Запорожці на морі

На Запорозькій Січі суднобудівництво здавна розвинулось і досягло високого рівня й досконалості. Козацькі майстри-корабельники славилися і за межами України. Їх часто запрошували й до Москви, щоб вони навчали корабельної справи.

Одну чайку споруджувало впродовж півмісяця понад 60 чоловік. Техніка суднобудування, якою володіли майже всі козаки, не була надто складною. Запорожці зрубували високу липу чи вербу і, очистивши її від галуззя, видовбували днище. До нього кріпили дубові ребра, на які зверху вниз нашивали дубові дошки довжиною 3,5 метра, шириною 30 сантиметрів. На носі й кормі споруджували щось на зразок кают. Тут зберігали провіант, боєприпаси й зброю. До кожного кінця човна прилаштовували окреме стерно, завдяки чому чайка в будь-який момент могла змінити курс на 180 градусів. У центрі на спеціальному станку укріплювалась щогла з вітрилами, з обох боків човна було від 20 до 40 весел. Отже, чайки котрі одночасно приводились у рух веслами й вітрилами, були дуже маневреними. Борти човна обкладали в’язанками очерету завтовшки від півтора до двох з половиною метрів. Ця своєрідна захисна одежина утримувала судно на поверхні й захищала од ворожих стріл і куль. Запорозькі чайки сягали у довжину 15—22 метрів, у висоту не більше 4 метрів, а в ширину — 6 метрів. Човен брав на борт 40—60 козаків. Над чайками-дубами, що стояли у гавані, підносилися високі, стрункі трищоглові кораблі. Вони мали дві палуби, двоярусну рубку у формі намета, де розміщувалася старшина (до 10 чоловік). Обабіч рубки було по 4 каютних ілюмінатори. По бортах, на нижніх і верхніх деках судна, виглядали з люків грізні дула фальконетів — невеликих кованих залізних чи мідних гармат. До складу запорозької флотилії входили навіть підводні човни. Звичайно, з нашого погляду вони здаються досить примітивними. Проте факт їх існування у XVI ст. становить великий інтерес. Очевидно, запорожці використовували різні види суден залежно від стратегії й тактики морського бою. Особливістю козацького флоту було те, що чайки могли пришвартовуватися до будь-якого берега.

У підготовці до походу брало участь усе запорозьке товариство. Спора частина козаків споряджала судна, решта вантажила на них зброю, шаблі, рушниці, порох, набої, ядра, харчі. Під час походів існував непорушний закон: запорожцям суворо заборонялося брати з собою будь-які спиртні напої. За свідченням сучасників, з п’яними розправлялися безжально — їх викидали за борт.

У морські походи козаки відпливали вночі, перед новомісяччям. Скільки небезпек чатувало на них перед виходом у море! Треба проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (на тому місці, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки поставили посеред річки залізну браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги. До нас дійшло оповідання про те, як козаки долали цю перепону. Кілька десятків колод вони спутували залізним ланцюгом і сторчма пускали до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, і турки відкривали вогонь по гаданих козацьких чайках. А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина. Тоді у стрімкому ривку проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна — турецьких фортець, що, мов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у Чорне море.

Вже в кінці XVI ст. козаки розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала, Кримського ханства, організуючи із Запорозької Січі морські і сухопутні походи. Козаки ставали на ініціативну наступальну боротьбу з могутнім ворогом. Військово-феодальна Турецька імперія (Оттоманська Порта), до складу якої входили завойовані країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була найбільшою державою у ті часи. У результаті загарбань вона запанувала на Чорному морі і Балканах, оволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили Оттоманської Порти, що кількісно і організаційно перевершували війська будь-якої з європейських країн, були однією з найсильніших на той час армій світу. Турецька армія мала репутацію непереможної.

Нове, XVII ст. запорозькі козаки відкрили морським походом під Кілію. У травні 1602 р. козаки на 30 чайках і кількох галерах, відбитих у турків, вийшли в море. Бій з турецькою ескадрою під Кілією був для козаків успішним. Вони відбили одну галеру і перехопили турецькі кораблі. Після розгрому 1605 р. татарських орд на Подніпров’ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним влітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста і фортеці Чорноморського узбережжя. Вони ходили на Кілію, Білгород. З моря козаки атакували Варну. З боєм оволоділи вони цією важливою фортецею і великим портом султанської Туреччини. Захопили 10 турецьких галер з продовольством, товарами й екіпажем. Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю і спалили її. А в наступному році, восени,— у новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл.

