Про Україну

Сходить сонце і заходить сонце. Рід приходить і минає. І залишається  Земля, а на ній руїни,  а в ній могили. І розшукують археологи ті руїни, розкопують ті могили, пильно вдивляються в свої знахідки. Але мовчать людські кістки і черепки розбитого посуду, мовчать поржавілі мечі, і серпи.

Скільки племен і народів прийшло  на цю землю,  і пішли в забуття, їх долі, біль і турботи так і не стали історією, лишилися передісторією, німою і невиразною. Лише слово написане на пергаменті, відтиснене на м’якій глині, чи викарбуване на твердому граніті  живе у віках  і тисячоліттях.

Слово – і оживають барви, лунають голоси, підіймається  з безодні забуття, давно минуле,  з його величчю і ганьбою, з його подвигами і злочинами, з його молитвами і прокльонами, з його історією. А десь з півночі, за оповитих туманами кавказьких гір вилітають на яскраво освітлену писемними свідченнями історичну арену тіні загону, якогось загадкового народу, що зветься Кіммерійці.  І здригається від жаху могутні держави Ассирії, Урарту, Малої Азії. Звідки вони вийшли і куди пішли? З безвісті вийшли і туди пішли. У ті  безкраї причорноморські степи, куди ще не прийшла історія.

«Я Геродот Галікарнаський, зібрав і записав ці відомості, щоб минулі події з плином часу не поринули в забуття, і великі  гідні подиву  діяння, як Еллінів так і Варварів не лишилися в безвісності»

Коли у V ст. до Різдва Христового Геродот відвідав Північне Причорномор’я, кіммерійців тут уже не було.
Скіфи кочівники, що жили в глибинах Азії перейшли ріку Аракс і прийшли на кіммерійську землю, саме її тепер і заселяють скіфи. Очевидно, що кіммерійці тікали від скіфів в Азію, ясно і те що скіфи переслідуючи їх вдерлися в ведійську землю.  Ясно і очевидно.

Але мінливе і непевне те світло, що падає  від писаного слова на країни, на події, на людей. Де та ріка Аракс і як вона нині називається, що таке ті глибини Азії, і як може цілий народ, що заселяв величезну країну тікати від другого народу? Ще за античності були історики, які називали Геродота не лише батьком історії, але й оповідачем казок. Воно то спасибі Геродотові і за історію, і за казки.

Геракл прибув у ту безлюдну землю,яку нині населяють скіфи. Тут його застала зима і мороз, і заснув він загорнувшись у лев’ячу шкуру. А  коли прокинувся то побачив, що коні з його колісниці таємничо зникли. Довго шукав Геракл своїх коней, довго блукав він безкраєм і безлюдним степом. Та нарешті побачив темну і глибоку печеру, у печері знайшов він дивне створіння. На-пів дівчину, на-пів змію, змієнога діва пообіцяла Гераклові повернути коней, якщо він візьме з нею шлюб. І народила вона Гераклові трьох синів, від яких пішли різні племена. А Геракл подався далі вершити свої славетні подвиги. Але залишив свій пояс з чашею і свій лук, той з його синів хто змужнівши  зможе  натягти його, той і стане царем на цій землі. Лише молодшому братові підкорився батьківський лук і став він царем скіфів. Так розповідали Геродоту греки, що живуть біля Чорного моря.  А  що розповідали скіфи?

Ще в 1753 році генерал-губернатор Новоросійського краю Мельгунов  віддав наказ розкопати один із  курганів литу могилу, і підніс Катерині II знайдені там золоті прикраси. А восени 1830 року Павло Дебрюкс, який все своє недуже радісне життя подвижника пересвятив археології, проник у царську могилу Куль-Оба на Керчинському півострові,  і світ уперше побачив скіфів. І одразу виникло запитання, що мають означати ті зображення, адже випадкові речі в могилу не кладуть,та щей у царську могилу. Може це епізоди із життя царя, якого тут поховано, та невже ужитті того могутнього володаря не було подій більш героїчних ніж перенесений ним зубний біль.

Від того ж Геродота ми знаємо, що у скіфів був свій славетний герой, свій Геракл. Звали його Таргітай, як і в Геракла було в його три сина. То може на кульобській посудині і зображено випробування луком про яке і згадує Геродот. Тільки проводить його не матір змієнога богиня, а батько могутній Таргітай. І коли сини змужніли сказав їм Таргітай «Ось мій лук, той із вас у кого вистачить сил і вміння натягти на нього тятиву, стане царем на землі цій». Старший син Ліпоксай почав натягати тятиву, та вирвався з рук тугий лук і вдарив його в щелепу.

