Вітер

Вітер — це, передусім, вільний простір. За стародавніми уявленнями, повітря  асоціювалося з порожнечею, а згодом — із місткістю, в якій опинилися  першостворені речі — небесні світила, рослини та істоти. Вітер, повітря в  міфології сприймалися як божества, що відділили небо від землі, адже на початку  небо-батько й земля-мати були нероздільними.

І тільки пізніше народжені ними  діти силоміць відокремили їх одне від одного. Відтоді божество Вітер (за іншими  міфами, древо) тримає на собі небо, не даючи йому знову злитись із землею і  розчавити створений світ.

Міфологічний ;священний шлюб; неба і землі ілюструє загадка: “Тато високий, мама низька (за іншими варіантами: широка, плоска), син  кучерявий, невістка сліпа” (небо, земля, вітер, ніч). Про  “кучерявість” вітру поговоримо дещо пізніше, а щодо невістки, то її  характеристика “сліпа” охоплює цілий комплекс давніх уявлень (про  шлюб, потойбіччя, протиставлення “свій—чужий”, міфологему  “зрячості”) й пов’язана з весільним ритуалом, у якому наречена мусила  вдавати, що сліпа.
Відгомоном давніх світових міфів про боротьбу богів і водночас свідченням  невгасимого інтересу до могутніх природних явищ можна пояснити появу в різних  фольклорних жанрах сюжетів про змагання вогню, води, вітру, морозу, сонця тощо. У популярній серед дітей казці розповідається, як зустрілися Вітер, Мороз і  Сонце з дівчиною, яка сказала “здрастуй”, та не було зрозуміло, кому.  Вони її наздогнали й перепитали. “А вона стала, подивилась-подивилась:  “А кому я сказала? Отому чубатому”. Розсердилися Сонце й Мороз,  захотіли її один спалити, а другий заморозити, але Вітер її захистив”.

Перемога вітру в казці має своє міфологічне обґрунтування. Те, що дівчина  називає вітер чубатим, з одного боку, співвідноситься з еротичним значенням  кучерявого волосся, а з другого — ототожнюється з рослинами, які мають здатність  витися й символізують родючість (хміль, горошок, огірки, барвінок тощо). На побутовому  рівні існує жарт: “завагітніти від вітру”, а в казці це значення, вже без гумору, втілюється в мотив чарівного народження. Була в короля одна донька.  Він так оберігав її, що навіть замурував вхід до кімнати, в якій перебувала  королівна. “От стала та королівна біля стіни, а в тім мурі була дірка, і  вітер повіяв. І вона від того вітру привела хлопчика”.
Еротична,  запліднююча функція вітру (“без вітру не родить жито”) яскраво  виявляється в піснях про кохання, насичених також іншими любовними  образами-символами: рожі (“Ой піду я, піду долом долиною,// Ой стопчу я,  зломлю рожу з калиною.// Вітер повіває, вона процвітає”); жита, пшениці  (“Ой у полі вітер віє, а жита половіють,// А козак дівчину та й вірненько  любить…”); калини (“Ой повій, вітер, яром// На пшениченьку яру,//  Ой повій на долину,// На червону калину”). Не випадково у пісню про  кохання потрапляє горіх (“Вітер віє, шелевіє по дрібній лещині,// закохався  парубочок в молодій дівчині”), і, звичайно ж, вода (“Ой по горі, ой  по горі// Вітрець повіває,// Там дівчина воду носить,// Горіх поливає”) —  найпоширеніші символи кохання, парування, шлюбу.
У віруваннях українського народу з вітром пов’язана символіка народження і  смерті. У хаосі, який передував космосу, — простору (отже, й вітру) не було.  Збереглося замовляння, яке відсилає пристріт і хвороби туди, “де вітер не  віє, і сонце не гріє, куди людський глас не заходить…” — у потойбіччя,  царство хаосу. У космології вітер виступає як божий дух, що входить до  нерухомого тіла й зароджує в ньому життя. В антропоморфній версії створення світу,  відомій у міфології багатьох народів, дихання жертви-першолюдини перетворилося  на вітер. В Україні поширені апокрифічні легенди про створення людини Богом і  Сатанаїлом. Сатана виліпив тіло людини, а душу (життя) в неї вдихнув Бог. Герої  казок або їхні помічники — тварини, наділені надприродною силою, — за допомогою  “дмухання” здійснюють чарування. “Приїхали до моря. Вони  зупинилися, тричі дмухнули на воду — море розійшлося, а посередині зробилася  суха дорога”. Чарівний кінь “дмуханням” охолоджує кипляче  молоко, в якому купається і стає красенем молодий хлопець, але зварюється без  магічної допомоги старий цар.

