Вітер — це, передусім, вільний простір. За стародавніми уявленнями, повітря асоціювалося з порожнечею, а згодом — із місткістю, в якій опинилися першостворені речі — небесні світила, рослини та істоти. Вітер, повітря в міфології сприймалися як божества, що відділили небо від землі, адже на початку небо-батько й земля-мати були нероздільними.
І тільки пізніше народжені ними діти силоміць відокремили їх одне від одного. Відтоді божество Вітер (за іншими міфами, древо) тримає на собі небо, не даючи йому знову злитись із землею і розчавити створений світ.
Міфологічний ;священний шлюб; неба і землі ілюструє загадка: “Тато високий, мама низька (за іншими варіантами: широка, плоска), син кучерявий, невістка сліпа” (небо, земля, вітер, ніч). Про “кучерявість” вітру поговоримо дещо пізніше, а щодо невістки, то її характеристика “сліпа” охоплює цілий комплекс давніх уявлень (про шлюб, потойбіччя, протиставлення “свій—чужий”, міфологему “зрячості”) й пов’язана з весільним ритуалом, у якому наречена мусила вдавати, що сліпа.
Відгомоном давніх світових міфів про боротьбу богів і водночас свідченням невгасимого інтересу до могутніх природних явищ можна пояснити появу в різних фольклорних жанрах сюжетів про змагання вогню, води, вітру, морозу, сонця тощо. У популярній серед дітей казці розповідається, як зустрілися Вітер, Мороз і Сонце з дівчиною, яка сказала “здрастуй”, та не було зрозуміло, кому. Вони її наздогнали й перепитали. “А вона стала, подивилась-подивилась: “А кому я сказала? Отому чубатому”. Розсердилися Сонце й Мороз, захотіли її один спалити, а другий заморозити, але Вітер її захистив”.
Перемога вітру в казці має своє міфологічне обґрунтування. Те, що дівчина називає вітер чубатим, з одного боку, співвідноситься з еротичним значенням кучерявого волосся, а з другого — ототожнюється з рослинами, які мають здатність витися й символізують родючість (хміль, горошок, огірки, барвінок тощо). На побутовому рівні існує жарт: “завагітніти від вітру”, а в казці це значення, вже без гумору, втілюється в мотив чарівного народження. Була в короля одна донька. Він так оберігав її, що навіть замурував вхід до кімнати, в якій перебувала королівна. “От стала та королівна біля стіни, а в тім мурі була дірка, і вітер повіяв. І вона від того вітру привела хлопчика”.
Еротична, запліднююча функція вітру (“без вітру не родить жито”) яскраво виявляється в піснях про кохання, насичених також іншими любовними образами-символами: рожі (“Ой піду я, піду долом долиною,// Ой стопчу я, зломлю рожу з калиною.// Вітер повіває, вона процвітає”); жита, пшениці (“Ой у полі вітер віє, а жита половіють,// А козак дівчину та й вірненько любить…”); калини (“Ой повій, вітер, яром// На пшениченьку яру,// Ой повій на долину,// На червону калину”). Не випадково у пісню про кохання потрапляє горіх (“Вітер віє, шелевіє по дрібній лещині,// закохався парубочок в молодій дівчині”), і, звичайно ж, вода (“Ой по горі, ой по горі// Вітрець повіває,// Там дівчина воду носить,// Горіх поливає”) — найпоширеніші символи кохання, парування, шлюбу.
У віруваннях українського народу з вітром пов’язана символіка народження і смерті. У хаосі, який передував космосу, — простору (отже, й вітру) не було. Збереглося замовляння, яке відсилає пристріт і хвороби туди, “де вітер не віє, і сонце не гріє, куди людський глас не заходить…” — у потойбіччя, царство хаосу. У космології вітер виступає як божий дух, що входить до нерухомого тіла й зароджує в ньому життя. В антропоморфній версії створення світу, відомій у міфології багатьох народів, дихання жертви-першолюдини перетворилося на вітер. В Україні поширені апокрифічні легенди про створення людини Богом і Сатанаїлом. Сатана виліпив тіло людини, а душу (життя) в неї вдихнув Бог. Герої казок або їхні помічники — тварини, наділені надприродною силою, — за допомогою “дмухання” здійснюють чарування. “Приїхали до моря. Вони зупинилися, тричі дмухнули на воду — море розійшлося, а посередині зробилася суха дорога”. Чарівний кінь “дмуханням” охолоджує кипляче молоко, в якому купається і стає красенем молодий хлопець, але зварюється без магічної допомоги старий цар.
Атрибути вітру (також повітря й неба): хустки, рушники — використовуються у ворожіннях і казках. Хусткою махають, щоб викликати вітер і таким чином налагодити зв’язок із потойбіччям або щоб відновити ситуацію творення космосу з хаосу, скориставшись притаманною йому енергією “вибуху”. Сонцева дочка з казки “Безщасний Іван” махнула навхрест хустиною та й сказала: “Рубайсь, Дерево, возись, дерево, й кладись, дерево”. Казковий волик загадав героєві дістати в нього з вуха хусточку. “Він витяг, махнув, і поперед його став міст. Махнув назад — аж ламається міст”. Сакральні предмети — храмові воздухи, балдахіни, скатерки тощо — також символізують небо.
До стихії повітряного простору причетні духи, божества і створіння, які мають здатність літати, пересуватися в цьому просторі. До таких істот належать передусім птахи й літаючі комахи, метелики, мухи, які в народній свідомості уособлюють душі померлих предків, отже, сполучають світи живих і померлих.