Так розпочалася «доба героїчних походів», як називають історики козацькі морські експедиції перших двох десятиріч XVII ст., які пов’язані з ім’ям геніального українського полководця, козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного.

Найбільшу шану й популярність здобув Сагайдачний за вдяки своєму воєнному талантові й одчайдушній хоробрості. Навіть у сильних і мужніх запорожців відвага й безстрашність Сагайдачного викликали захоплення й подив. Така вдача могла викуватися саме на Запорожжі — в умовах постійної небезпеки й героїзму. Тут гартувалися національні герої, ватажки народних повстань проти іноземного панування. Навіть польське магнатство не могло не визнати видатних здібностей козацького ватажка. Яків Собеський, який особисто знав Петра Сагайдачного, так писав про нього: «То була людина смілива розумом, яка шукала небезпеки, нехтувала життям, перша у нападі, а у відступі — остання, рука його ніколи не давала промаху, він був пильний у таборі, не полюбляв розпещеності й ніякою мірою не був відданий пияцтву… Хоч за походженням, способом життя й звичками він був простою людиною, проте в очах пізнішого потомства він гідний того, аби стати поруч з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі». Саме таку людину — із сильною вдачею, кипучою енергією, державним розумом, талановитого полководця й безстрашного воїна, пристрасного борця проти унії й католицизму — козаки кілька разів упродовж більш як десяти років обирали своїм гетьманом.

У другому десятилітті Сагайдачний керував майже усіма великими походами запорожців, морськими і сухопутними.

З ним у морські експедиції виправлялися вже не сотні, а тисячі козаків. Із запорозької гавані виходило іноді по над 300 чайок, екіпаж яких нараховував до 20 тисяч чоловік. У таких морських експедиціях нерідко брали участь давні бойові побратими українських козаків в боротьбі проти турецько-татарської агресії — російські козаки, що мешкали на Дону. Отже, Сагайдачний керував спільними запорозько-донськими морськими походами на володіння Османської імперії.

В той час козаки доходили до столиці Туреччини, як записав літописець — «окурювали мушкетним димом Стамбул». З’являлися козаки й біля берегів Африки.

Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії і Малої Азії. Сагайдачний розробив концепцію активної, ініціативної боротьби проти турецько-татарської агресії. Не тільки давати відсіч нападам татарських орд і турецьких військ на Україну, а й перенести військові дії на територію ворога — володіння султанської Туреччини і Кримського ханства. Ставилося завдання послаблювати військову силу ворога, його економічно-матеріальну базу, знищувати ворожий флот, для чого слід було зруйнувати найважливіші порти. Козаки не намагалися на довгий час оволодіти фортецею чи містом, що було і неможливим, оскільки військові операції вони провадили на далекій відстані від своєї бази — Запорозької Січі. Козаки на деякий час захоплювали турецько-татарські форте ці, знищували їх гарнізони, здобували великі трофеї. Най головнішим було те, що козаки звільняли маси нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому полягає гуманна суть козацьких експедицій, які підривали економічну й військову міць султанської Туреччини. Самі козаки головною метою походів вважали визволення з турецького й татарського рабства людей, котрі мучилися там.

Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру. Серед них були такі міста, як Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та ін.

Великим внеском Сагайдачного у розвиток українського військового мистецтва була розроблена ним козацька тактика морського бою. За 36—40 годин козацькі чайки досягали Анатолії. В морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, оскільки чайки над водою піднімалися тільки на 2,5 стопи. Козацькі моряки спускали щогли, з’ясовували напрямок вітру і ставали так, щоб під вечір сонце у них було з тилу. За годину перед заходом сонця вони починали сильно веслувати ближче до галер, не випускаючи їх з очей і чекаючи півночі. За гаслом з отаманської чайки вони енергійно веслували до ворожих суден, зненацька брали на абордаж, блискавично заповнювали галери і захоплювали їх, не рідко закінчуючи рукопашним боєм. Турецький екіпаж знищували, невільників-веслярів з турецьких галер звільняли, відвозили в рідні краї або залучали до свого козацького бойового товариства. Італієць Д’Асколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися… вони не ухиляються від бою і часто перемагають…» Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках з турецьким флотом, твердив, що «на всій землі нема людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».

Запорозькі козаки наганяли такий жах на турецьких моряків, що на галери, котрі вирушали проти козаків, ті йшли буквально з-під палиць, їх заганяли киями. Коли козаки з флотилій висаджували десант, то для сторожі у кожній чайці залишали тільки двох козаків та двох молодиків. Каторги козаки топили або спалювали, тому що турецькі судна були непридатні до плавання на ріках, отже, й на Дніпрі.

