Будівлі громадського центру

Церкви. Найбільш багатим і з мистецького боку найцікавішим видом народної архітектури є церковна архітектура. У 1926 р. чеський письменник та історик Флоріан Заплетал писав, що українські дерев’яні церкви можуть бути «славою, гордістю і радістю кожного народу».

Далі, спиняючись на описі церков, зазначає: «Усе це творить у дерев’яній українській церкві атмосферу, що примушує схилитися і вклонитися глибокому творчому генієві простого русина (українця), який столітньою натужною працею цілих генерацій створив дорогоцінний, на жаль, досі непізнаний і неоціненний, скарб світової культури — дерев’яний храм».
Українська церква відзначається вишуканістю форм, неповторними пропорціями, оригінальністю, а водночас і простотою конструкційного рішення, при якому всі зовнішні форми відповідають внутрішньому простору, помітний нестримний «лет» верхів угору.
У церковному будівництві вже на початку XVI ст. вироблено кілька типів дерев’яних храмів. На цей час викристалізовувались основні прийоми будівництва тридільних і хрещатих церков. Цілком можливо, що тоді поряд з дводільними одновер-хими храмами (цей тип вважався найархаїчнішим) побутували тридільні одноверхі храми з квадратним або восьмигранним верхом, а також тридільні триверхі церкви з квадратними і восьмигранними верхами.
Триверхий храм — це слава українського церковного стилю. Він є переважаючим типом у нашій архітектурі й виник на території України уже в XI ст. В «Ізборнику Святослава» 1073 р. зображено саме триглавий храм. Основним конструкційним елементом церкви є кліть (найпростіший зруб), перекрита рубленим верхом у формі квадрата або восьмикутника з двосхилим дахом. Саме з неї розвинулись досконалі, надзвичайно різноманітні варіанти дерев’яних храмів.
Три зруби, поставлені в ряд по поздовжній осі зі сходу на захід, складають типову церкву, в якій середній зруб ширший і вищий за бічні. Коли наметове перекриття є тільки над середнім зрубом, то це — одноверха церква, а коли над усіма зрубами — триверха. Якщо до середнього зрубу з південного і північного боків додати ще по одному зрубу — маємо п’ятизрубну церкву, в якій знову ж таки середній зруб вищий за бічні. Розрізняють такі варіанти п’ятизрубної церкви: з одним верхом — центральним (бічні мають двосхиле перекриття) або з п’ятьма верхами (над кожним зрубом окремий намет), причому центральний значно вищий за бічні. Коли ж у п’ятизрубній церкві заповнити зрубами з верхами западаючі кути, то буде дев’ятизрубна будова. До наших днів збереглася одна така пам’ятка — дерев’яний собор XVIII ст. у Новомосковську на Дніпропетровщині.
У XI—XII ст. на території Київської Русі були складні дерев’яні споруди — храми «о п’яти» і «о тринадцяти верхах». На жаль, не збереглося жодної церкви того часу, але принцип побудови багатоповерхових храмів Давньої Русі, зокрема Софії Київської, з високим центральним і нижчими бічними верхами, мабуть, виник не випадково: тут уже склалися глибокі традиції в народній архітектурі. Вивчення пропорцій ряду храмів окремих регіонів України дало можливість з’ясувати певні закономірності, що визначають естетичні засади, на основі яких творили народні майстри. Наприклад, головні точки церков часто вписуються у рівносторонній трикутник. Коли основою такого трикутника є нижня горизонталь фасаду, то його вершина збігається із завершенням центральної бані церкви. На диво, в деяких храмах усі три верхи вписуються в півколо, окреслене з центру горизонталі. Це дає підстави твердити ще й про певні композиційні принципи, єдине світосприйняття і художнє бачення українських будівничих.
Зовні українські церкви завжди зашальовувалися дошками, що було зумовлено використанням різного за якістю будівельного матеріалу. Водночас спосіб шалювання підсилював враження висоти, що є відмінною ознакою українських церков.
Вікна в українських церквах розташовуються цілком довільно, але завжди високо над землею. За формою і розмірами вони могли бути круглими, у вигляді розетки, прямокутними, іноді квадратними.
Перед входом до церкви у старовину ніяких прибудовок не було, і двері знаходилися завжди на виду. Тому на їх художнє завершення звертали особливу увагу. Двері різнилися й за формою. Іноді їх верхнє завершення було багатокутне. Чотирикутні двері траплялися лише як виняток.
