У багатих на деревину районах здавна були поширені різноманітні лісові промисли і заняття, пов’язані з її переробкою, зокрема виробництво вугілля, поташу, смоли і дьогтю. Деревне вугілля використовувалося у ковальстві та як паливо для залізоплавильних гут, поталі — для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни, смола — як засіб консервації дерева у будівництві та водному транспорті, дьоготь — у народній медицині і для змазування осей колісних засобів пересування.
Уся ця продукція застосовувалася не лише Україні, але й відправлялася у великій кількості за кордон.
Більшість осередків деревообробних промислів зосереджувалася у вигляді невеликих примітивних підприємств, так званих «буд» (вугілля і поташ) і «майданів» (смола, дьоготь) у лісових пущах Карпат і Полісся. Організацією праці в «буді» («майдані») займався посередник чи орендатор, призначений власником лісу і промислу — державою або феодалом. Робочою силою були насамперед селяни навколишніх населених пунктів.
Виробництво кожного виду лісової продукції вимагало певних сортів деревини і відзначалося певними технологічними відмінностями. Так, вугілля випалювали переважно з дуба, бука і граба, тобто з дерев твердої породи. Заготовлені й просушені протягом трьох-чотирьох місяців однометрові колоди кололи на поліна. Потім неподалік водойми (ріки чи озера) викопували яму, в яку клали дерево і смолисті тріски з ялини чи сосни. Зверху на них накладали шар за шаром поліна у формі своєрідного конуса з отвором усередині. Підготовлену таким чином купу обкладали хмизом і засипали землею, щільно її утрамбовуючи. Попередньо при основі вставлялася жердина, яку після засипання ями виймали. Утворений отвір служив для запалювання лісоматеріалу. Для цього використовувалася інша жердина з просмоленим кінцем. Після запалення купи жердину виймали, а отвір затикали наглухо, щоб усередину не заходило повітря.
Деревина тліла без доступу повітря протягом 6—12 днів. Вуглярі уважно стежили, щоб не з’явився вогонь, гасили його водою. Якщо купа переставала куритися й парувати, це означало, що випалювання вугілля завершилося. Вона холола ще впродовж трьох-чотирьох днів, після чого її розбирали і вибирали готову продукцію — вугілля.
Технологічний процес виробництва поташу поділявся на два основні етапи: спочатку добували золу, а потім її відпарювали. Найкращі сорти поташу виготовляли із золи, яку випалювали з різних порід дерева (як твердих, так і м’яких) і змішували разом. Щоб одержати один корець (приблизно 50 кг) попелу, необхідно було затратити до 4 м3 деревини. Крім виробництва золи в лісових пущах, її збирали також селяни у своїх домашніх печах, виконуючи таким чином покладену на них панщизняну повинність.
Заготовлений попіл засипали у великий металевий чан і заливали гарячою водою. Коли зола осідала на дно посудини, воду зливали, а золу підігрівали на вогні до тих пір, поки продукт не ставав сухим. Щоб одержати якісний поташ, операцій повторювали кілька разів.
У домашніх умовах «луг» виварювали в наповненій окропом каструлі або у спеціальному дерев’яному посуді («жлукті») в який вкладали горстку золи, зав’язану в ганчірку. Вода використовувалася для прання білизни, а одержана маса — для відбілювання полотна.
У добу феодалізму широкого розповсюдження набуло виробництво смоли і дьогтю. Смолярі («майданники») витоплювали свою продукцію в спеціальних ямах — «долах». Стінки ями викладали круглими колодами, на дні робили дерев’яний поміст, щільно обмазуючи його глиною. Зверху «діл» також накривали колодами і засипали товстим шаром землі. Посередині однієї з бокових стінок залишали отвори для запалювання «щіпи» та виходу смоли.
«Щіпу» селяни заготовляли зі старих ялинових і соснових пеньків та повалених дерев. Пеньки викопували, очищали від кори та порохна і кололи сокирою на тріски. В «долі» їх складали на купу і обкладали соломою. Закривши яму, підготовлений стос запалювали через отвір у верхній частині «долу». Коли щіпа починала горіти, отвір закривали. Технологічний процес виробництва смоли без доступу повітря тривав протягом 7-12 днів. Після цього її спускали через боковий отвір у«долі» в бочку.
Подібним способом добували дьоготь. Різниця полягала лише в тому, що сировиною для цієї продукції служила березова кора, а паливом — березові дрова.
Найбільших масштабів виробництво деревного вугілля, поташу, смоли і дьогтю досягло в останній чверті XVIII — першій половині XIX ст. У другій половині XIX ст. давні види лісових промислів почали занепадати, що зумовило, з одного боку, зміну структури тогочасної промисловості, з другого – розповсюдження інших видів продукції. Так, деревне вугілля почало витісняти кам’яне, натуральний поташ, смолу і дьоготь – відповідники мінерального походження, добуті з нафти. Щоправда, в лісових масивах Полісся деякі з них, зокрема смолу і дьоготь, виробляли традиційними способами ще впродовж тривалого часу — аж до середини XX ст., удосконаливши тільки їхню технологію.