Атрибути вітру (також повітря й неба): хустки, рушники — використовуються у  ворожіннях і казках. Хусткою махають, щоб викликати вітер і таким чином  налагодити зв’язок із потойбіччям або щоб відновити ситуацію творення космосу з  хаосу, скориставшись притаманною йому енергією “вибуху”. Сонцева  дочка з казки “Безщасний Іван” махнула навхрест хустиною та й  сказала: “Рубайсь, Дерево, возись, дерево, й кладись, дерево”.  Казковий волик загадав героєві дістати в нього з вуха хусточку. “Він  витяг, махнув, і поперед його став міст. Махнув назад — аж ламається  міст”. Сакральні предмети — храмові воздухи, балдахіни, скатерки тощо —  також символізують небо.
До стихії повітряного простору причетні духи, божества і створіння, які  мають здатність літати, пересуватися в цьому просторі. До таких істот належать  передусім птахи й літаючі комахи, метелики, мухи, які в народній свідомості  уособлюють душі померлих предків, отже, сполучають світи живих і померлих.
Таким, що має крила й літає, у фольклорі виступає змій (“От став змій  налітати, став паруси напускати”). З його наближенням з’являється вітер,  здіймається буря. Змій — демонічна істота, представник потойбіччя. У легендах —  це мрець, який “ходить” до своєї живої жінки, відвідує дівчат і  молодиць у вигляді красеня. У билинах він — ворог руської землі, у казках —  викрадач жінок, володар золотого, срібного й мідного царства, повелитель вод. У  колядках за змієм збереглося значення тотемної тварини; як і сокіл, він просить  молодця не стріляти в нього (“я не сокіл — я ж твій батенько”),  обіцяє стати “у великій пригодоньці”.

Часом вітер, птах і змій виступають в одній особі. Борей (бог вітру в  античній міфології) зображувався у зміїній подобі. У казці зятями селянина  стають: в одних варіантах — Сонце, Мороз, Вітер; в інших — місце Вітра заступає  Ворон Воронович: “Коли — як схопиться бура, да мороз, да вітер, да сонце  припекло — тому діду мішок грошей кинуло на віз, а дочку забрало”.

Вітер, як своєрідний замінник образу світового древа, іноді асоціюється з  дорогою. У традиційних висловах бажають “попутного вітру” або  посилають “на три вітри”. Загадка порівнює дорогу і змію в їхній  функції посередників, виявляє їх символічну подібність: “Лежить Гася —  простяглася: як встане — до неба достане”. Гася — гадина, змія. Пізніше  слово втратило своє змістове значення і стало сприйматись як жіноче ім’я.  Первинне ж призначення загадки було не лише поєднати дорогу і змію за ознаками  зовнішньої схожості (властивість витися, закручуватись), а й нагадати про  космогонічну природу обох форм світового древа.

Є кілька образів вітру, серед них — негативні й позитивні. Негативне  значення закріпилося за сильним вітром, вихором, позитивне — за легеньким  вітерцем (а якщо навіть “буйнесеньким”, то з ласкаво-емоційним  забарвленням:

Повій, вітре,  буйнесенький

           З глибокого яру

           Прибудь, прибудь,  мій миленький,

З далекого краю.

