Господарські виробничі споруди

Водяні млини. Вони з’явилися на території України ще в XII ст., аз XIV ст. часто згадуються у давньоруських пам’ятках.
Водяні млини, як і інші господарсько-виробничі споруди, виникли в умовах натурального господарства і були нерозривно пов’язані з хліборобством.

За часів феодалізму млини стали джерелом значних прибутків. Селяни і міське населення змушені були молоти зерно тільки на панських млинах, інакше накладався штраф. Існував звичай, за яким за помол збіжжя платили не грішми, а зерном.
Розрізняють водяні млини двох видів: колісні й мунтовчасті. Останні — це праобраз сучасної турбіни. У них на вертикальній осі були лопаті, розташовані під кутом. Потік води, потрапляючи на лопаті, змушував вісь з насадженими на неї жорнами обертатися. Це одні з перших примітивних млинів, які будували на ріках із сильною течією.
Колісні водяні млини бувають переважно двох видів: наливні й підливні. В Україні більшого поширення набули наливні млини, при яких ріка обов’язково запруджується. Воду пускають лотком на ринву (жолоб). Приблизно на половині віддалі від ринви до водяного дзеркала потоку обладнують вал з водяним колесом. Вода, падаючи на нього, заповнює по колу ящички-кювети і своєю вагою обертає колесо. На рівнинних річках вода на колесо потрапляє завдяки створенню (з допомогою гребель) спеціальних водоймищ.
У підливному колесі замість ящичків розташовані лопаті. Колеса приводяться в рух течією води. Щоб такі млини працювали продуктивно, споруджували спеціальні греблі, які заходили далеко в ріку. Млини з підливними колесами були і плаваючі — переважно на Дніпрі, Прип’яті, Горині. їх ставили на пором або два човни, які кріпили до берегів линвою.
Механізм дії всіх водяних млинів подібний. їх обладнували у спеціальних будинках. У лісових зонах млини виготовляли з дерева, зрубні. Великі двоповерхові водяні млини в минулому були поширені на Волині. Деякі з них збереглися донині; до них підключені електродвигуни.
Водяні млини глибоко увійшли в побут українського народу. Життєва мудрість, яка знайшла відбиток у народних прислів’ях та приказках, часто пов’язана з водяними млинами. Коли хочуть заспокоїти людину, переконати її в тому, що минуть біди і невдачі, кажуть: «Усе перемелеться — мука буде».
Вітряки у XVIII—XIX ст. були масово поширені на території України. Відомі села і містечка, поблизу яких їх було по кілька десятків: Ковалин (Київщина) — 20, Велика Сорочинця (Полтавщина) — 60, Піщане (Черкащина) — понад 250 вітряків. Це й зрозуміло, адже головним заняттям населення України було хліборобство. У минулому в Голландії також були поширені вітряки, але там їх використовували для осушення відвойованої у моря насиченої вологою землі.
Вітряки використовувались для розмелювання зерна на борошно, крупу, а також для викачування води для зрошення, як це було поширено на Полтавщині. Тому народ з пошаною ставився до вітряків — великих помічників у праці. Багато переказів, повір’їв та легенд пов’язано з вітряками. Наприклад, вважалося, що найбільша сила криється у вітряку, котрий стоїть на перехресті доріг. До вітряка ходили ворожити дівчата, чекаючи сватів, молодиці, чоловіки яких були у рекрутах. Уламки крил кришили і додавали до ліків, приписуючи їм цілющі властивості.
Розрізняють вітряки двох типів: кізлові («стовпівки») і шатрові. Кізлові вітряки є найбільш давнім типом.
У центрі будівлі млина-стовпівки закріплено товстий дерев’яний стовп, навколо якого можна її повернути. Стовпом вітряного млина служив товстий стовбур дуба або сосни. На вершині його закріплювався горизонтальний вал — «баба». На кінці цього вала і спирався будинок млина, каркас якого складався з чотирьох кутових стовпців і двох горизонтальних ярусів, обшитих вертикальними дошками. Млини повертали до вітру за допомогою ворота. Загальна висота таких вітряків сягала 15 м.
Перекриттям, спертим на горизонтальний вал, млин ділився на два яруси — нижній і верхній, не рахуючи основи («бази»). У нижньому ярусі розміщувався ящик для борошна та клин для регулювання віддалі між жорнами («каменями»). У верхньому ярусі знаходився власне механізм — вал з насадженим на нього зубчастим колесом і жорна з кошем для засипання зерна.
У передній частині вала, який виступає назовні, закріплені чотири крила. Жорна приводяться в рух насадженим на вал великим зубчастим колесом за допомогою шестерні.
Вітряки шатрового (голландського) типу були поширені переважно в Прибалтиці, Білорусі, Росії. Будували їх з дерева, каменю, зберігаючи при цьому всі принципові особливості конструкції. Ці вітряки де-не-де прижилися у Чернігівській, Київській, Житомирській, Рівненській, Запорізькій областях. Особливістю цього типу є те, що вся будівля вітряка залишається нерухомою, а для орієнтування його на вітер повертають лише шатро (верх) з крилами.
Кузні. На території України обробка металів відома з доісторичних часів. Залізо вироблялося поблизу річок. Ще в XV—XVI ст. за допомогою води дерев’яні колеса приводили в рух молоти, ковальські міхи, що роздували вогняну масу в печі. Руда сплавлялася у великі кулі, які клали під молоти, вибивали шлак та шкідливі домішки. Кузні були в кожному селі. У них ковалі виготовляли знаряддя, необхідні для сільськогосподарського виробництва, а також речі для побуту. Приміщення кузні було просторе. Тут, як згадує Іван Франко в нарисі «У кузні», завжди було людно: «Йшлося до коваля, як у гості, як до сусіда, а не як до ремісника, щоб зробив те, що треба, та й бувай здоров, я тебе не знаю, а ти мене не знаєш. Батько такси ніякої за роботу не мав, що людям, то й мені, а нема готових — то й підожде. Але любив, щоб у кузні було весело, гамірно. При більшій компанії, при веселих розмовах та чарці горілки йому робилося найліпше».