Основними хліборобськими культурами в Україні з давніх-давен були жито, ячмінь, овес, а з городніх — капуста, часник, цибуля тощо. У XVII—XVIII ст. з’являється картопля, яка згодом стає головним харчовим продуктом. На той час хлібороби вже культивували пшеницю, кукурудзу, з технічних культур — льон, коноплі.
За строками сівба зернових була рання і пізня весняна (ярові культури), а також осіння (озимина). Дещо негативно відбивались на проведенні сівби різні заборони, містифікації: понеділок і субота — важкі («тверді») дні; в перший тиждень після свята Паски («провідний») не можна сіяти ні льону, ні коноплі, щоб ніхто в хаті не помер; а під час сівби заборонялось позичати посівний матеріал, будь-що виносити з хати, особливо вогонь… А дні збігали, засів затримувався. Упродовж віків народ уважно спостерігав за явищами природи; за поведінкою птахів, врожаєм грибів, першою появою рослинності тощо. Урожай підберезників віщував добре жито, рижиків — пшениці. Якщо зозуля вилетіла, коли дерева були вже з листям, чекай хорошого збору сільськогосподарських культур. Зозуля прилітає одночасно з появою на деревах листя — буде рання весна.
Ранньої весни, коли ще земля добре не прогрілась, а вологи було багато, — сіяли біб, овес, що витримують холод і потребують вологи. Невибагливий до якості ґрунту овес висівали на гірших («пущих») землях.
Сіяли із сіви — мішка («сівака», чи «сівальні»), який вішали через плече; у горах послугувалися бесагами. Часом користувались коробом, виплетеним із соломи, чи видовбаним із дерева («солонкою»), або відром. Гуцули, крім бесаг і тайстри, сіяли з дійниці — дерев’яного відра з одним вухом. На Поліссі для цього застосовували коробку, виготовлену з луба, — сиваньку. За народним календарем, починали сіяти лише після свята Благовіщення (7 квітня). Посівного матеріалу потрібно було стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле — трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня засівали і боронували. Густо сіяли овес, дещо рідше — пшеницю, жито, ячмінь, оскільки із зерна вівса проростало лише одне стебло, а з інших злакових — кущ стебел. Тому на ділянці вівса висівали «майже міх» (до 60 кг), а пшениці, жита, ячменю — «одні бисаги» (до 40 кг).
Перед тим як набрати насіння у бесаги чи сівак, в одному розі зав’язували свячене зерно, проскурку і посвячену монету, що символізувало достаток і багатство. Виконував цю роботу сам господар або найманий ним у селі добрий сівач (сіяч). Ставши на ріллю, хрестився і починав сіяти.
Важливо було правильно обрати не лише час, але й термо-вологий режим сівби. Недарма прислів’я нагадує: «Раз літо родить». Посієш зарано в холодну землю — загине майбутній врожай, посієш пізно — не дозріє або засушить його сонце у зав’язі.
Правильний догляд за рослинами під час вегетації був важливою запорукою хорошого врожаю. Виділялися дві форми догляду за врожаєм: агрофізична, коли за допомогою агротехнічних прийомів поліпшувалося середовище хліборобської культури (прополювання бур’янів, спушування ґрунту тощо), і забобонно-магічна, коли різними містичними процедурами робилася спроба відвернути певні загрози від ниви.
Перша форма є об’єктивною оцінкою суті справжньої допомоги рослинам у їх розвитку за допомогою агротехнічних заходів; друга — відображенням у свідомості селянина містичних уявлень, що відповідними магічними рухами чи шепотінням можна змилостивити небесні сили і відвернути лихо Характерно, що магічні дії здійснювалися над тими культурами які людина не могла захистити від стихійних лих природи: грози, граду, вихору тощо. Це колоскові й стручкові рослини а також деякі городні, зокрема капуста, яку поїдала гусінь. Науці невідомі ритуали, спрямовані на збереження тих культур, плід яких знаходиться у землі, — картоплі, брукви, буряків, моркви тощо. Під час догляду за ними покладалися лише на відповідні знаряддя праці та уміння селянських рук.
Агрофізична форма догляду за культивованими сільськогосподарськими рослинами поділяється на білякореневе спушування ґрунту (заодно і підсікання коріння бур’янів сапою чи мотикою) та прополювання. Білякореневе спушування застосовувалось при вирощуванні картоплі, брукви, цибулі, часнику тощо, а також кукурудзи як просапної рослини.
Забобонно-магічна форма збереження врожаю мала міцні засади у виробничому побуті українця. Особливо переконливо вірили, що ритуальними діями — биттям у дзвони, ворожінням «хмарника» («грозовика»), посвяченням з процесією царини або магічними заклинаннями — можна відвернути град від нив. Уже на Свят-вечір хлібороб спрямовував імітативні дії на збереження врожаю від граду та грози. У миску накладали потроху всіх страв і йшли довкола хати, примовляючи: «Гавриїлу, Михаїлу, Харлаїму, просимо тя на вечерю до себе в гості, а якбись не прийшов у гості, то не прийди цілий рік, аби град не бив.» Побутувало багато магічних процедур для відвернення грози, граду. Майже у кожному селі була людина («хмарник»), яка, як сподівались, могла «не пустити хмару в село». «Хмарник» вкладав на подвір’ї навхрест лопату, якою порались біля печі, і кочергу («коцибу», «коцюбу»). У миску наливав свяченої води, додавав шматочки хліба або жарини («грані»), повертався у напрямку хмари і примовляв: «Во ім’я Отця, Сина і Духа Святого. Іди на гори, на ліси, на води, на нетрі, — де кури недопівають, де пси недобріхують, де коні недоходять, — на ліси, на води, на темні ночі». Воду виливав незахідне місце.
Застереження від бурі, граду, звірів тощо відбувалося крізь призму релігійно-містичних уявлень селянина. Одні надприродні сили, які начебто виявляли доброзичливість до турбот хлібороба, всіма діями умилостивлювались і закликались протистояти злим демонам.