Народне житло

Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом’яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області, що в Росії.

Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев’яні, мають відкриті стіни.
Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати ми бачимо прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.
Народне житло цікаве і оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмет у ньому, крім утилітарного призначення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю.
Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. «Гляди ж, дочко, — повчає мати в одній казці, — як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай; а в суботу ввечері причілок підмаж, долівку вимаж…». Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами.
Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.
Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII—XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.
Двокамерне селянське житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни.
Трикамерне селянське житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважається наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору.
Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни і комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів («стебку», «пукліт»), у західних районах України — хлів, приміщення для сільськогосподарського реманенту.
Розглянуті типи трикамерного житла стали основою для створення будинків з двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове).
Розрізняють два варіанти такого житла: «дві хати підряд», «хата через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст.
План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувались на обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори влаштовувалось ще одне житло.
Отже, в народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла. Думали також про можливість збільшення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об’єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби.
В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі).
Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з’єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінцем».
Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок — клітей. До речі, кліті є складовою найрізноманітніших будівель.
Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на віддалі, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом’яними вальками.
Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою мали поширення не тільки в лісостеповій смузі, а й у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом’яних вальків та саману, а в ряді районів — з природного каменю (ракушника, солонцю тощо).
Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на верху стін.
На Поліссі ще побутував двосхилий дерев’яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах).
Дах покривали переважно соломою, зв’язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі — розстеленою соломою (внатруску).
Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості, взаємної пов’язаності та міцності.
У лісостеповій і степовій смугах хата, незалежно від матеріалу, з якого збудована (зрубна, глиновалькована, городжена і мазана глиною, з каменю), завжди ззовні й зсередини побілена. Серед зелені садів вона виділялась білим кольором стін, а жовтогарячі плями (облямівки вікон, дверей, призьби) надавали їй веселого вигляду.
У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник — червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від різних лих. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було боронити від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.
Традиційно так склалося, що власне процесу зведення оселі передувала ґрунтовна підготовка, з’ясовувалося чимало обставин. Це, насамперед, вибір місця забудови. Останнє супроводжувалось різними обрядово-магічними діями. Наприклад, під кожним рогом майбутнього житла після заходу сонця таємно від чужих очей насипали купки зерна (там, де буде покуть, піч, причілок і постіль). Перед сходом сонця дивилися, чи цілі купки. Якщо цілі, значить, місце вибрано вдало. Придатним вважалося також місце, де лягає худоба.
Існувало багато своєрідних вимог, дотримуватися яких вважав за необхідне майбутній господар. Це, насамперед, шанобливе ставлення до майстрів, від уміння і сумлінності яких залежало майбутнє життя. Виявляючи гостинність, господар пригощав їх під час закладання будівлі, укладання сволоків, а також по завершенню будівництва.
Побутував звичай під час закладання в одну яму класти гроші (щоб не переводились вони у хаті), у другу — вовну (щоб було тепло), у третю — жито (для довголіття). Це було в ранньому родовому суспільстві своєрідною «будівельною пожертвою», компенсацією духам за зрубані дерева. Після задобрювання духів, згідно з віруваннями, у хаті мали водитись гроші, а господар повинен збирати добрі врожаї. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають глибокої давнини, характеризується повсюдно типологічною єдністю. Так, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором («щелепами») до фасадної («чільної») стіни. По діагоналі від печі розташований парадний кут («покуть»), у якому висіли ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям та квітами. Біля столу попід стінами ставили лави, а зі зовнішнього боку — переносний ослін. Зліва від столу знаходилась скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю і причілковою стіною, влаштовували піл («приміст»). У кутку біля дверей робили дерев’яні полички, або мисник, а уздовж чільної стіни над вікнами навпроти печі — полицю для хатнього начиння та хліба.
Українська вариста піч за формою комина, який розташовувався над припічком, поділяється за типами на лівобережну, правобережну і лемківську. Лівобережна піч має комин; її стінки приставлені на припічок урівень з ним. Правобережна піч має комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді нависаючого над припічком коша. Лемківська піч, крім орієнтації її отвору на причілкову стіну, має комин, подібний до печі правобережного типу.
