Обробка металу — один з видів народного мистецтва, який передбачає виготовлення виробів уручну з чистих металів та їх сплавів. Більшість металів досить міцні й лише при нагріванні стають пластичними, добре піддаються механічній обробці.
З металу можна відливати масивну та легку ажурну форму, кувати різні речі або створювати вишукані візерунки; із бляхи — карбувати рельєфні зображення, виготовляти посуд та ін. Окрім того, метал здавна приваблював людей полиском своєї поверхні.
Століттями металеві вироби були знаком престижу, багатства; широкому загалу вони стали доступними лише у XVIII—XIX ст. Тому народне металірство існувало у затінку міського цехового металообробництва. Його впливи на цехове ремесло XVII—XVIII ст. інколи досить виразно помітні то в карбуванні, то в дрібному ливарстві, то в ювелірстві. Наприклад, на карбованих і гравійованих вотумах (мідні, посріблені або срібні пластинки, які жертвують віруючі церкві з проханням порятунку від нещастя) зображувались «об’єкти», що потребували Господнього заступництва, з характерним трактуванням та орнаментикою.
Із занепадом у XIX ст. цехового ремесла на чільне місце висувається народне металірство. Найбільшого поширення воно набуло на Подніпров’ї, Слобожанщині та Гуцульщині. Народні майстри, яких ремісники зневажливо називали «партачами», працювали у ковальстві, бляхарстві, дрібному ливарництві та ювелірстві. Більшість з них залишалися селянами, тобто займалися ремеслом у вільний від хліборобської праці час.
Художні вироби народного ковальства стосувалися переважно обладнання будівель (хрести, дверні клямри, клямки, ручки тощо), окуття возів, саней, скринь, хліборобського реманенту тощо. Ужиткова ковальська продукція — сокири, коси, серпи, сани, підкови — звичайно виготовлялись без прикрас. Разом з тим скриня була так би мовити візитною карткою посагу Молодої, тому й окуття скрині мало традиційний набір конструктивних елементів (спіралі, квіти, птахи і т. ін.)
Народне ювелірство побутувало на Подніпров’ї та Слобожанщині, де споконвіку складовими святкового одягу дівчат та жінок були прикраси, зокрема хрести, намисто, сережки і дукачі. Сільські й міські народні ювеліри виготовляли свою продукцію з дорогоцінних металів невисокого ґатунку, а коштовне каміння замінювали різнобарвними скельцями.
Найпоширенішим виробом був хрест. Майже всі в Україні носили натільні хрестики, оздоблені гравіюванням. Великі литі нагрудні хрести виробляли з міді, білого сплаву або срібла прикрашали скельцями та гравіюванням. Штамповані хрести найчастіше з рельєфним зображенням святого, виробляли на Київщині.
Найпоширенішою жіночою оздобою на Подніпров’ї та Лівобережжі України у XIX — на початку XX ст. були дукачі. Вони складалися з власне дукача (срібна монета або кругла пластинка з вигравійованим рельєфним зображенням) та декоративної частини, що нагадує бант, ажурне плетиво чи розетку. Остання використовувалась як власне прикраса на шию та найчастіше служила для підвішування дукачів. Траплялися в Україні й дукачі-ікони — мініатюрні образки з рельєфним зображенням Благовіщення, Покрови, Вознесіння Богородиці тощо.
Дрібне художнє ливарництво з латуні у селах Гуцульщини вирізнялося своєрідним декоративним стилем, джерела якого, мабуть, сягають поганських часів. Однак достовірно датовані речі походять лише з першої чверті XIX ст. Гуцульські народні майстри у глиняних формах виробляли численні ужиткові приладдя, кінську збрую тощо. Усі ці вироби старанно декорувалися карбуванням і гравіюванням, вони складають невелику, але чітку орнаментальну низку геометричних мотивів, що виступають у різноманітних композиційних сполученнях.
Найбільшою популярністю у гуцулів користувалися латунні руків’я (держаки) палиць у вигляді різної форми сокирок, фігурних закінчень. Такі палиці відзначалися оригінальністю форми і декору, навіть могли служити зброєю у скрутну хвилину. Розрізняють старовіцькі топірці видовженої прямокутної форми з ледь розширеним лезом і нові (кінець XIX ст.), Де лезо виступає контрастніше щодо обушка.
Фігурні держаки, оздоблені парою кінських голівок, мають архаїчні ознаки. Стародавні магічні елементи зберігаються також у дископодібних фібулах («чепрагах»), шийних прикрасах («згардах»), каблучках тощо.
Славу гуцульського художнього металу творили знані й невідомі майстри, а то й цілі родини, наприклад, Дутчаки з с. Брус тури, Медвідчуки з с. Річка, Федюки з с. Дихтинець. Найбільшого розквіту гуцульське металірство зазнало наприкінці XIX — на початку XX ст. Тоді до гірського краю проклали першу залізницю, і ринув туди нескінченний потік туристів, кожен з яких хотів щось придбати собі на згадку. Найбільшим попитом користувалися топірці, ножі, люльки, пістолі тощо. їх виготовляли десятки народних майстрів у селах Брустури, Річка, Соколівка, Снідавка, Яворів та ін.
У роки Першої світової війни гуцульське металообробництво занепало. Кустарні вироби не могли конкурувати з дешевою промисловою продукцією, котра стрімко заповнювала місцевий ринок.