В дорозі, на морі і під час боїв загрожувала козакам велика небезпека, а в разі невдалого походу, при поразках несли козаки значні втрати. Це відбилося і в народній поезії, де розказується як

По Чорному морю супротивна хвиля вставає,
Судна козацькі на три частини розбиває.
Одну частину взяла — в землю агарянську занесла,
Другу частину — гирло Дунайське пожерло,
А третя де ся має — в Чорному морі потопає.

Треба відмітити, що у козаків добре була налагоджена розвідка, військовий живий зв’язок та інформація. Внаслідок цього козаки іноді могли досить оперативно надати підмогу своїм військам, що були навіть на великій відстані від своєї бази — Запорозької Січі.

Запорозько-донські флотилії, повертаючись додому на Січ і на Дон, нерідко приставали до зручних, захищених і укріплених берегів грузинських князівств Мінгрелії та Гурії. До цього козаків примушувала негода, що заставала їх на морі, або погоня турецьких суден. Бували і випадки, коли козаки заїжджали з метою продажу трофеїв або просто перепочити і помолитися. Домініканський патер Іоанн розповідав: «Козаки, які з гирла Дніпра та Дону виходять на Чорне море у похід проти турок і татар, повертаючись із здобиччю, в цій церкві (на кордоні Абхазії та Черкесії) моляться і залишають монети».

Грузинські володарі — Дадіані і Гуріелі, хоч і були під дані турецького султана, однак прагнули провадити незалежну від Османської імперії зовнішню політичну лінію; вони підтримували торговельні і військово-політичні зв’язки з козаками.

Мандрівник П’єтро делла Валле засвідчив, що у 1616—1618 рр. «Дадіані або Гуріелі, володарі двох різних частин Колхіди, християни, послали людей до козаків з метою війни з турками і запропонували їм союз та свою територію, також послали маленькі золоті хрести. Козаки з великим задоволенням прийняли подарунки. Козаки не раз ходили із своїм морським флотом до берегів Колхіди і знаходили там люб’язний прийом… Козаки захищають на морі торгівельні кораблі цих володарів».

У повідомленні про Грузію, подану папі Урбану VIII в 1627 р., П’єтро делла Валле писав, що грузинські князі «до того захистили свою волю і свободу, що козаків, які живуть на Дніпрі біля Чорного моря, з великою любов’ю приймають у своїх державах, як християн, так і тому, що вони великі вороги турок, завжди наносили і зараз завдають їм значних збитків… Козаки в даний момент панують на Чорному морі».

Султанський уряд категорично забороняв своїм грузинським підданим надавати козакам якусь допомогу. В окремі періоди правителі Імеретії, Мінгрелії та Гурії боячись дратувати турецьких володарів, радикально змінювали свої політичні позиції. Всупереч настроям своїх феодалів корінне населення грузинського чорноморського узбережжя завжди підтримувало козаків, які були для них не тільки єдиновірцями — православними християнами, а й заклятими ворогами ненависного їм султана.

Великі морські походи другого десятиліття XVII ст. під проводом Сагайдачного, що набули особливого розмаху та масштабів, майже завжди були успішними. В «Історії Хотинської війни» Собеський пише про Сагайдачного як про вмілого командувача морськими походами. «Він завжди повертався овіяний славою… береги європейської та азіатської Туреччини були свідками його перемог». Козацькі чайки завдавали не один відчутний удар могутньому турецькому флоту, нищівних ударів зазнавали турецькі гарнізони причорноморських міст-фортець. Сила і значення керованого Сагайдачним козацького флоту настільки зросли, що друге десятиліття стало періодом майже неподільного панування козаків на Чорному морі.

У 1613 р. козаки двічі ходили на турецькі володіння. Султан намагався не пропустити козаків додому і послав до Очакова численний флот. Але запорожці зуміли перехитрити турецького пашу й розгромили ворожу флотилію.

Наступного, 1614 р. козаки здійснили два походи. Щоправда, весняний був невдалий — запорожців спостигла буря й розсіяла козацькі чайки. Проте влітку на 40 чайках вони повторили похід. Тисячі козаків перетнули море, атакували Трапезунд, а відтак напали на Синоп. Козаки здобули фортецю, знищили гарнізон, спалили увесь турецький флот, що стояв на рейді: галіони, галери, кораблі. Цікаво, що проводирями козаків були втікачі — знедолені турки. Поки стягували війська, козаків і слід пропав. Як свідчать автори турецької хронічки, з часу завоювання турками Малої Азії біля Синопа не з’являвся жоден ворожий корабель. Візир, якого султан, розгнівавшись, мало не повісив, присягався, що знищить корків, коли вони вертатимуться назад. Одначе запорожцям стало відомо, що біля Очакова на них чекають турецькі кораблі. Вони розділилися на дві групи. Одна пробивалася Очаківським лиманом. Бій був не легкий. Козакам довелося кинути в море частину трофеїв. Турки полонили двадцятеро запорожців, решті вдалося дістатися до Дніпра. Друга частина козаків висадилася на схід від Очакова, волокам вони протягли чайки і спустили їх у Дніпро. Козаки відбили атаку турків, що напали тут на них, але зазнали великих втрат. Спільно із запорожцями у поході брали участь донські козаки.

