1591 року, в грудні місяці, на Подніпров’ї почалося перше велике повстання, що відкрило епоху національно-визвольних війн на Україні. На його бурхливих хвилях піднялася людина, яка доти була не відома серед панівних кіл Речі Посполитої. Від того часу ім’я Криштофа Косинського називають у виступах на сеймах і сеймиках, воно з’являється на сторінках приватного та офіційного листування.
Яскравою зіркою на політичному горизонті Східної Європи спалахнула постать цього видатного ватажка козацько-селянського повстання 1591—1593 рр., його ім’я назавжди вкарбоване в героїчний літопис боротьби українського народу проти іноземного панування і феодального гноблення. Однак все, що було в його житті перед тим, губиться в темряві далеких віків. Дві-три історично вірогідні, документально підтверджені згадки. Поза межами надто скупих фактів існують припущення, перекази й легенди, що народилися після загибелі Косинського.
Криштоф Косинський уродженець Підляшшя. Існує документ 1586 р., з якого дізнаємось про його вступ до козацького війська, про перебування на Січі. Виконував він небезпечну сторожову службу в безпосередньому сусідстві татарських кочовищ, десь біля Тавані, подаючи відомості про наближення ворога до українських кордонів. Безперечно, саме тут гартувався характер майбутнього ватажка народного руху, формувались його погляди.
Мабуть, Косинський відзначався мужністю і військовим талантом, бо невдовзі висунувся в коло найвпливовіших осіб серед козацтва. Як старшина реєстрового козацького війська, Косинський одержав невеличке королівське земельне надання — пустище Рокитну на Білоцерківщині.
Чуже володіння привласнив найбагатший український магнат Януш Острозький. Краківський каштелян, волинський воєвода, білоцерківський староста, князь — низка титулів і посад поставила Острозького на вищий щабель феодальної ієрархії. Тому магнатові не довелося докладати особливих зусиль, щоб домогтися від короля універсалу на землі, раніше надані козакові. Скривджений магнатом Криштоф Косинський «оружною рукою» виступив на захист своїх прав. За ним пішли реєстрові козаки й козацька старшина.
Почалося повстання 1591—1593 рр. на Україні. На перший погляд здавалося, що це — звичайна для того часу подія, один з магнатсько-шляхетських майнових конфліктів, які своїми «ґвалтовними» наїздами, пострілами, бряжчанням шабель, іржанням коней, переможними вигуками нападників і зойками скривджених наповнювали в Речі Посполитій все XVI століття. Королівська влада неспроможна була вгамувати «королев’ят» — могутніх магнатів, які вогнем і мечем нав’язували свою волю слабшим. Свавільники нападали на беззахисні села й містечка, відбирали у своїх суперників землі, маєтки, майно. Шляхта, як татари, грабувала селян, насилаючи на них надвірні війська, особливо найманців-німців.
Проте виступ Косинського виходив за рамки особистої помсти здирникові. Йшлося про боротьбу проти магнатського панування, проти посилення загального наступу польських і українських феодалів на козацькі права. Вільне козацьке населення віддавна володіло землею і всіляко відстоювало цей неписаний закон, хоча за канонами феодального суспільства таке право мали тільки духовні й світські феодали. Повстання відразу набрало антифеодального характеру.
Наприкінці 1591 р. Криштоф Косинський привів повсталих козаків до Білої Церкви. Це місто-фортеця, велике й добре укріплене, як на той час, належало білоцерківському старості Янушу Острозькому. Білоцерківські міщани, палаючи ненавистю до гнобителів, допомогли козакам оволодіти замком і містом, самі прилучалися до козацьких загонів. Гармати, самопали, пістолі, військові боєприпаси й спорядження, цінності Острозьких — усе перейшло до рук повстанців.
Запалав будинок білоцерківського підстарости Курцевича-Булиги, котрий репрезентував владу Острозького в місті. Знищено було старостин архів, що зберігався в замку. Попелом розвіялися по вітру королівські грамоти, універсали на Білоцерківське староство, Богуслав, Розволожжя, Рокитне, а також документи, що визначали повинності міщан. Це був свідомий, цілеспрямований акт протесту проти феодального землеволодіння, проти магнатсько-шляхетського гніту. Знищувалося їх юридичне оформлення.
Далі повстанці отаборилися в Трипіллі, звезли сюди із зайнятих фортець гармати. Звістка про перемоги козаків ширилась по Україні, розгорталась визвольна боротьба народних мас. Король у листі від 16 січня 1592 р. писав про виступи селян, міщан і козаків у Київському, Брацлавському і Волинському воєводствах: «…в містах і містечках свавільні люди, які не зважають ні на зверхність нашу, ні на посполите право, порушують спокій».
Сейм визначив наприкінці січня 1592 р. магнатську комісію, котра мала приборкати «козацьку сваволю», покарати її призвідців. Комісари зібрались у Фастові. Кожен мав при собі значне надвірне військо. До повсталих звернув ся призначений польським урядом «старшим» над козаками шляхтич Микола Язловецький. «Панам молодцям запорозьким, що в Триполю під тот час. Панове молодці!» — писав Язловецький 10 березня 1592 р. Він вимагав скласти зброю, ув’язнити і видати «того лотра» Косинського, а в разі непокори загрожував кривавою розправою.
