Про Україну

Водночас
казка “Лисичка та рак” застерігає сміятися з цієї істоти. От біжить
лисичка полем. Добігла до річки, аж дивиться — рак виліз із води на камінь та
клешні точить. “Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — Це ти, мабуть, до
косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?” Поздоровкався рак та й
каже: “Я клешнями роблю те, що ти зубами: так треба, щоб гостріші
були”. А лисичка тоді йому: “Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються,
розказують, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його
ходити у світі, коли на ногах зуби!” Тоді рак запропонував позмагатися в
бігу наввипередки. Непомітно він учепився до лисиччиного хвоста, й суперниця
примчала його до “фінішу”. Аж чує позаду: “Та й забарилася ти,
лисичко! Я вже і на осику лазив, усе виглядав, чи скоро ти прибіжиш”. Дуже
здивувалась лисичка й більше не сміялася з рака.

У
казках про тварин войовничі й чаклунські здібності рака перевищують можливості
навіть великих звірів. Скажімо, в казці про Козу-Дерезу. Вдерлася коза в
лисиччину хатку, вигнала з неї хазяйку (в іншому варіанті: хазяїна, зайчика),
зачинилася й не впускає нікого. Плаче лисичка, обіцяють їй допомогти й заєць (в
іншому варіанті, відповідно, лисиця), і вовк, і ведмідь, проте лякаються й
утікають, як тільки зачують погрозу: “Я Коза-Дереза, півбока луплена, за
три копи куплена. Ріжками заколю, ніжками затопчу, хвостиком замету. Тут тобі й
смерть!” І тільки Ракові-Небораку (“неборак” — бідолаха) було
під силу вигнати задерикувату козу з лисиччиної хати. Козиній пісні-замовлянню,
що її так злякалися великі звірі, він протиставив свою магічну пісню й переміг:
“А я Рак-Неборак, як ущипну, буде знак!” Та козу щип-щип! А коза:

“Не
мене, не мене!” Та з печі! І побігла.

Можна
розуміти рачиний “знак” як печать того світу, котрої коза (як
жертовна тварина) боїться над усе, адже вона й так була вже “півбока
луплена”, коли “дід у червоних чоботях” приготувався її зарізати
і вже поставив їй один знак збоку, та вона вирвалася з його рук.

Щоправда,
войовничі й відунські здібності рака виявилися безсилими проти облесливості й
підступності лисички, яка (у варіанті казки, записаному на Волині відомою
письменницею Оленою Пчілкою, матір’ю славетної Лесі Українки) вирішила
“віддячити” в такий спосіб:

“Як
же мені тобі віддячити, мій голубоньку? Хіба ось що: дай я тебе скупаю, бо ти
такий чорний, брудний!.. Ось пожди, я тобі літепла на купіль зогрію! Та взяла
розпалила в печі, нагріла окропу і вкинула туди рака: він там і зварився.
Лисичка тоді його з’їла. Отак віддячила!..”

Розумним,
винахідливим, здатним вийти зі скрутного становища й дати мудру пораду іншим
змальовується рак у байці “Не впусти рака з рота”.

Летіла
ворона понад морем, дивиться: лізе рак. Вона хап його, та й понесла через лиман
у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що
приходиться пропасти, та й каже вороні:

—
Ей, вороно, вороно! Знав я твого батька і твою матір: славні люде були!

—
Угу, — одказує ворона, не роззявляючи рота.

—
І братів і сестер твоїх знав, — каже рак, — що за добрі люде!

—
Угу, — гугнить ворона, а рака міцно тримає.

—
Та вже хоч вони й гарні люде, — каже рак, — а тобі не рівня. Мені здається, що
й на світі нема розумнішої над тебе.

—
Еге! — крякнула ворона на весь рот, та й упустила рака в море.

Тому-то,
як кого одурять хвалою або лестивою річчю, то люди й кажуть: “Упустив рака
з рота”. А як кого остерігають, то кажуть: “Гляди! Не впусти рака з
рота!”