1615 р. запорожці здійснили ще сміливіший похід. Цього разу об’єктом нападу вони обрали столицю Оттоманської імперії — Стамбул. Козаки висадилися між двома гаванями столиці — Мізевною та Архіолокі — й спалили портові причали. Султан, який у той час перебував у заміському палаці, з гнівом і люттю спостерігав, як палає його столиця. Захопивши багаті трофеї, козаки облишили місто. Турецькі кораблі, що кинулися навздогін, зустрілися з козаками біля гирла Дунаю. Козаки перші напали на турецьку ескадру, сміливо вступили в бій, захопили в полон самого адмірала, галери знищили і повернулися Дніпром на Січ.

Особливо багатий на події був 1616 р. Кілька походів у цьому році організував Сагайдачний. Наймогутнішим був наступ на Кафу — головний невільницький ринок у Криму.

Коли 1616 р. Сагайдачний закликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Та ось нарешті приготування скінчилися, екіпажі чайок зайняли свої місця. Сагайдачний з перед нього човна, на якому майоріла гетьманська корогва, подав сигнал, і запорозькі судна вирушили до моря. Успішно про минувши Кизи-Кермень, Тавань і Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова і Кінбурна.

Ще здалеку вони побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Турецький султан ще навесні вислав каторги, бо небезпідставно вважав, що козаки і цього, 1616 р. вирушать у похід. Однак запорозька ескадра, сміливо атакувавши турецькі кораблі, подолала і цей кордон. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на Кафу. Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом. Як справжні мореплавці, вони також добре орієнтувалися по зірках.

Через кілька днів козацька ескадра на чолі з Сагайдачним наблизилася до Кафи. Козаки здобули штурмом цю могутню, з потужними укріпленнями турецьку фортецю й знищили чотирнадцятитисячний гарнізон. З наказу Сагайдачного було знищено також турецький флот. Багато невільників дістало свободу. Ця морська козацька експедиція перевершила всі попередні козацькі походи.

Восени того року козаки знову спорядились у похід — цього разу на Синоп. Проте вітер заніс чайки під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег. Вони за лишили чайки під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників. Тільки-но козаки сіли у чайки, аж на них посунула турецька флотилія. Кращі кораблі, серед них шість величезних галер під керівництвом адмірала Цикалі-паші направив султан проти козаків. Морський бій теж недовго тривав і закінчився розгромом турецького флоту. Три галери козаки потопили. За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул і потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулись додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнули волоком чайки на річку Конку і таким чином дісталися на Січ.

Саме завдяки походам 1616 р. воєнна слава запорожців сягнула апогею.

Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій. Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 р. «козаки,— записано у одному з тогочасних джерел,— ввійшли в Стамбул, вбили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». 1619 р. Сагайдачний успішно водив козаків на кримські улуси.

Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі, по суті контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.

За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, але й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий жах, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфора». Відомий італійський мандрівник П’єтро делла Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. У кожному випадку вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, коли вони лише прикладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати». Справді, паніка в приморських районах і в самій турецькій столиці дійшла до такого ступеня, що причорноморські міста Анатолії й Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявляли, що коли він не захистить їх від козаків, то вони визнають їхню владу.

Отже, козаки під проводом Сагайдачного розпочали і про вадили справжню війну, в ході якої одна з наймогутніших держав тогочасного світу мобілізовувала всі свої збройні сили проти козацтва, котре протистояло їй в битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими і все ж добивалося перемоги. Для України це була національно-визвольна війна. Турецько-татарська агресія стояла на шляху історичного процесу формування української нації, загрожувала геноцидом українському народу.

Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розглядав як найважчу, найскладнішу, найневідкладнішу і найнебезпечнішу зовнішньополітичну проблему.

У 1618 р. султан скликав спеціальну нараду, де обговорювались заходи по обороні від козаків. На цю нараду були запрошені посли Венеції, Нідерландів, Франції та інших країн.