Багато уваги під час спорудження храмів приділялось надглавним хрестам. Всюди вони прикрашались легким прозірчастим орнаментом, що складався з зірочок, ліній, тюльпанів.
Творцями храмів були не тільки майстри, а й громада, яка виявляла у цій справі велику активність. Вона часто замовляла роботу і визначала тип, розміри й навіть окремі форми будови храмів, художнє оздоблення інтер’єру. До останнього в українській церкві були особливі вимоги: рівні площини стін, добре освітлення. Тому ще в XVII ст. у храмах були масово поширені настінні монументальні розписи (російське церковне будівництво цього не знало, бо храми тут зводили переважно з кругляків). Згодом розпис став занепадати, бо почало зростати значення іконостаса. Останній ріс вгору і ширився на боки, перетворюючись у високу стіну, яка відокремлювала простір вівтаря від нефа. У церковному будівництві, як і в хатньому, також виявляються регіональні особливості з певними більш або менш помітними ознаками впливу різних стилів світової архітектури.
Загалом українське дерев’яне будівництво в зведенні церков досягло вершин свого розвитку й творчої досконалості. Воно є споконвічним надбанням генія українського народу й як оригінальна галузь його творчості репрезентує йому одне з перших місць серед ієрархії провідних націй світу.
Біля церков завжди ставлять дзвіниці. Вони бувають різної форми і конструкції. Найдавніші дзвіниці — квадратні у плані, з опасанням (виступом унизу даху), дуже нахиленими до середини стінами, наметовим дахом. Дослідники народної архітектури виводять родовід дзвіниці від фортифікаційного будівництва.
Каплиці ставили на роздоріжжях та узбіччях шляхів. У них обладнували невеличкі іконостаси, ставили свічники. Найпоширеніші каплички мають прямокутну форму, двосхилі або чотирисхилі дахи. Вхід розташований з причілкової (вужчої) стіни, а перед ним — обов’язково піддашшя, яке утримується на двох стовпчиках.
Плебанії («резиденції», «попівства»). Таку назву мав будинок, в якому жив священик. Від селянських хат вони відрізнялися більшими розмірами, висотою стін, наявністю (дуже часто) підшивної стелі й підсуфітків. Усі плебанії в Україні мають подібне планування, яке виробилось протягом століть. Будинки найчастіше ділились сіньми на дві частини: в одній розміщувалися «салон» (вітальня), канцелярія з бібліотекою і приймальнею для відвідувачів, а в іншій — кухня, спальня, комора, спіжарка. У середній частині сіней була «вуджарня» — спеціальне приміщення, над яким на сволоку тримався димар. Таким чином, у будинку було двоє сіней. Плебанії споруджували з матеріалів, які побутували в даній місцевості: у Карпатах, на Поліссі — з дерева, на Поділлі — з глиносолом’яних вальків, каменю. Згодом усюди ці споруди зводили з цегли.
Будинки сільської управи. На переважній частині території України, яка входила до складу царської Росії, урядування селами здійснювалось у волостях (10—15 сіл). У волосному управлінні вели військовий облік, адміністративні справи, влаштовували суд, здійснювали акцизний нагляд. Найчастіше будинок сільської управи складався з трьох основних частин. З сіней (у центрі довшої стіни) відразу можна було потрапити в «збірну», де за бар’єром працювали помічники писаря; наліво розміщувалась канцелярія і кімната для мирового (після реформи 1861 р. у повітах посередник між поміщиками і громадою), направо — квартира писаря. На українських землях, які входили до складу Австро-Угорщини, а пізніше — Польщі, Угорщини, Румунії, були інші системи управління, а відповідно, і будинки зі своїм плануванням приміщень.
Школи у давні часи не мали власних приміщень. Навчання відбувалось у хаті дяка. У більших і багатших селах у середині XIX ст. розпочалося спорудження окремих будівель для шкіл. Спочатку вони нічим не відрізнялись від звичайних хат: у приміщеннях, де навчалися, були традиційні великі печі, ліжка. У другій половині XIX ст. школи будувались уже за стандартними планами: довгий коридор шириною на всю будівлю; з одного боку був один, а в більших спорудах — два класи, з другого — житло вчителя. Наприкінці XIX ст. планування шкіл ускладнюється: з обидвох боків коридора розташовуються класи, у кінці коридора — вхід до кухні вчителя, по боках кухні — дві кімнати.
