Як пізнавати історію? Скіфи та Кімерійці

Сходить сонце і заходить сонце. Рід приходить і минає. І залишається  Земля, а на ній руїни,  а в ній могили. І розшукують археологи ті руїни, розкопують ті могили, пильно вдивляються в свої знахідки. Але мовчать людські кістки і черепки розбитого посуду, мовчать поржавілі мечі, і серпи.

Скільки племен і народів прийшло  на цю землю,  і пішли в забуття, їх долі, біль і турботи так і не стали історією, лишилися передісторією, німою і невиразною. Лише слово написане на пергаменті, відтиснене на м’якій глині, чи викарбуване на твердому граніті  живе у віках  і тисячоліттях.

Слово – і оживають барви, лунають голоси, підіймається  з безодні забуття, давно минуле,  з його величчю і ганьбою, з його подвигами і злочинами, з його молитвами і прокльонами, з його історією. А десь з півночі, за оповитих туманами кавказьких гір вилітають на яскраво освітлену писемними свідченнями історичну арену тіні загону, якогось загадкового народу, що зветься Кіммерійці.  І здригається від жаху могутні держави Ассирії, Урарту, Малої Азії. Звідки вони вийшли і куди пішли? З безвісті вийшли і туди пішли. У ті  безкраї причорноморські степи, куди ще не прийшла історія.

«Я Геродот Галікарнаський, зібрав і записав ці відомості, щоб минулі події з плином часу не поринули в забуття, і великі  гідні подиву  діяння, як Еллінів так і Варварів не лишилися в безвісності»


Геродот Галікарнаський

Коли у V ст. до Різдва Христового Геродот відвідав Північне Причорномор’я, кіммерійців тут уже не було.
Скіфи кочівники, що жили в глибинах Азії перейшли ріку Аракс і прийшли на кіммерійську землю, саме її тепер і заселяють скіфи. Очевидно, що кіммерійці тікали від скіфів в Азію, ясно і те що скіфи переслідуючи їх вдерлися в ведійську землю.  Ясно і очевидно.

Але мінливе і непевне те світло, що падає  від писаного слова на країни, на події, на людей. Де та ріка Аракс і як вона нині називається, що таке ті глибини Азії, і як може цілий народ, що заселяв величезну країну тікати від другого народу? Ще за античності були історики, які називали Геродота не лише батьком історії, але й оповідачем казок. Воно то спасибі Геродотові і за історію, і за казки.

Геракл прибув у ту безлюдну землю,яку нині населяють скіфи. Тут його застала зима і мороз, і заснув він загорнувшись у лев’ячу шкуру. А  коли прокинувся то побачив, що коні з його колісниці таємничо зникли. Довго шукав Геракл своїх коней, довго блукав він безкраєм і безлюдним степом. Та нарешті побачив темну і глибоку печеру, у печері знайшов він дивне створіння. На-пів дівчину, на-пів змію, змієнога діва пообіцяла Гераклові повернути коней, якщо він візьме з нею шлюб. І народила вона Гераклові трьох синів, від яких пішли різні племена. А Геракл подався далі вершити свої славетні подвиги. Але залишив свій пояс з чашею і свій лук, той з його синів хто змужнівши  зможе  натягти його, той і стане царем на цій землі. Лише молодшому братові підкорився батьківський лук і став він царем скіфів. Так розповідали Геродоту греки, що живуть біля Чорного моря.  А  що розповідали скіфи?


Скіфська змієнога богиня

Ще в 1753 році генерал-губернатор Новоросійського краю Мельгунов  віддав наказ розкопати один із  курганів литу могилу, і підніс Катерині II знайдені там золоті прикраси. А восени 1830 року Павло Дебрюкс, який все своє недуже радісне життя подвижника пересвятив археології, проник у царську могилу Куль-Оба на Керчинському півострові,  і світ уперше побачив скіфів. І одразу виникло запитання, що мають означати ті зображення, адже випадкові речі в могилу не кладуть,та щей у царську могилу. Може це епізоди із життя царя, якого тут поховано, та невже ужитті того могутнього володаря не було подій більш героїчних ніж перенесений ним зубний біль.


Ваза із кургану Куль-Оба. Лукування зуба.

Від того ж Геродота ми знаємо, що у скіфів був свій славетний герой, свій Геракл. Звали його Таргітай, як і в Геракла було в його три сина. То може на кульобській посудині і зображено випробування луком про яке і згадує Геродот. Тільки проводить його не матір змієнога богиня, а батько могутній Таргітай. І коли сини змужніли сказав їм Таргітай «Ось мій лук, той із вас у кого вистачить сил і вміння натягти на нього тятиву, стане царем на землі цій». Старший син Ліпоксай почав натягати тятиву, та вирвався з рук тугий лук і вдарив його в щелепу.