Таким, що має крила й літає, у фольклорі виступає змій (“От став змій налітати, став паруси напускати”). З його наближенням з’являється вітер, здіймається буря. Змій — демонічна істота, представник потойбіччя. У легендах — це мрець, який “ходить” до своєї живої жінки, відвідує дівчат і молодиць у вигляді красеня. У билинах він — ворог руської землі, у казках — викрадач жінок, володар золотого, срібного й мідного царства, повелитель вод. У колядках за змієм збереглося значення тотемної тварини; як і сокіл, він просить молодця не стріляти в нього (“я не сокіл — я ж твій батенько”), обіцяє стати “у великій пригодоньці”.
Часом вітер, птах і змій виступають в одній особі. Борей (бог вітру в античній міфології) зображувався у зміїній подобі. У казці зятями селянина стають: в одних варіантах — Сонце, Мороз, Вітер; в інших — місце Вітра заступає Ворон Воронович: “Коли — як схопиться бура, да мороз, да вітер, да сонце припекло — тому діду мішок грошей кинуло на віз, а дочку забрало”.
Вітер, як своєрідний замінник образу світового древа, іноді асоціюється з дорогою. У традиційних висловах бажають “попутного вітру” або посилають “на три вітри”. Загадка порівнює дорогу і змію в їхній функції посередників, виявляє їх символічну подібність: “Лежить Гася — простяглася: як встане — до неба достане”. Гася — гадина, змія. Пізніше слово втратило своє змістове значення і стало сприйматись як жіноче ім’я. Первинне ж призначення загадки було не лише поєднати дорогу і змію за ознаками зовнішньої схожості (властивість витися, закручуватись), а й нагадати про космогонічну природу обох форм світового древа.
Є кілька образів вітру, серед них — негативні й позитивні. Негативне значення закріпилося за сильним вітром, вихором, позитивне — за легеньким вітерцем (а якщо навіть “буйнесеньким”, то з ласкаво-емоційним забарвленням:
Повій, вітре, буйнесенький
З глибокого яру
Прибудь, прибудь, мій миленький,
З далекого краю.
Щоправда, пом’якшений тон не змінює несприятливої для героїні ситуації: як не може віяти буйний вітер із яру, так і миленький не може прибути до дівчини.
Лагідний, теплий, легенький вітер у колисковій гойдає люльку, заколисує дитину: “Буде вітрець повівати, // а дитина буде спати”. Такий вітер асоціюється із зародженням, диханням, життям (порівняйте: “Під носом вітер є”, тобто є життя).
Вітер, вихор, ураган ототожнюються в народних уявленнях із різними демонічними образами, особливо із “заставними” мерцями — самогубцями, вішальниками, утоплениками, різного роду нечистою силою. В Карпатах про вихор говорять: “Відьма танцює”; з вітром асоціюються такі демонічні персонажі, як повітруля, вітряниця, іноді його називають “чортовим весіллям”. З вітром пов’язані страшні прокляття: “щоб тебе буря вивернула”, “щоб ти піднявся вихором”.
Та найжахливішою є сила батьківського (особливо материного) прокляття. Проклятих дітей земля не приймає, і вони гасають по світу вихором і бурею. Селяни Куп’янського повіту на Харківщині розповідали, що не раз бачили, як із вихором з’являлись і зникали то дуже худий чоловік, то панич у капелюсі, з палицею. То були змалку прокляті своїми матерями діти, які відтоді “гуляють по світу то вихором, то бурею”.
Існує уявлення про зв’язок вітру з утоплениками, “заставними” мерцями. Є надзвичайно цікаве етнографічне свідчення з того ж повіту, яке пов’язує вітер із русалками й почасти проливає світло на загадкову для науковців постать Марени. Старі люди кажуть, що “купатися з Маринкою не можна тому, що завжди, як тільки Маринка зануриться у воду, налітає страшенний вихор. Це нечиста сила з’являється за Маринкою, яка, на думку деяких, є “старшою русалкою”. Цінною в цьому повідомленні є вказівка на те, що Марена і є русалка — “старша русалка”.
В уявленнях народу образ вітру певною мірою матеріалізується (якщо у вихор кинути серп або ніж, на лезі залишиться кров), проте вигляд його невизначений, аморфний. Демонологічні істоти, які ототожнюються з вітром, так само мають непевні ознаки: “хтось”, “щось”, “стукнуло”, “налетіло”, “понесло”, “свиснуло”, “з вітром пішло”, — тобто їх зазвичай не бачать, а більше чують або помічають їхню присутність у діях.
Ця невловимість зовнішності й суті вітру як природно-міфічного явища (“Nie mam data ani duszy”, як кажуть поляки) спостережливо зафіксована в загадках: “Прийшов хтось та взяв щось: бігти за ним, та не знаєш за ким” (вітер) і “Прийшов нєхта, узяв нєшта, ні як дагнаць, ні у єго адабраць” (смерть).
Типовою особливістю народного мислення є здатність визначати непізнані, загадкові об’єкти шляхом заперечення. Так, і вітер підпадає в загадці під клас предметів, які кваліфікуються за допомогою заперечувальних характеристик: “Без рук, без ніг, дерево ламає”. Початкова формула “без рук, без ніг, а …”, яка вживається у багатьох загадках про могутні сили природи й сакральні предмети, має заперечити профанний погляд на ці речі. У міфопоетичній свідомості відсутність кінцівки свідчить про причетність істоти до божественного та хтонічного світів. Позбувшись притаманних людям особливостей (рук і ніг), об’єкти загадки не тільки не стають від того ущемленими — вони набувають надприродних властивостей і надзвичайної потужності у світі між хаосом і космосом, що передував усталеному порядку й був основою його творення.