Гутою колись у багатьох країнах Європи називали конусоподібну будівлю зі скловарною піччю. Тому скляне виробництво й нарекли гутництвом.
Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) піску, вапняку і поташу. Вироби з гутного скла майстер-склодув створював безпосередньо біля скловарної печі шляхом вільного видування або за допомогою форм. Кожний виріб відзначався індивідуальністю і неповторністю. Гутне скло відрізнялося кольором, прозорістю, полиском і чарівною здатністю передавати заломлення, гру світла.
На західноукраїнських землях у XVI ст. були відомі гути в околицях Старого Галича, Белза і Потелича, а на початку XVII ст. — у Підгірцях на Львівщині. У середині XVII ст. існувало близько 20 гут на території Київщини, Полтавщини, Чернігівщини і три гути — на Закарпатті. У XVIII ст. на Чернігівщині працювало понад 120 скловарних майстерень. Спочатку це були невеликі мануфактури з кільканадцятьма робітниками, які поступово розширювали свою діяльність. Українські майстри гутництва збагатили світову спадщину художньої культури унікальною типологічною групою скляних виробів — фігурним посудом для зберігання рідини (XVIII—XIX ст.). Скляні ємкості зовнішніми обрисами нагадували ведмедів, баранів, коней, качок тощо. Пластичні форми тварин мали узагальнюючий і гротесковий характер. Його витоки, мабуть, сягали ранньослов’янських культів тварин і птахів, котрі, за віруваннями, забезпечували людям добробут, захищали житло від нещастя. У першій половині XIX ст. склоробні художні промисли в Україні поступово занепали. Припинили діяльність дрібні осередки склярства. Великі гути змушені були переходити на виробництво звичайного одноманітного посуду. Поліхромні розписи замінювалися монохромними. їх виконували переважно білою фарбою. У другій половині століття скляна промисловість остаточно витіснила ручне склоробство.
У першій половині XX ст. скляний посуд та інші вироби виготовляли в Україні на спеціальних заводах. Відродження національних традицій гутництва почалося лише у повоєнний період. Так, у 40—60-х роках у Львові працювали видатні майстри гутництва Петро Семенко, Мечислав Павловський і Йосип Гуляпський. Вони першими почали відновлювати форми давнього українського гутного посуду, започаткувавши, таким чином, у сучасному склоробстві фольклорний напрям.