Шкільні будинки, як і хати, споруджувались з місцевих матеріалів. Цікавою архітектурною деталлю давньої школи у Галичині була будка з дзвінком, яка піднімалась над гребенем даху або ґанком. Цей дзвінок скликав дітей до школи, сповіщав про перерви.
У класному приміщенні було підвищення — «градус», на якому з одного боку стояв стіл для вчителя, з іншого — «таблиця» (дошка). На столі — каламар, ручка з пером, широка дерев’яна лінійка і журнал успішності. Навпроти «градуса» стояли шкільні лави, на них — грифельні дошки, каламарі, ручки, зошити. На стінах над столом висіли хрести з розп’яттям або ікона, на інших стінах — портрети царів, імператорів, географічні карти, азбучні таблиці, картини з біблейськими та історичними сюжетами.
Громадські шпихліри («хлібозапасні магазини», «гамазеї») будувались в Україні на випадок неврожаїв, воєн, пожеж. Найчастіше це були зрубні будинки, споруджені з високоякісного дерева і поставлені на високі штандари (дубові або соснові колоди). Іван Франко у статті «Громадські шпихліри і шпихліровий фонд у Галичині 1784—1840 pp.» докладно розповідає про заснування і утримання їх на Галичині.
Шпиталі були тільки у великих селах. У них жили убогі старці, каліки, іноді сироти. На Русі такі заклади виникли з прийняттям християнства, ними опікувалися монастирі, церковні братства, цехи і окремі багаті люди, земства і сільські громади. Тому мешканці шпиталю інколи виконували різні роботи для громади і церков, сторожуючи посіви, церковні будівлі. Шпитальні будинки мало чим відрізнялися від звичайних селянських хат, хіба що тим, що були більші за розмірами.
Народні доми почали виникати в Україні у другій половині XIX ст. При них були бібліотеки, читальні, зали для виступів народних театрів і хорів, приміщення для роботи різних гуртків (хліборобства, пасічництва, садівництва). Спочатку в селах з’являлися читальні, які розташовувались у вільних приміщеннях звичайних хат. Згодом для них стали будувати толокою за кошти громади окремі будинки, а потім — народні доми. Ці заклади символізували культурно-освітнє пробудження нашого народу. Провідна роль у цьому належала громадській організації «Просвіта». Громади, відповідні товариства, особливо в Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст., багато уваги приділяли архітектурно-художньому вигляду, зручності планування приміщень такого типу.
Корчми у багатьох місцевостях України називали «шинок», «корчма-заїзд». Вони мають давню історію і були знані ще з часів Київської Русі. Корчми виконували функції сучасних готелів, а навіть клубів. Сюди заходили випити і потанцювати, селяни обговорювали тут приватні й господарські справи, а торговці, ремісники, промисловці навіть укладали різні угоди тощо.
З поняттям «корчма» асоціюються і негативні явища. Траплялися корчмарі, які споювали селян, і за борги нерідко до їх рук потрапляли не лише гроші, а й майно невдах. Тому, незважаючи на те, що корчма була потрібна (тільки тут людина могла купити певні товари домашнього вжитку, розважитися, забути щоденні клопоти), більшість селян ставилися до неї, як до ворожої сили, яка руйнувала сім’ї, ставала місцем не одного злочину.
У плані будинок корчми найчастіше складався з двох чітко розділених сінями приміщень: корчми і житла. Корчма стіною ділилась ще на два приміщення: в одному був шинок з прилавками, у другому — один або два масивні столи зі стільцями, де відвідувачі могли відпочивати і розважатися. У містечках і великих селах, особливо на узбіччях доріг, були корчми з заїздами (у деяких місцевостях — «заїзди»). У плані це широкі і досить довгі будинки, які мали посередині фасадної стіни в’їзд у формі брами в підсіння (коридор) через усю будівлю. По боках — кімната для приїжджих, корчма і житло корчмаря. Отже, заїзд поділявся на праву та ліву половини, а також на передню і тильну частини. У передній були згадані кімнати, а в тильній — комори, дровітня, стайня. З підсіння могли бути східці догори, на поверх, де містилась ще одна кімнатка з вікном.