Зозуля

Міфопоетична символіка зозулі пов’язана передусім зі смертю, з потойбіччям. Згідно з повір’ями, саме вона має ключі від вирію, відчиняє його ворота птахам, коли ті навесні вилітають на землю, й зачиняє, коли повертаються на зиму в царство померлих.

Тому кажуть, що зозуля “відлітає найскоріше, а прилітає найпізніше”. Першість серед птахів надається зозулі, звичайно ж, не за якісь її природні переваги; все визначається її міфологічними ознаками.

“А що в світі найвище літає? — співається у пісні. — Ні той соловейко, ні той соколонько. Тільки тая сива зозуленька”.

Цікавим є уявлення, що вуж — то чоловік зозулі, її пара (на Поліссі кажуть: “Вуж грає з зозулею”).

Характерно, що зміїна істота, яка ототожнюється з птахом, — водяна (зазвичай у казках і легендах це вуж, але може бути й таке неймовірне створіння як водяний соловей). Водяний простір у народних уявленнях завжди був пов’язаний із тим світом, тобто з померлими предками. Водночас вода виступає як кордон між світом живих і світом померлих; тому зустріч земної дівчини з вужем — хтонічною істотою — в казках відбувається біля води.

У казці кукун (зозуля, зозул) — вуж, представник потойбічного царства, який одружується з живою дівчиною і щасливо живе з нею, доки не відкриється таємниця його імені. Крім характерного імені — Кукун, Зозул, — про спільне походження із зозулею свідчить мова, якою звертається він до дівчат: “А ку-ку! Чи підеш за мене заміж?”.

Згідно з повір’ям, зозуля-перевертень може за бажанням робитися орлом, яструбом, лелекою, диким голубом, іншою птахою. Казка “Про зозулю, солов’я і жабу” ілюструє таке перетворення. Головний персонаж зветься Кукун. Це водяний соловей і водночас чоловік-красень. Кукун, як він про себе розповідає, — син морського царя, якого відьма перетворила на водяного солов’я за те, що він відмовився одружитися з її донькою. Казка розповідає: “В одному великому лісі жив лісничий. У нього було двоє дітей — син і донька чудової вроди. Через ліс протікала глибока й широка річка, у якій водився водяний соловей… Якось дівчина пішла ввечері по воду. Набрала води, поставила відра й, сівши на березі, почала чекати співу соловейка. Просиділа з годину і, не почувши солов’я, збиралася вже йти додому, як раптом перед нею з’явився красень і сказав: “Ніхто мене ще не бачив у вигляді людини, але ти своєю красою змусила мене стати людиною і прийти до тебе”.

Далі події розгортаються за сюжетом, що нагадує інші казки й легенди про дівчину та вужа-нареченого. Вони одружуються, живуть у злагоді й достатках, народжують двох дітей. Через кілька років жінка проситься в гості до батьків, і там коїться трагедія. Ще до весілля вуж поставив умовою шлюбу, що його ім’я (отже, й суть) триматиметься в таємниці. Дівчинка (донька його і земної жінки), спокусившись на подарунки, розповідає родичам про свого батька, і його вбивають. Перед смертю Кукун вимовляє закляття: відтепер дружина довіку буде бездомною зозулею промовляти його ім’я; син голоситиме за батьком, і люди назвуть його соловейком; а проклята ним донька вічно стогнатиме, люди її зненавидять і назвуть жабою.

Причиною перетворень найчастіше буває батьківське прокляття або чари відьми. У казці “Про царям царицю — щуку-зозулю” розповідається, як пішла служниця-відьма з царицею на річку купатися, сама одягла царицине плаття, а царицю зчарувала, щоб була вона “у воді щукою, а в лісі зозулею”. Отже, тут маємо потрійне перетворення: покійна жінка—щука—зозуля, що засвідчує ще один потаємний зв’язок водяної істоти, птаха й померлих предків.

Зозуля у віруваннях українського народу ототожнюється з русалкою. Характерним для русалок є вигук “ку-ку!”:

Ку-ку! Мене мати породила,
Нехрещену положила — у-у-у!