Щоправда, пом’якшений тон не змінює несприятливої для героїні ситуації: як  не може віяти буйний вітер із яру, так і миленький не може прибути до дівчини.

Лагідний, теплий, легенький вітер у колисковій гойдає люльку, заколисує  дитину: “Буде вітрець повівати, // а дитина буде спати”. Такий вітер  асоціюється із зародженням, диханням, життям (порівняйте: “Під носом вітер  є”, тобто є життя).

Вітер, вихор, ураган ототожнюються в народних уявленнях із різними  демонічними образами, особливо із “заставними” мерцями — самогубцями,  вішальниками, утоплениками, різного роду нечистою силою. В Карпатах про вихор  говорять: “Відьма танцює”; з вітром асоціюються такі демонічні  персонажі, як повітруля, вітряниця, іноді його називають “чортовим  весіллям”. З вітром пов’язані страшні прокляття: “щоб тебе буря  вивернула”, “щоб ти піднявся вихором”.

Та найжахливішою є сила батьківського (особливо материного) прокляття.  Проклятих дітей земля не приймає, і вони гасають по світу вихором і бурею.  Селяни Куп’янського повіту на Харківщині розповідали, що не раз бачили, як із  вихором з’являлись і зникали то дуже худий чоловік, то панич у капелюсі, з  палицею. То були змалку прокляті своїми матерями діти, які відтоді “гуляють  по світу то вихором, то бурею”.

Існує уявлення про зв’язок вітру з утоплениками, “заставними”  мерцями. Є надзвичайно цікаве етнографічне свідчення з того ж повіту, яке  пов’язує вітер із русалками й почасти проливає світло на загадкову для  науковців постать Марени. Старі люди кажуть, що “купатися з Маринкою не  можна тому, що завжди, як тільки Маринка зануриться у воду, налітає страшенний  вихор. Це нечиста сила з’являється за Маринкою, яка, на думку деяких, є “старшою русалкою”. Цінною в цьому повідомленні є вказівка на те, що  Марена і є русалка — “старша русалка”.

В уявленнях народу образ вітру певною мірою матеріалізується (якщо у вихор  кинути серп або ніж, на лезі залишиться кров), проте вигляд його невизначений,  аморфний. Демонологічні істоти, які ототожнюються з вітром, так само мають  непевні ознаки: “хтось”, “щось”, “стукнуло”, “налетіло”, “понесло”, “свиснуло”, “з вітром  пішло”, — тобто їх зазвичай не бачать, а більше чують або помічають їхню  присутність у діях.

Ця невловимість  зовнішності й суті вітру як природно-міфічного явища (“Nie mam data ani  duszy”, як кажуть поляки) спостережливо зафіксована в загадках: “Прийшов хтось та взяв щось: бігти за ним, та не знаєш за ким” (вітер) і “Прийшов нєхта, узяв нєшта, ні як дагнаць, ні у єго  адабраць” (смерть).

Типовою особливістю народного мислення є здатність визначати непізнані, загадкові  об’єкти шляхом заперечення. Так, і вітер підпадає в загадці під клас предметів,  які кваліфікуються за допомогою заперечувальних характеристик: “Без рук,  без ніг, дерево ламає”. Початкова формула “без рук, без ніг, а  …”, яка вживається у багатьох загадках про могутні сили природи й  сакральні предмети, має заперечити профанний погляд на ці речі. У міфопоетичній  свідомості відсутність кінцівки свідчить про причетність істоти до божественного  та хтонічного світів. Позбувшись притаманних людям особливостей (рук і ніг),  об’єкти загадки не тільки не стають від того ущемленими — вони набувають  надприродних властивостей і надзвичайної потужності у світі між хаосом і  космосом, що передував усталеному порядку й був основою його творення.