скарбниця українського народу
Запорозька Січ — це один з тих світових феноменів, над яким замислювались і який намагалися з’ясувати багато поколінь дослідників.
«Лотри, розбійники»,— лементували на сеймах і в сенаті польські шляхтичі. Скаженіючи від зненависті, вони вимагали знищити Запорозьку Січ, стерти з лиця землі козацтво.
Багато помилок є в історії, допускалися вони починаючи літописними бродниками і закінчуючи Запорізькою Січчю. Назву бродників виводили від слов’янської “кочової” людності, котра нібито “бродила” в донецьких степах. Насправді назва “бродники” походить не від слова “бродити”, котре в часи Київської Русі не вживалося, а від слова “брід” — у значенні “ті, хто захищають броди”, адже броди в ті часи, як зараз залізничні і автошляхові мости, були важливими стратегічними військовими об’єктами і їхній обороні приділялася надзвичайно велика увага.
В XVI—XVIII ст. єдиним містом на Україні, де існував “цех мечників” (хоча на той період його правильніше було б назвати “цехом шабельників”), був Львів. Шабля — це не меч, який міг викувати і хороший коваль. Для виготовлення шаблі потрібні глибокі знання: необхідно зіставити загальну масу шаблі і клинка, його довжину, ширину і кривизну. А в той час використовували метод підбору.
У козаків-пластунів міг існувати культ росомах. Самі пластуни образно тлумачили назву свого бойового мистецтва як: “вовча паща, лисяий хвіст”. Ця характеристика ідеально підходить саме до росомахи, яка відрізняється як своєю смертоносною хваткою, так і вмінням майстерно замітати сліди. А те, що саме пластуни зберегли найархаїчніші військові знання і традиції, не підлягає сумніву.