Згідно з повір’ями, змії вилазять із землі навесні саме тоді, коли прилітають із вирію зозулі. З настанням Петрівки зозуля перестає кувати, і на обрядовому рівні все робиться для того, щоб вона не закувала після тієї пори, бо це не тільки віщує, а начебто й провокує голод, неврожай, хворобу, смерть. Якщо на Благовіщення (7 квітня) печуть із тіста “зозульок”, щоб запросити-закликати птахів, то на Петра спеціально варять мандрики, галушки, вареники, “щоб вареником зовзюлю удавить”.

З того самого часу, як люди після Зелених свят вигонять русалок за село, у воду, на дерева, спалюють на вогнищах, зозулю нібито починають переслідувати інші птахи:

Ой куй, зозуленько, куй,
Бо уже близько Петро твуй.
Як будеш на Петра ковать,
Будуть тебе веребейки клювать,
Будуть тебе соловейки довбать.

Тоді зозуля ховається від птахів у капусті або кропиві. Цьому повір’ю відповідають прислів’я: “Добре, як зозулі в лісі після Петра”; “Ховається, як зозуля по капусті”; “Ганяють, як зозулю по кропиві” (за уявленнями, капуста — місце, де матері “знаходять” дітей, а в кропиві “знаходять” дітей позашлюбних). Весняне пробудження природи супроводжується сезонним гостюванням птахів, зміїв та русалок на землі серед людей і завершується проводами — вигнанням усіх назад до вирію на зиму. У контексті цього природного колообігу можна розглядати й обряди “хрещення та похорону зозулі”.

Зозуля — віща птиця. Її здібності віщування також від “того світу” (адже тільки мерці “все знають”). Зозуля відмірює людям життя: почувши в лісі навесні перше зозулине кування, люди запитують у неї, скільки років їм залишилося жити:

Зозуля рябенька,
Пташино маленька,
Закуй мені по звичаю,
Доки жити в світі маю.

Дівчата звертаються до зозулі, як до ворожки, питаючи в неї, чи скоро вийдуть заміж:

Сивая зозуленька, скажи мені правдочку,
Доки я маю ходити в тім віночку? —

і в яку сторону, тобто за кого:

Зозуленько золота, покажи мені ворота,
Куди милий надійде, черевички наднесе, —

 і чи не доведеться їм часом померти:

Зозуленько-вороженько,
Скажи мені правдоньку,
Куди я піду:
Чи в тую сторононьку,
Чи в тую,
Чи в землю святую?

Зозуля завжди каже правду й не залишає дівчатам жодних ілюзій щодо заміжжя. У весільній пісні співається, як приїхали свати й почали підмовляти дівчину:

— Їдь, Наталю, з нами:
Лучче буде, як у мами.
У нас гори золотії,
У нас трави шовковії,
У нас ріки медовії.
А сивая зозуленька сіла-впала, закувала,
Всю правдочку сказала:
— Ой, не слухай, Наталочко…
У них гори кам’янії,
У них трави зеленії,
У них ріки водянії.

Віщункою зозуля виступає і в казці. Ось прилітають три зозулі до хати, де щойно народився хлопчик, і пророкують йому майбутнє. Коли він виросте, до нього перейде все майно й донька того багатого купця, що випадком заночував у хаті його батьків. Чоловік не спав, усе чув, і доклав усіх зусиль, щоб обминути долю. Однак пророцтво таки збулося.

В іншій казці розповідається, як, здобувши наречену, повертається Іван Сухобродзенко з Настасією Прекрасною додому. По дорозі вони зупиняються на ночівлю. А вірний слуга не спить. Тільки чує: на дереві посідали зозулі й одна каже: “їде славний богатир Сухобродзенко Йван додому. А дома батько рідний, а мати нерідна: батько рад, а мати не рада. Як приїде додому, буде йому перша смерть: дасть йому мати на ніч білу сорочку. Він її як надіне — зараз умре. Хто ції слова чує і перекаже, той по коліна каменем стане”.

З допомогою зозулі селяни ворожать на врожай і достаток. Доброю прикметою вважається мати при собі гроші та хліб, коли вперше навесні почуєш зозулю. Якщо ж зозуля прилітає з лісу кувати до хати, це розцінюється як зловісне попередження перед чиєюсь смертю. Таке ж значення має сон: бачити зозулю вві сні — мусить померти хтось із рідних.