Народні меблі в українській хаті завжди залишалися на своєму традиційному місці, не змінювали своєї форми. Наприклад, «піл» (постіль) до наших днів зберіг найпростішу конструкцію дощатого помосту на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках. Наприкінці XIX ст. у заможних селян з’явилися пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. Дощаті стінки такої постелі були вправлені у пази верхньої частини стояків. На дно настеляли солому.
Лави робили з масивних дощок, які клали на дерев’яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з’явились різні види лавок зі спинками, скринями для постелі. Такою ж конструктивною простотою відзначалися й інші хатні меблі. Попри всю ощадливість у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі — ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу — мали, крім утилітарного, ще й інше призначення. Вони повинні були прикрашати кімнату. Тому їх, як правило, оздоблювали різьбою чи розписом. Таким чином, інтер’єр хати набував гармонійності й досконалості з господарського, архітектурного та естетичного погляду. Водночас завдяки своїй багатогранності, скупості речей і предметів він з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, особливість господаря, його звички.
Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з регіонів України має свої особливості щодо будівництва, використання матеріалів, оздоблення приміщень тощо.
Поділля. Житлові будівлі цього регіону вирізняються мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут використовували глину і солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обидвох боків сіней. У них були печі й приблизно однаковий інтер’єр. Менше приміщення використовувалося як кухня, більше — як кімната для гостей.
Полісся. У минулому це край лісів, боліт, тому житла тут споруджували з дерева. Найдавніші з них були однокамерними (складалися тільки з житлового приміщення). У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося і на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються крокв’яними; розповсюджується покриття соломою, побілка житлових приміщень; зростає кількість господарських будівель, які часто блокуються з житлом.
Південь України. Природні умови (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина і камінь, обумовили спорудження будівель з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок з масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом. Останні були двосхилими із фронтонами, які часто оздоблювалися декоративним ліпленням.
Середня Наддніпрянщина. Цей край віддавна був густо заселений, з добре розвинутим народним будівництвом. Воно було каркасне і зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно використовувались їх декоративні властивості. Багатоваріантності осель не існувало. Панівним типом тут слід уважати хату з житловим приміщенням, сіньми і коморою (на Черкащині, у деяких районах Київщини — з двома житловими приміщеннями і сіньми). Інтер’єр відзначався декоративністю завдяки використанню тканин, вишивок, кераміки, розпису печей і предметів побуту.
Слобожанщина. Це один із кількох регіонів України, що утворився на роздоріжжі Дикого степу, між політичними кордонами трьох держав — Росії, Речі Посполитої (Польщі) та Кримського ханства — протягом XVII—XVIII ст.
На Слобожанщині будували дерев’яні хати, зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов’язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи вкладали соломою. Краї стріхи відводили від стіни і спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш привабливої оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (з житлового приміщення і сіней), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Рідко траплялися хати з житловим приміщенням, сіньми і коморою.
Українські Карпати. Край особливо цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей із стовпчиками. У плані бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою і сіньми. У західній частині хати дуже часто блокувалися з господарськими приміщеннями у довжину. На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями і оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки).
Основним типом житла тут вважається хата з галерейкою і двома житловими приміщеннями, розташованими по обидва боки від сіней. У найзахіднішій частині Українських Карпат — Лемківщині села розташовані в долинах рік і потоків. Хати тут здебільшого «дивляться» вікнами і дверима на дорогу. Класичним типом лемківського житла була «довга хата». Так називали народне житло, в якому під одним дахом зведені житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня), возівня.
Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкруг-ляків, а на Закарпатті й у Східній Словаччині — дуже часто з бука. На кутах в’язали вінці за допомогою «простого замка» або «риб’ячого хвоста». Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття і червоточин, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. Стики вінців завжди білили, тому вони яскраво виступали на темному тлі стін і горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис.
Рівнинне Закарпаття. Це територія в долині р. Тиси та її приток. Переважна більшість будівель тут зрубна з дуба, подекуди з липи. Стіни зовні обмазані глиною або «полісковані» й закидані глиною з половою. При обмазуванні та виділенні окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою. Тому за своїми формами, окремими елементами, побілкою місцеві хати нагадують будівлі з інших регіонів України, насамперед Поділля.