Роса

Роса

Роса в міфопоетичних уявленнях має таке ж містичне значення, як у багатьох випадках вода: очищення, здоров’я, родючості. До того ж вважається, що роса — небесного походження, це “божа сльоза”.

У християнській традиції роса — символ Божої благодаті. Це сльоза Богородиці, св. Варвари або й самого Христа: “…дрібний дощик від сліз Божих, роса вранішня і вечірня від сліз Царя Небесного, самого Христа”, — доповідається в “Голубиній книзі”. Манна небесна, якою харчувалися сини Ізраїлеві в пустелі, з’явилася з росою.

Колядки засвідчують небесне походження земних вод. Колись вважали, що ріки — це діти моря, народжені від його випаровувань (роси). В одному з текстів оповідається, як гості з того світу — колядники — на Різдво “знайшли Бога у господаря”:

За столом сидить,

Слізоньку зронив,

А з тої слізки Дунай розлився.

В іншій колядці з небесної вологи виникає криниця:

Впала росиця на муравицю,

А з муравиці стала керниця.

У багатьох колядках роса означає родючість і плідність. Символічно роситься сукенка ґречної панни:

Поза ворота трава-мурава.

Ой ходить нею ґречная панна.

Ой ходить вона, сукеньку росить,

А її матінка дуже сварить.

У ліричній пісні роса символізує любощі:

Ой пасла коня з вечора до півночі

Та й упала роса на мої карії очі.

Не так на очі, як на русую косу:

Серце-козаче, віночка не доношу.

“Не доносити вінка”, “покрити косу” — означає втратити дівочу цноту. У пісні про кохання дівчина відмовляється постояти з хлопцем біля криниці й напоїти коня, бо “зимна (холодна) роса, а дівчина боса — ніженьки щемлять”. Козак їй на те відповідає:

“Ой скину я опанчу, та ніженьки обверчу.

Ой дай, Боже, неділі діждати —

черевички куплю”.

Образ легко прочитується за допомогою весільних образів. Дівчині, можливо, хлопець і подобається (ноги — еротичний символ), але вона остерігається “несанкціонованих” наслідків кохання. Козак її заспокоює, обіцяючи вірно любити і взяти за дружину (неділя — день весіль, черевички — атрибут шлюбу).

Еротичні натяки має і приспів у купальській пісні:

В чистім полі роса пала,

На улиці — Купала на Йвана! —

 Знаючи, що відбувалося зазвичай “на улиці” на свято Купала (свято кохання), неважко зрозуміти символіку образу. Купала подекуди називалося ще “роса”. Звечора перед святом Івана Купала люди збиралися гуртами і йшли до лісу — “на росу”.

Ой зелена береза

Да коло плоту стояла,

Да й росою припала.

Там Женєчка росу брала,

А росою умивалася,

До шлюбу побиралася.

Коли в народній поезії роса порівнюється з людською сльозою, вона стає гіркою, солоною, пекучою. “Поки сонце зійде, роса очі виїсть”, — говориться у прислів’ї, і в пісні з’являється надзвичайно сильний, так само вражаючий образ роси-сльози, який ховає в собі й інші значення, про які йшлося вище:

Чому стоїш, моя доненько?

Чому не йдеш та додомоньку?

Чи травиця ноги спутала,

Або роса очі виїла?

Вважається, що росу щовесни випускає св. Юрій, відмикаючи небо ключами. Юрій — покровитель хліборобства. В обрядовості на його честь багато і шлюбних мотивів.

Особливо цілющою вважалася роса, зібрана на світанку в день св. Юрія. її прикладали до ран, усі вмивалися нею, щоб бути здоровими, а дівчата — ще й гарними. Купальська та зібрана на Юрія роса наділена чарівною силою. Вона має здатність позбавляти людину невиліковних недуг і навіть повертати сліпим зір. У казці про Правду і Кривду розповідається про двох братів — доброго та справедливого Правду і злого Кривду. Довелося їм подорожувати разом, на довгій дорозі Кривда за шматок коржика одрубав руки й виколов очі обманутому братові. Потім покинув сліпого й безрукого під шибеницею. Біля півночі прилетіли три ворони, посідали на шибеницю й говорять між собою: “Сеї ночі який би каліка не був хромий, безрукий, сліпий — від роси зцілиться, як тільки облиє нею свої рани”. На зорі, як тільки півні заспівали й уже нечисть ніяка не мала сили, почав Правда росу шукати. Знайшов мокру траву і щойно торкнувся роси — руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице — і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста. А там великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку. Прийшов Правда до цариці. Взяв роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали світлу царицю, й вона відразу стала здоровою.

Схожий епізод бачимо в духовному вірші “Сорок калік со калікою”. Дорогою на прощу до Єрусалим-града каліки завітали до княжого двору. Княгиня Апраксія гарно їх прийняла, почастувала й “поклала око” на молодого ватажка. Коли ж її сексуальні забаганки не були ним схвалені, вона вирішила помститися: загадала підкинути до торби ватажка золоту княжу чашу і звинуватила його у крадіжці. За злочин каліки покарали хлопця за своїми законами: вийняли йому очі й покинули нещасного в чистому полі. Доліз він якось до дуба й чує: прилетіла та й сіла на дерево райська птаха. І співала вона царські пісні: “Хто в цю пору помиється росою з цієї шовкової трави, той буде здоровий”. Молодець скористався такою нагодою, умився росою: вмить загоїлись його криваві рани, і став він таким красенем, як і був.

Удосвіта на Юрія селяни вперше вигонили на пашу корів, випускали коней покачатися по росі, адже: “Юрієва роса краща від вівса”. Цей звичай відобразився в епізодах казок, коли герой вибирає з табуна непоказного з виду, а насправді чарівного коника й одразу пускає його на росу. І богатирський кінь, “що дим п’є і вогонь їсть”, здобутий Іваном-Царенком під землею, за дванадцятьма каменями, проситься “на три зорі на пашеницю, на зелену кошеницю”.