У баладі “Зловісний сон козака” розповідається, як “приснився козаченьку дивнесенький сон”:

З-під правої ручки злинув ясненький сокіл,
З-під лівої, з-під білої — сизая зозуля.
Як поїхав козаченько до вороженьки…
Вороженька-голубонька сон одгадала:
— Вже ж твоя Марусенька сина привела,
А за сином Марусенька сама полягла!

Отже, сокіл уві сні — звістка, а зозуля — смерть. У парі із соколом зозуля виступає у весільній пісні: дівчина-сирота запрошує на весілля своїх живих родичів через сокола, а зозулю посилає “в сиру землю по матінку”:

Сив сокіл летить, красно щебече:
— Їде родинонька, їде!
Зозулька летить, жалібно кує:
— Нема матінки, нема!

Лірична пісня часто починається так званим психологічним паралелізмом, у якому подається символічна картина зі світу природи, а далі описується ситуація з життя людини. Якщо на початку зображується зозуля, то наперед можна передбачити трагічний кінець. Так, пісня, яка починається словами:

Закувала зозуленька, очеретом летячи,
Заплакала дівчинонька, з козаком стоячи, —

завершується похороном козака й розлученням із коханим:

Тепер вже ти не мій козак, я дівчина не твоя:
Розлучила сира земля ще й чужий край-сторона.

В іншій пісні родина без матері порівнюється з половою без пшеничного зерна, й початок із зозулею створює відповідний настрій:

Ой летіла зозуленька через сіру гору
Та й випила пшениченьку — лишила полову.
Нащо ж мені ця полова, як зерна немає,
Нащо ж мені ця родина, як матір немає.

У думах та історичних піснях зозуля тужить на могилі козака — це уособлення горя матері, сестри, коханої:

Вовки-сіроманці набігали, тіло козацькеє рвали…
Тож вони козацькії похорони одправляли.
Десь взялась сиза зозуленька,
В головах сідала, жалібно кувала.
Як сестра брата або мати сина оплакала.

Із усіх птахів, які у фольклорі активно втручаються в життя людини, зозуля найбільше співчуває її бідам. “Ой, не дай, Боже, на чужині вмерти, — журиться самотній козак. — Там ніхто не посумує о твоєї смерті”:

Тільки ж ворон, ворон прилетить до тебе,
Да й сяде на тебе, да й поклює тебе.
Ой поклює тебе да й перестане,
Прилетить зозуля да й плакати стане.
Тільки ж ворон да зозуля будуть тебе знати,
Тільки ж одна зозуленька й буде сумувати.

За неписаним правилом народної звичаєвості матері заборонялось довго побиватися за померлим сином, а дружині за своїм покійним чоловіком, кликати його, хотіти побачити. Недотримання цього правила призводить до перетворення на птаха або дерево — що аналогічно смерті:

Летіла зозуля, та й стала кувати,
Ой то ж не зозуля, то рідная мати…
Вона виряджала сина у солдати.

Або:

Насипали чумаченьку високу могилу,
Посадили на могилу червону калину.
Прилетіла зозуленька да й сказала: “Ку-ку!
Подай, сине, подай, орле, хоч правую руку!”
“Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Да налягла сира земля, не можна поднята!”

У весільних піснях наречену, яку забирають від матері до молодого, називають зозулею.

Ой летять галочки у три рядочки — зозуля попереду.
Усі галочки защебетали — зозуля закувала.
Ідуть дружечки у три рядочки — молода попереду.
Усі дружечки та й заспівали — молода заплакала.

За звичаями наших предків, дівчина, яка виходила заміж, уже не належала до роду своїх батьків і не могла повернутися додому так само, як не може повернутися з іншого світу мрець (тут в основі двох, здавалося б, протилежних за своїм змістом подій у житті людини — весілля і смерті — лежить єдиний зв’язок уявлень). Немає вороття заміжній жінці до свого роду, тому й перетворюється вона в пісні на зозулю, й летить скаржитися матері на свою гірку долю:

Віддала мати доньку
На чужу сторононьку.
А як віддала, то напоминала:
Сім літ дома не бувать.
А дочка не стерпіла:
Перекинулась сивою зозулькою,
У вишневім саду сіла.

