Ця синьо-жовта квітка (інші її назви: братики, брат-і-сестра, фіалка триколірна, у росіян — Іван-да-Мар’я) є уособленням міфологічних уявлень про кровозмішання брата і сестри — вогню і води, яке мало світотворче значення.
Давньоукраїнська легенда повідомляє: “Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили”. У багатьох українських легендах та піснях розповідається про хлопця й дівчину, які полюбилися, не знаючи, що вони — брат і сестра. Коли ж закохані довідалися про свою кревну спорідненість, вони вирішили померти, не бажаючи жити у гріху. “Підем, сестро, в темний ліс: нехай же нас звір поїсть”, — співається в пісні, проте звірі їх не чіпали й земля не приймала. Тоді вони перетворилися на незвичайні квіти, що цвітуть одразу синім і жовтим цвітом, люди назвали ту рослину “братками”:
Ходім, сестро, ярами — розсіймося цвітами.
Ой ти будеш синій цвіт, а я буду жовтий цвіт.
Будуть люди квіти рвать — будуть з нас гріхи знімать.
Причиною міфологічних перетворень, як відомо, бувають якісь порушення звичаєвих норм, законів народної моралі. В основі народнопоетичних творів про квіти-братки лежить інцест, мотив, особливо популярний у купальських піснях. Свято Купала розглядають як момент світотворення, яке відбулося внаслідок шлюбу божественних близнюків — вогню й води. Створення світу — єдиний випадок кровозмісного шлюбу, який позитивно оцінюється в народній свідомості.
Утім, шлюби між братом і сестрою в давніх народів не були чимось винятковим. Особливо у царських родинах. Від таких шлюбів чекали впливу на родючість, а відтак сподівалися на добробут узагалі. Є думка, що сестру і брата — шлюбну пару — колись приносили в жертву на честь свята сонця й води. Вони були обранцями, які присвячувалися божествам і водночас заступали їх. Дійство набувало значення сакрального космогонічного акту.
Пізніше інцест був заборонений у звичайному житті. Шлюбові вогню (Купало—дух—життя—мить—Іван) і води (Марена—матерія—смерть—вічність—Марія) присвячувалося свято Купала. Тут бачимо й вогнища, через які перестрибують, щоб очиститися, й купання або обливання водою.
Уже пізніше, ймовірно, склалося уявлення, ніби порушення закону каралося умертвінням самої тільки дівчини. Адже для купальських пісень характерним мотивом є потоплення сестри з подальшим перетворенням (“З моря вода, то моя врода, біла береза — то моє тіло, червона калина — то моє личко”) або ж мотив, спільний для фольклору східних і західних слов’ян: “брат сестру зарубать хоче”, а дівчина просить не рубати її у суботоньку, а зарубати в неділеньку, та покласти край доріженьки, обвити васильками й барвіночком. Тобто змальовується типова картина ритуального поховання — імітації весілля (коли помирала невіддана заміж дівчина, її ховали як наречену).
Мотив порубання, посічення, розсіювання має своє міфологічне обґрунтування й пов’язаний із релігією помираючого й воскресаючого божества рослинності, відомого в усьому світі від глибокої давнини аж до принесеного в жертву Христа. До ритуалу входило потоплення, порубання або розшматування жертв або атрибутів божеств: їх знищували для того, щоб вони відродилися заново — вже не у плоті, а на лану, в буйній рослинності.
Братки в наш час українці часто садять на могилах померлих родичів. Швидше за все, причиною цього є пам’ять про першопредків — брата і сестру, від яких народився світ.