Взявся за лук середній син Арпоксай, але вирвався тугий лук і поранив йому ногу.

Лише молодшому Колаксаю підкорився батьківський лук, і віддав Таргітай молодшому сину свій лук і пояс із чашею.

І став Колоксай царем скіфів. А старшим синам сказав Таргітай, ви двоє не змогли виконати мого веління, тепер покиньте землю цю.

Для давньої людини міф був не лише красивою казочкою. Давня людина у міфові утверджувала своє бачення і розуміння всесвіту. Трьох синів Таргітая звали, Арпоксай, Ліпоксай та Колаксай у перекладі з давньоіранської: Цар-Ріка, Цар-Гора і Цар-Сонця. Три брати, то три світи, світ глибин, світ землі і світ неба. І світи ці за уявленням скіфів існують у постійному взаємопроникненні та протиборстві.

Старші брати не могли простити молодшому свого приниження. За давнім звичаєм змішали вони в ритоні з вином кілька крапель своєї крові, змочили в ньому свої мечі, і дали непорушну клятву на помсту. І поліг Колоксай у нерівнім бої.

Сходить сонце і заходить сонце. Рік приходить і минає. І залишається  Земля, а на ній руїни, а в ній могили.  І розшукують археологи ті руїни, розкопують ті могили, пильно вдивляються в свої знахідки. І починають про щось говорити, про заржавілі мечі і черепки розбитого посуду, і щось розповідають прикраси затлілих кінських вуздечок. З безодні забуття підіймається минуле.

У скіфів не було ієрогліфів, літер, клинописів, але кожного скіфа: всевладного володаря,  і простого воїна супроводжували все життя і йшли з ним у могилу зображення звірів: левів і пантер , оленіві і баранів, вовків і кабанів. Що це:  тотеми, обереги? Але занадто їх багато, вони повторюються як слова незнаної мови, а може то й була скіфська писемність.

Хижий птах орел, або сокіл – це знак неба, знак горішнього світу.

Світ середній, реальний, світ в якому живе людина – позначався зображенням копитного: цапа, кабана, а частіше за все оленя.

Нижній світ – то змія, але той знак міг замінюватися зображеннями: пантери, що згорнулася в клубок, а потім і будь-якого хижака, що несе смерть.

Мабуть у свідомості скіфів нижній і верхній світи зливалися в уяву про якийсь інший, потойбічний світ. І от грифон – тіло лева, а крила та голова орлині.

Собака – то знак смерті. А заєць то плідність, продовження роду. Але для скіфів смерть була неодмінною умовою нового народження і от сцени терзання.

Кінь – знак сонця, крім того лише на коні можна дістатися з одного світу до іншого.

Без літер, без клинопису та ієрогліфів зуміли скіфи передати своє розуміння безкінечно складної і мінливої світобудови. В якому прекрасному і сонячному світі живе людина, та дерево нашого життя проростає своїм корінням в інший, похмурий і холодний світ. Ніщо живе не промине тієї темряви і того холоду. Навіть ясний Цар сонця в безкінечні зимові ночі гине і спускається у володіння смерті.  І здається тоді, що холод і смерть панують над усім живим.

Але через смерть утверджується нове життя і за смертю йде народження  і сходить сонце, і настає весна і бринить у квітучих травах любовна пісня цвіркунів. В отарах і табунах багато молоді і піднімається біла піна у глечику з молоком. А скіфи відклавши зброю, готують рятувальну одіж для царя Сонця  Колоксая, який щойно піднявся із царства холоду і смерті.

Дивна та річ пам’ять народу, з глибин тисячоліть, від далеких арійських пращурів до скіфів прийшли уявлення про три світи. Про ясного царя верхнього світу сонячного  Колоксая, про ту космогонічну драму, що знову й знову повторюється у всесвіті. Прийшли і пішли далі у віки, бо у Повісті Минули Літ читаємо після Сварога царював його син на ймення Сонце, його токож нарікають Дажбог. І від царя Сонця вели свій родовід руські князі Дажбожі внуки. На Івана Купала в день літнього сонцестояння  палають вогнища на берегах Дніпра і так палали вони на берегах Борисфена. Вогні ті палають на честь юного і світлого Бога Сонця, яким би ім’ям його не нарікали: Колоксай, Дажбог чи Купайло. Рід минає, рід приходить