А далі, за сюжетом пісень про дочку-пташку, брат просить у матері дозволу “цю зозулю вбити”. Слухачеві, необізнаному із символікою зозулі в народних уявленнях, здається невиправданою така жорстокість (насправді ж зозулю, яка кувала на смерть мешканців, намагалися якщо не вбити, то бодай відігнати від хати). Мати відповідає синові, що то “не зозуля, то рідная дочка — горе в світі жити”.

В Україні вірять, що душа пташкою відлітає з мертвого тіла. У голосіннях звертаються до своїх померлих родичів, називаючи їх ластівками, голубками, зозульками. Мати голосить за своєю дочкою:

Катеринко моя срібненька,
Княгине моя пишненька,
Зозулько моя дорогенька.

Дочка звертається до померлої матері:

Мамко моя, голубка моя,
Мамко моя, зозулько моя.

Птахи є посередниками між світом живих і світом померлих. Ними передають батькам на “той світ” повідомлення про радісні й сумні події, разом із зозулями виплакують свій жаль і сум; від них сподіваються почути звістку про своїх рідних:

А я вийду водиці брать
Та буду соловейків питать:
— Ви, зозульки сивесенькі,
Соловеєчки малесенькі!
Високо літаєте, багато світа видаєте —
Чи ви не чули моєго батенька рідненького,
Чи не бачили моєго батенька старенького?
А зозуленьки літають та кують
Та бідним сиротам жалю завдають.

У легенді розповідається, як у чоловіка померла жінка, залишивши п’ятеро дітей. Мачуха, яку привів у дім чоловік, порізала дітей і заховала їх під поміст. Прилетіла перша жінка зозулею, сіла на покуті на кілочку та й кує:

Ку-ку, діти, ку-ку, лебедята,
Горе-горевати, де чужая мати.
Порізала, порубала,
Під поміст поховала.
Ох, мої діточки!

Почули люди, стали шукати та й знайшли дітей порізаних.

Найбільше легенд про походження зозулі шляхом перетворення з людини (звичайно жіночої статі). Зозулею стає жінка, яка втратила чоловіка, сина, брата, коханого; проклята батьками донька або мати, якій діти не подали води. “Нема в хаті води”, — сказали. “Візьміть глечик, — каже мати, — підіть до річки та й наберіть води”. Одізвався старший хлопець: “Я не маю чобіт, нехай іде сестра”. Дочка мовить: “Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший”. “І я не маю, в що вдягнутися, — одказує той”. Так ніхто й не приніс хворій матері води. Пішли діти надвір, граються, а мати ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір’ям. І стала одлітати”.

В одній із легенд мати розсердилася на дочку за те, що вона ховалася, коли приїхали її сватати. Шукала-шукала її мати, бігала за нею, “аж під вечір спала з сил. А донечка все кукає, все грається та з матері насміхається. Не витримало материне серце тої наруги. І посипалися з її вуст страшні слова прокляття: “Абись кукала, доню, доки той світ буде… Щоб не знала ти материнства щасливого, не діждала своїх дітей пестити. Щоб ти, доню, ніколи спокою не мала, а від сну тікала…” В ту мить перетворилася донечка на зозулю. З того часу кукає зозуля пізніми вечорами, до сходу сонця і вдень, не має вона спочинку”.

В іншій легенді батько-князь прокляв свою доньку, бо не дозволяв їй кохатися з хлопцем, який йому не подобався. Якось він почув, як дівчина назвала коханого зозулькою. “Щоб ти сама стала зозулею”, — вигукнув він спересердя, і князівна полетіла пташкою.

Існує повір’я, що зозуля не гине, а восени після того, як перестане кувати, перетворюється на яструба. Тому кажуть, що “до Петра вона кує, а по Петру кури б’є”.

У легендах пояснюється й особливість зозулі — не вити гнізда, не висиджувати пташенят, а підкидати яйця в чужі гнізда: Благовіщення — таке велике свято, що нікому не можна нічого робити в цей день (7 квітня), навіть птахи не в’ють гнізд. А зозуля колись “вила собі гніздо та й осталась повік без гнізда”.

Магічними властивостями наділяє природна фантазія гілку, на якій кувала зозуля. Щастя чекає на того, хто знайде зозулине намисто, яке начебто губить птаха під час кування. А в любовних чарах та лікуванні використовується корінь рослини “зозулині слізки”.