіт брехливих лозунгів і пусту балаканину пробивається до нашої свідомості тихий але владний голос совісті.

На тлі вічності випише він чисті і правдиві, хоча нерідко гіркі і трагічні слова нашої справжньої історії. Історії, яку ми так довго і майже безнадійно чекали.

Історія України яким обличчям повернеться вона до нас цього разу.