Лікування щелепи Ліпоксая

Взявся за лук середній син Арпоксай, але вирвався тугий лук і поранив йому ногу.


Лікування ноги Арпоксаю

Лише молодшому Колаксаю підкорився батьківський лук, і віддав Таргітай молодшому сину свій лук і пояс із чашею.


Молодший син Геракла Колоксай

І став Колоксай царем скіфів. А старшим синам сказав Таргітай, ви двоє не змогли виконати мого веління, тепер покиньте землю цю.

Для давньої людини міф був не лише красивою казочкою. Давня людина у міфові утверджувала своє бачення і розуміння всесвіту. Трьох синів Таргітая звали, Арпоксай, Ліпоксай та Колаксай у перекладі з давньоіранської: Цар-Ріка, Цар-Гора і Цар-Сонця. Три брати, то три світи, світ глибин, світ землі і світ неба. І світи ці за уявленням скіфів існують у постійному взаємопроникненні та протиборстві.

Старші брати не могли простити молодшому свого приниження. За давнім звичаєм змішали вони в ритоні з вином кілька крапель своєї крові, змочили в ньому свої мечі, і дали непорушну клятву на помсту. І поліг Колоксай у нерівнім бої.


Статуя із кургану Куль-Оба

Сходить сонце і заходить сонце. Рік приходить і минає. І залишається  Земля, а на ній руїни, а в ній могили.  І розшукують археологи ті руїни, розкопують ті могили, пильно вдивляються в свої знахідки. І починають про щось говорити, про заржавілі мечі і черепки розбитого посуду, і щось розповідають прикраси затлілих кінських вуздечок. З безодні забуття підіймається минуле.

У скіфів не було ієрогліфів, літер, клинописів, але кожного скіфа: всевладного володаря,  і простого воїна супроводжували все життя і йшли з ним у могилу зображення звірів: левів і пантер , оленіві і баранів, вовків і кабанів. Що це:  тотеми, обереги? Але занадто їх багато, вони повторюються як слова незнаної мови, а може то й була скіфська писемність.

Хижий птах орел, або сокіл – це знак неба, знак горішнього світу.


Зображення орла у скіфів

Світ середній, реальний, світ в якому живе людина – позначався зображенням копитного: цапа, кабана, а частіше за все оленя.


Зображення цапа у скіфів

Нижній світ – то змія, але той знак міг замінюватися зображеннями: пантери, що згорнулася в клубок, а потім і будь-якого хижака, що несе смерть.


Зображення пантери у скіфів

Мабуть у свідомості скіфів нижній і верхній світи зливалися в уяву про якийсь інший, потойбічний світ. І от грифон – тіло лева, а крила та голова орлині.


Зображення скіфів – Грифон

Собака – то знак смерті. А заєць то плідність, продовження роду. Але для скіфів смерть була неодмінною умовою нового народження і от сцени терзання.


Скіфські сцени терзання

Кінь – знак сонця, крім того лише на коні можна дістатися з одного світу до іншого.


Зображення коня ускіфів 

Без літер, без клинопису та ієрогліфів зуміли скіфи передати своє розуміння безкінечно складної і мінливої світобудови. В якому прекрасному і сонячному світі живе людина, та дерево нашого життя проростає своїм корінням в інший, похмурий і холодний світ. Ніщо живе не промине тієї темряви і того холоду. Навіть ясний Цар сонця в безкінечні зимові ночі гине і спускається у володіння смерті.  І здається тоді, що холод і смерть панують над усім живим.

Але через смерть утверджується нове життя і за смертю йде народження  і сходить сонце, і настає весна і бринить у квітучих травах любовна пісня цвіркунів. В отарах і табунах багато молоді і піднімається біла піна у глечику з молоком. А скіфи відклавши зброю, готують рятувальну одіж для царя Сонця  Колоксая, який щойно піднявся із царства холоду і смерті.


Зображення Дажбог

Дивна та річ пам’ять народу, з глибин тисячоліть, від далеких арійських пращурів до скіфів прийшли уявлення про три світи. Про ясного царя верхнього світу сонячного  Колоксая, про ту космогонічну драму, що знову й знову повторюється у всесвіті. Прийшли і пішли далі у віки, бо у Повісті Минули Літ читаємо після Сварога царював його син на ймення Сонце, його токож нарікають Дажбог. І від царя Сонця вели свій родовід руські князі Дажбожі внуки. На Івана Купала в день літнього сонцестояння  палають вогнища на берегах Дніпра і так палали вони на берегах Борисфена. Вогні ті палають на честь юного і світлого Бога Сонця, яким би ім’ям його не нарікали: Колоксай, Дажбог чи Купайло. Рід минає, рід приходить