Козаки не тільки зігнорували заяву «старшого», а й не захотіли його визнати. Комісари з військом посунули до Трипілля. Але бундючні магнати під жерлами козацьких гармат, що стояли на валах, не наважилися на збройну зустріч з непокірними. Оголосивши їх «ворогами держави» і поза законом, комісари безславно закінчили свою місію і роз’їхалися.
Повстання поширилось на Волинь і Поділля. Селяни й міська біднота оволодівали замками, фортецями й містами, захоплювали зброю і гармати, виганяли, ув’язнювали, нищили панів, оголошували себе козаками, запроваджували козацькі порядки: збиралися на ради, обирали отаманів і суддів, розподіляли землі, повинності, вступали до війська Косинського, поповнюючи його ряди. Деякі шляхтичі, рятуючи життя, приймали присягу перед козаками. «До присяги на послушенство своє примушують, підбивають на послушенство своє»,— скаржились феодали. Магнати і шляхта почали зосереджувати військові сили в Костянтинові. Знов прибули із надвірним військом королівські «кресові» (при кордонні) старости. Януш Острозький виписав з Угорщини кілька загонів кіннотників-найманців.
16 січня 1593 р. король оголосив шляхетське посполите рушення Київського, Брацлавського й Волинського воєводств, «щоб сваволя далі не кровила», «щоб той вогонь далі не ширив». Очолив карателів київський воєвода Костянтин Острозький, який на вересневому сеймі 1592 р. проголосив знищення козацтва головною метою своєї діяльності.
Козацьке військо ще восени 1592 р. окопалося під П’яткою, поблизу Чуднова, використавши природні укріплення та посиливши їх штучними фортифікаціями. Окремий козацький загін заклав табір в степу, контролюючи шлях на Січ. На лихо, вдарили жорстокі морози. Не вистачало харчів, зброї, одягу, хоча населення сусідніх Острополя, Чуднова, Слободищ всіляко допомагало повстанцям.
Міркуючи, що козацькій піхоті — основній силі повстанського війська — за такої холоднечі важко робити земляні укріплення, нападники кинули проти оборонців добре озброєну й споряджену польську кінноту. Однак закуті в сталеві панцири вершники із журавлиними перами на плечах, немов хвилі об скелю, розбивалися об козацький табір. 2 лютого 1593 р. Косинський, перехопивши ініціативу, розпочав генеральну битву. Спершу козаки переважали, та не сподіваний удар угорської піхоти, що прилучилася до польського війська, змінив перебіг битви. І хоча козаки зазнали поразки, однак вони трималися надзвичайно стійко й мужньо і, за свідченням деяких тогочасних джерел, протягом тижня чинили опір переважаючим силам ворога. Обидві сто рони зазнали значних утрат. Загинуло понад 2000 повстанців, які залишили на полі бою 26 гармат.
10 лютого 1593 р. було підписано угоду. Козаків зобов’язано до цілковитого «послушенства королю». Їм заборонялося вести самостійні дипломатичні переговори з сусідніми державами. Вони не мали права мешкати в магнатських і шляхетських маєтках, а тільки за порогами. До угоди внесено пункт і про повернення захопленого козаками майна, коней та худоби, про повернення феодалам утікачів кріпаків, що приєдналися до війська.
Але шляхта не досягла головного задуму — знищити козаків. Їй довелося вести переговори з Криштофом Косинським, «здрайцею (зрадником) короля». Косинський разом із сотниками підписав угоду, в якій була вимога про його усунення з гетьманства. Повстанці дивилися на цю угоду як на тимчасове вимушене припинення боротьби. Вони пішли на Січ, і не думаючи скидати з гетьманства Косинського.
Запорозький гетьман теж не хотів складати зброї, він збирав на Січі свіжі сили. «Хотів перевернути догори все пограниччя і нас усіх побити»,— писав пізніше черкаський
* * *
А в містечку славнім Берестечку
Ей, п’є Байда мед та горілечку.
Ей, п’є Байда та не день, не два,
Та не єдну нічку і не годиночку.
Цар турецький к нему присилає,
Байду к собі підмовляє:
— Ей ти, Байда та славнесенький,
Будь мені рицар та вірнесенький,
Возьми в мене царівночку,
Будь паном на всю Україночку.
— Твоя, царю, віра проклятая,
— Твоя дочка поганая. —
Ей, крикнув цар на гайдуки:
— Візьміте Байду добре в руки.
— Візьміте Байду і зв’яжіте.
На гак ребром зачепіте.—
Ей, висить Байда, та не день, не два,
Та не єдну нічку та й не годиночку.
Ей, висить Байда, та й гадає,
Та на свого хлопця споглядає,
Та на свого хлопця молодого,
І на свого коня вороного.
— Ей ти, хлопче молодесенький,
Подай мені лучок та тугесенький.
Подай мені лучок і стрілочок пучок,
Ей, бачу я три голубочки,
Хочу я убити для його дочки,
Нехай же я уб’ю царю та на славну вечерю.
Як стрілив — царя уцілив,
А царицю — у потилицю,
А єго дочку — у головочку.
— Ото тобі, царю, та за твою кару.
Було тобі знати, як Байду карати,
Було Байді голову утяти,
Єго тіло поховати,
Вороним конем їздити,
Хлопця собі зголубити.
Із книги Олени Апанович “Розповіді про запорозьких козаків” Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1991р.