В
обряді викликання дощу простежуються уявлення, що пов’язують рака із
“заставними” мерцями — потопельниками, до яких звертаються односельці
в разі посухи (вважається, що від них залежать дощі). Тоді справляють похорони
рака. Його закопують у землю, роблять могилку, навіть ставлять йому хрестик і
покладають на могилу квіти, і голосять, як за небіжчиком: “Наш раченьку,
да наш батеньку, да наш соколоньку, да як ми тебе похоронимо, да так
плачемо”.

У
весільній обрядовості рак виступає носієм чоловічого начала, набуває значення
залицяльника, жениха. Коли печуть коровай, співають пісню: “Червонеє раче
по припічку скаче, а в піч заглядає, чи коровай допікає”.

У
чарівних казках рак одружується з дівчиною. Засмучена втратою доньок, яких
викрали і взяли собі за дружин яструб, ведмідь і риба, жінка пішла на потік
прати плаття, що залишились від викрадених. Коли бачить: лізе маленький рачок.
Жінка, плачучи, говорить: “Боже, Боже, дай мені хоч таку дитину, як оцей
рачок!” І народила вона хлопчика. А той хлопчик, тільки народився, сів на
коня й поїхав шукати своїх сестер. Наприкінці казки Рачок знімає чари з царів,
чоловіків своїх сестер, сам одружується з їхньою сестрою і коронується на царя
“сімдесяти семи держав”.

В
іншій казці (“Рак-Неборак і його вірна жінка”) рак — зачарований
леґінь. Він одружується з дівчиною, яка дає йому згоду за умови, що він вірно любитиме, й сама обіцяє
чекати його доти, доки спадуть із нього чари і зробиться він назавжди
чоловіком. А було це тоді, говорить казка, “коли раки уміли
свистати”. І хоча насправді раки не свистять, від них начебто чекають
цього: “коли рак свисне”, тоді відбудеться щось неможливе. Такий уявний свист
поєднує раків зі зміями (також міфічними) та іншими істотами демонології. Саме
свистом викликають персонажі легенд і казок нечисту силу.

Чарівна
казка (“Іван Богданець”) подає образ коронованого рака Вира, страхіття, що має вигляд тулуба з відокремленою
розкладеною головою. Герой казки Іван Богданець потрапляє до іншого світу, де
мешкають раки. Шлях до цієї країни лежить через море. Перевозить туди Івана
один із раків. Він і попереджає Богданця, що цар раків Вир (ім’я рака
“Вир” — від вирію, країни померлих) — це тулуб без голови, якого не
можна зачіпати. Пройшовши дві версти після того, як побачив тулуб, Іван надибує
голову рака й торкає її палицею. Голова схопилася — та в тулуб. Почали вони
битися. Лише завдяки “сильній” воді Іванові пощастило врятуватися й
побороти рака. В основі творення образу лежить згадка про стародавній звичай
ритуального похорону, який вимагав поховання всього тіла цілком, з усіма
належними частинами (і особливо цілого кістяка). Якщо ж якоїсь частини не
вистачало, померлого не ховали. Отже, в особі рака Вира ми маємо
“нечистого”, “заставного” мерця, тобто померлого без
ритуалу, не оплаканого за звичаєм і тому перетвореного на зловороже людям
чудовисько, втілення самої смерті, якої “не можна звоювати”.

Рух
“задом наперед”, невідповідність розташування і призначення частин
тіла (“очі ззаду”, “клешнями їсть”), німота — усі ці риси,
притаманні ракові, вказують на його причетність до потойбіччя. У деяких
місцевостях України, Росії та Білорусі рака вважали “нечистою”
твариною, здатною перекидатися на чорта. Розповідали, що під час грози, коли
чорту немає куди подітися від блискавки, він ховається у воді, перекидаючись на
рибу чи рака. У такого рака дуже червоні очі — його не можна брати до кошика й
нести додому. Кажуть іще, ніби край млина колись бачили величезного рака,
завбільшки з шестирічну дитину. Позбутися його пощастило лише за допомогою
замовляння.