Запорозькі козаки, з свого боку, розгорнули дипломатичну антитурецьку діяльність. На початку 1618 р. Сагайдачний приєднався до антитурецької ліги в Європі. Представник ліги де Марконне переказував зміст своєї розмови з Сагайдачним 13 квітня 1618 р.: «Я мав довшу розмову з представником козаків, який запевнив, що вони продовжуватимуть боротьбу з турками, незалежно від того, чи польський король хоче того чи не хоче. Це має велике значення через те, що король є в мирі з султаном і гарантував йому спокій козаків».

Ймовірно, з ініціативи козацького гетьмана Петра Сагайдачного протягом 1617—1620 рр. відбувалися переговори з Іраном, з яким у 1617 р. Туреччина розпочала нову війну. Ці українсько-іранські переговори шах Аббас і розглядав як одну з ланок будування антитурецької коаліції, до якої намагались залучити, крім Запорозької Січі та Ірану, Францію в особі короля Людовіка XIII, Польщу — короля Сигізмунда III, Ватікан — римського папу Урбана VIII, а також грузинські князівства — Мінгрелію і Гурію. Провідна роль у цій коаліції віддавалася Аббасом запорозьким козакам, яких він вважав найбільш серйозною, мобільною і активною антитурецькою силою. Передбачалося створити для козаків своєрідну військово-морську базу на південно-східному узбережжі Чорного моря, укріпити для них порт або гирло ріки, куди вони могли б заходити після переможних морських походів. Укладений Туреччиною мир з Іраном поклав край цій міжнародній акції по створенню антитурецької ліги. Однак козацькі походи на турецько-татарські володіння продовжувалися. Великий сухопутний похід зробили козаки в 1620 р. на Перекоп.

«Доба героїчних походів», розпочата під керівництвом Сагайдачного, тривала й по його смерті. Стратегічні й тактичні принципи Сагайдачного справили великий вплив на характер і специфіку дальшої бойової діяльності запорозького козацтва, його внесок у розвиток українського воєнного мистецтва величезний.

Про здобуття козаками Варни співається в народній пісні, загальний мажорний тон якої влучно передає радість блискучої козацької перемоги.

* * *
Кляла цариця, вельможна пані,
Чорноє море проклинала:
«Та бодай море не процвітало,
Вічними часи висихало,
Ой що мого синка-єдиничика,
Єдиничика у себе взяло!
Та ци б я войську не заплатила
Червоними золотими
Та біленькими талярами?
Ци би я войсько не приоділа
Червоною китайкою,
Заслугою козацькою?»
А в неділеньку пораненьку
Закликано в громадоньки
До козацької порадоньки.
Стали ради додавати,
Одколь Варни доставати,
Ой ци з поля, цили з моря,
Цили з тої річки невелички?
Послали посла аж під Варну,
Поймав же посел турчанина,
Старенького ворожбита;
Стали його випитувати:
«Одколь Варни-міста доставати?
Ой ци з поля, ци із моря,
Ци із тої річки невелички?»
«Ані з поля, ані з моря,
Іно з тої річки невелички».
А в неділеньку пораненьку
Бігуть, пливуть човенцями,

Поблискують весельцями,
Вдарили разом з самопалів,
З седмип’ядій од запалов,
Як півсоткою гармати.
Стали усі козаки до ней ся добувати —
Стали турки нарікати;
Стали Варни-міста доставати —
Стали турки утікати;
А як утікали,
Тую річку невеличку проклинали:
«Бодай, річка, не процвітала,
Вічними часи висихала,
Що нас, турків, в себе взяла,
Та й в неволю всіх задала!»
Була Варна здавна славна,
Славнійшії козаченьки,
Що той Варни-міста достали
І в ней турків всіх забрали.

* * *
«Відки, Йвасю?» — «З-за Дунаю».
«Що чувати в вашім краю?»
«Ой нічого, тілько война
І країна неспокойна.
Ідуть турки на три шнурки,
А татари на чотири.
Ідуть ляхи на три шляхи,
А козаки гору вкрили.
На тій горі кінь турецький,
На тім коні син крілевський;
В правій руці меч тримає,
З лівої си кровця лляє.
Над тов кровцев ворон краче,
А за сином мати плаче».
«Не плач, мати, та й не тужи,
Порубано, та й не дуже:
Головонька начетверо,
А серденько нашестеро,
А рученьки на штученьки,
А пальчики в кавальчики,
Біле тіло, як мак, дрібно.
Шукай, мати, лікарчика,
Молодого столярчика.
Най він мене порадує,
Най ми хатку ізбудує,
Та без дверей, без віконець,
Бо вже мому життю конець.

Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.