Камінь

Камінь існував іще тоді, коли не було нічого, а була лише сама вода (вода, як відомо, була споконвіку). Камінь (золотий, білий) перебував посеред первісних вод, і з нього священні птахи створили землю та небесні світила.

У легендах жителів Індонезії та Океанії перша людина була народжена каменем. У міфах аборигенів острова Нова Британія (неподалік Нової Гвінеї) перша жінка постала із птаха, а чоловік — із каменя. За звичаями багатьох народів, жінка, яка хотіла мати дитину, сідала на священний камінь. Із каменя був народжений легендарний герой нартського епосу Сосруко. Народження слов’янських богатирів також пов’язане з каменем і змієм. Билинний богатир Волх Всеславич і юнак із сербської епічної пісні Вук Вогняний Змай були зачаті від того, що їхні матері стали ногою на змія, скочивши з каменя. Схожа ситуація змальовується в билині про Саура Ванидовича. Чекаючи чоловіка з походу, княгиня ставала на біл-горюч камінь, дивилася в чисте поле… А з-під того білого каменя виповзала “змія лютая”:

Молодая княгиня испужалася —

Во чреве дитя встрепенулося.

Значно більшою мірою, ніж із народженням, камінь асоціюється в народній уяві зі смертю. Закам’яніти, перетворитися на камінь — означає перейти до іншого світу, померти. У казках, в епізодах, коли герой дивиться крізь потаємне віконце (а дивитись туди йому, звісно ж, заборонено), він бачить кам’яну країну, в якій усе кам’яне — люди, речі, тварини. Коли герой переходить кордон між світами живих і померлих, він потрапляє в кам’яне царство, або, поки дійде до тридев’ятого царства, має пройти кам’яне. А це означає, що він, вийшовши зі свого помешкання, потрапляє на цвинтар, розташований неподалік, але за межами міста чи села.

Надгробний камінь — паралель до каменя, за яким у казках або легендах є хід до підземелля — потойбічного світу. Не можуть перескочити камінь і тому помирають непереможні богатирі Василь Буслаєвич і Вольга Всеславич. Водночас наголошено на тому моменті, що вся дружина благополучно стрибає впоперек каменя, тобто вздовж межі зі світом померлих, а названі богатирі прагнуть скочити вздовж нього (могильної плити): “Застрадал <…>, не доехал Вольга до Ореховца, скончался на той пути-дороженьке…”

Змій Тугарин гине від камінчика, який міститься в яйці (яйце в качці, качка в зайці, заєць у камені, камінь на острові). Герой “кинув камінчик змію у лоб. Змій упав і пропав”. Інші нюанси негативного значення каменя розкривають фразеологізми “носити камінь за пазухою”, “сісти каменем”, що наближають до розуміння каменя як смерті (“Чи далеко брат на войні? Не далеко — в чистім полю. Склонив голову до каменю”). Широко вживане у фольклорі порівняння тяжкого життя, гіркої долі з каменем:

На чужині тяжко жити,

Як той камінь підносити…

Камінь возьму та й спочину,

На чужині марно згину.

У цих випадках камінь первинно асоціюється з могильною плитою, яка лежить на грудях і яку “не можна підняти”, як і в по-бажанні-проклятті “сіль тобі у вічі, камінь у груди”. У кімнаті, куди казковому героєві було заборонено заходити, він побачив змія, “каменем навороченого”. Той змій став просити: “Іван Іванович, руський царевич, поможи мені хоть одним мізинцем оцього каменя піднять, — я тобі два віка прибавлю”.

Однією із символічних ознак каменя є те, що він, як і мертва кістка, холодний, неживий. Як і мерці, каміння лежить у землі, як і мерці, воно не говорить.

Казковий мотив перетворення людини на камінь популярний у фольклорі багатьох народів світу. Добуваючись до тридев’ятого царства, герой потрапляє до країни, де все кам’яне: дерева, і звірі, й Люди. “А солдатський син-богатир як пішов, знайшов Бабу-Ягу, поздоровкався та й питає: “Чого це тут усе окам’яніло?” “Підожди, — каже, — ложечки побаню. так скажу”. Стала вона банити, а він кам’яніє, та так. поки вона ті ложечки побанила, він і окам’янів”.

У казці “Про богатиря Сухобродзенка Івана” до закам’яніння героя призводить порушення заборони говорити: от прилетіли зозулі, посідали на дереві, і одна каже: “їде богатир Сухобродзенко Йван в гості до батька. Батько рідний, мати нерідна <…>. Як він засне, мати перекинеться гадюкою і укусить його, і він од того умре. Хто теє чує і перекаже, той по шию каменем стане”.

Зміст слова “кам’яніти”, тобто “мовчати”, розвиває замовляння: “…каменія вам на язик, каменія вам на губи, зуби і уста, каменійте ви самі!” Чорний світ, камінний, кістяний — антисвіти замовлянь, які найчастіше згадуються, щоб замовити кров.

Фольклорні твори зберегли згадку про ритуальні жертвоприношення й таємничий камінь-алатир (латир, олтир) — вівтар, на якому приносились криваві жертви богам.

Сниться богатирю Сухобродзенку Йвану, що приходить до нього старенький дідок і каже, щоб посадив він на камінь своє дитя, зарізав його, й коли кров із того дитяти впаде на камінь, то оживе його вірний слуга Гнат Булат, перетворений на камінь чарами. Казка має щасливий кінець: богатир посадив дитя, воно впало, розбило собі носа, і крапля крові потрапила на камінь. Жертвоприношення відбулось, і Гнат Булат ожив.

Етнографічні дані свідчать, що в народів, які перебувають на первісній стадії розвитку, збереглися звичаї зі значенням жертвоприношення. На островах Малайського архіпелагу біля каменя часто ставлять загострені кілки з настромленими на них черепами вбитих ворогів.

Камінь — “ефективний” матеріал у чаклунстві, ворожінні. Дівчина, щоб привернути до себе хлопця, розжарює на вогні камінь, примовляючи: “Щоб тебе за мною так пекло, як вогонь пече сей камінь”. У веснянці дівчина, яка хоче піти заміж за молодого хлопця, котить йому вслід перснем, не хоче за старого діда — котить камінь.

Я того старого одроду не любила,

По його слідочку каменем покотила.

Ой як тяжко, важко каменю та котитися –

А ще тяжче, а ще важче старому та женитися.

Я того молодого одроду та полюбила,

По його слідочку персником покотила…

Образ особливого, білого (мармурового) каменя, який “лежить на синьому морі” пов’язаний із коханням:

Там на синьому морі

Лежить камінь мармуровий.

А на тому каменьові

Стоїть козак чорнобровий.

І руками махає,

І бровами моргає

Все на тую дівчиноньку,

Що вірненько кохає.

Дівчина, чаруючи коханого:

Накопала коріння

З-під білого каміння,

Полоскала на річці,

А варила в молочці,

А ще корінь не вкипів,

А вже чабан прилетів…

У колядках білий камінь часто є метафорою місяця. До покійного батька звертаються:

Коли же, батейку, гостейком будеш?

Як білий каменець наверх сплине…

Багато чого у світі знає камінь, який лежить на роздоріжжі й попереджає подорожніх про їхнє майбутнє: підеш ліворуч — голову згубиш, підеш праворуч — коня втратиш, підеш прямо — й коня загубиш, і сам пропадеш. Відомо йому достеменно і що було перед нами, й що потім буде.