Верба

У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Вважають, що вона уособлювала
бога сонця, й тепер у народі кажуть, що “саме сонце п’є воду з вербових
листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці”. Як особливе,
священне дерево, верба тісно пов’язана з культом предків. На похоронах
плакучими гілочками встеляли долівки (тепер кажуть, що це для того, “аби
мрець нікого з собою не взяв”).
Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. “Дарма, верба, що уш нема”, — кажуть про
неї і обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя,
криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у
землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським
селам особливої характерної краси. “В кінці греблі шумлять верби, що я
насадила”, — співається у пісні.
Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка.
“Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, — каже про
вербу Килина в “Лісовій пісні” Лесі Українки. Невибагливість верби,
здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин
починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного
значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення
родючості, здоров’я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі,
нечистої сили.

Вербну неділю святкують за тиждень до Великодня (“за тиждень Великдень: недалечко
червоне яєчко”). Коли Христос повертався до Єрусалима, люди встеляли йому
дорогу пальмовими гілками. Звідси звичай святити гілля дерев.

Свяченою вербою стьобали одне одного, щоб бути “великими, як верба, багатими, як
земля, і здоровими, як вода”. Звичай бити вербою — ще дохристиянський, він
пов’язаний із віруванням, що енергія від ритуального биття передається тому,
кого періщиш. Отож такий удар здатний “розбудити” життєву силу людини
чи тварини. Освяченими галузками виганяли пастися худобу в день св. Юрія,
сподіваючись на добрий приплід і захищаючи її таким чином від лиха та хвороб.

Використовується мотив удару і в чарах: ударив чоловік відьму прутиком, і “вона зараз же
стала кобилою”. В казках чарівниці таким чином перетворюють царівен на
качок, зозуль. За допомогою подібних дій можна досягти і зворотного ефекту:
зняти чари, як у казці про Красносвіта. Три пари залізних черевиків зносила
дружина, поки знайшла свого чоловіка в чужому далекому царстві у “поганої
цариці”. Три ночі голосила над ним жінка, та не прокидається від
зачарованого сну Красносвіт, не чує її. Побачив це слуга, здивувався й розповів
своєму хазяїну. Тоді Красносвіт зліз із коня, уломив три прутики-однолітки й
каже тому хлопцеві: “На, — каже, — як вона буде голосити, то дай їй три
однолітки і кажи, хай перетягне мене на друге місце і вдарить три рази цими
однолітками, то я встану”.

Як світове древо, верба уособлює і життя, і смерть. На вербі “знаходять”
дітей. У сербському обряді перше зістрижене волосся дитини хрещений батько ніс
до верби. Українські дівчата закопували під вербою своє вичесане волосся. Усе
це — залишки давнього ритуалу жертвоприношення, які було переосмислено в нових
життєвих обставинах. Верба виступає в ролі світового древа у загадці про
дорогу: “Лежить верба посеред села: як встане, до неба дістане”.

Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена
з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики
викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево. У литовській казці
йдеться про походження верби з жінки, яка була наділена надзвичайною родючістю:
в неї навіть із рук, ніг, голови народжувалися діти. Із заздрощів богиня землі
перетворила її на вербу: тіло зробила стовбуром, ноги — корінням, підняті до
неба руки — гіллям, волосся — листям.

Якщомолода верба символізує життєву силу, плодючість, здоров’я, захищає від хвороб,
стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється зі смертю, чортівнею
(“закохався, — кажуть, — як чорт у стару вербу”), а в замовляннях —
із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту:
“…вербо-вербице, забери раба Божого нічниці”; “…під сонцем
жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою
сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан
і цариця Ханиця. І прошу я — допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого
коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої”.

Згідно з повір’ям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою,
можуть перевтілитися вурдалаки — ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На
вербі полюбляють гойдатися русалки (за повір’ям, яке існувало на Харківщині,
вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).

Леся Українка в “Лісовій пісні” зображує картину послідовного перевтілення
Мавки через вогонь і дерево: