Коза

Наша
казка про Козу-Дерезу найчастіше закінчується тим, що коза тікає від рака —
“тільки її й видно”. Про символіку плодючості цієї рогатої тваринки
тут не йдеться. Хоча віднайти саме таке розуміння у фольклорі неважко.

 

З
казок, легенд, обрядів та повір’їв багатьох народів дізнаємося, що коза
справіку і в скотарських, і в аграрних культах уособлювала родючість і
життєдайну силу природи. Шанували як козу, так і цапа. Плодючість цапа
спричинила його безпосередній зв’язок із богами та міфологічними персонажами,
що уособлювали цю рису. Проте в міфах збережено й інше уявлення: цап ні на що
не здатний, із нього нема ніякої користі (“як з цапа молока”). Через
певні зміни в уявленнях образи кози й цапа іноді є досить суперечливими. Цапа
пов’язували також із нижнім світом і приносили його (чорного) в жертву водянику. Сам
водяник теж міг показуватися людям у козлячому образі. Звідси й цапині копита в
нечистого, а також обережне ставлення до козла з боку злого домовика, який
часто мучить домашніх тварин, особливо коня: “Як домовик незлюбить коня, то
їздить на нім по ночах, доки не заїздить. Щоби сього уникнути, треба тримати в
стайні козла. Тоді домовик їздить на козлі, а коневі дає спокій”. Загалом
же, як твердять міфологи, всі уявлення про цапа підкреслюють насамперед його
виняткову хтивість і плодючість (пригадаймо образ Пана в давньогрецькій
міфології).

Вірування
про чудесні властивості кози відобразилися в новорічному звичаї “водити
Козу”. Народну виставу, де головним героєм була Коза, мали слов’янські
народи, а також молдавани, вірмени, литовці, румуни та шведи. Водячи Козу на
Новий рік (у деяких місцевостях — на Різдво) від господи до господи, люди мали
на меті заворожити врожай на майбутній рік, а також, закликавши силу
предків-небіжчиків, оживити (разом із народженням нового року) творчу енергію
всього роду. Образ кози пов’язаний також із пошануванням померлих предків. Адже
душі покійних — це опікуни сільського господарства і скотарства. В обряді
виявляється зв’язок дії переодягання з потойбічним світом, а отже, і з
померлими родичами. Найхарактернішими ознаками такого одягу були маска (або
намащування обличчя сажею чи борошном) і вивернутий вовною назовні кожух (чи
будь-який інший одяг). Використовували вивернутий одяг і в обрядах під час
“сидіння при мерцях”. Він вважався знаком приналежності до
потойбічного світу, в якому все не так, як у світі живих — усе
“навиворіт”. Що тут мертве — там живе, що тут гарне — там потворне, о тут добре — там зле… Окрім
цього, ознаками причетності до світу померлих були кошлатість, незвичність
одягу, зміна голосу. Сама ж маска ідентифікувалася зі сліпотою. Вона теж
позначала представника потойбічного світу, свідчила про особливу магічну силу,
якою той володів. Про зв’язок учасників
обрядової гри з потойбіччям свідчать і діалоги “козоводів” із
господарем дому. Ряджені розповідають, що вони прибули здалеку — з
“далекої дороги”, — яка у фольклорі завжди є дорогою на той світ.

Про
те, що й Коза, й Дід, який її водив, пов’язані з потойбіччям, свідчить і
солома, яку використовували для виготовлення їхнього вбрання. Діда (тобто
перевдягненого Дідом хлопця) навіть називали Солом’яним, бо він мав одяг,
бороду та вуса, зроблені із соломи. Солома в традиційній культурі символізує старе, мертве. Адже
саме вона залишається після того, як із колосків вилущили зерно — символ життя.
У давніх індусів наречену садовили на солому. Пояснення цьому різні: щоб
уберегти всіх присутніх у домі від зурочення, щоб наділити домашніх багатством.
У солому закутували Діда у словацькому та чеському різдвяних ритуалах. Українці
на Різдво стелили на підлозі солому — щоб душі предків у ній збиралися. Перед
Різдвом соломою устеляли дім також росіяни й поляки. Після свята солому
вимітали і спалювали. На Закарпатті на другий день Різдва її мели до води
(наприклад до ріки) і спалювали, називаючи це обрядодійство “палінням
діда”.

В
Україні Козу водили (а подекуди й досі водять) так. У гурті розподіляли ролі:
Кози, Діда, Баби, Лікаря, іноді — ще й Цигана чи Жида, Міхоноші (котрий збирав
дарунки вдячних господарів). Козу іноді споряджали з держака сокири,
прив’язавши до нього дві ложки (“роги”) та прядиво (“бороду”).
Топорище пропихали крізь рукав вивернутого кожуха або сердака. Мекаючи, нічого
не бачачи під кожухом, гравець намагався наздогнати котрусь із жінок чи дівчат
і штрикнути рогами. Іноді Козу “заманювали” сіллю, закликаючи її до
дівочого гурту: “Коць-коць-коць…” На Бойківщині Козу
“складали” із довгої жердини, на яку накидали кожух навиворіт,
причепивши дерев’яну голову зі справжніми рогами. У цьому регіоні України часом
розігрували комічну ситуацію, у якій “суддя-біров” організовував
продаж кози і цапа. І отой цап “штрикав” рогами дівчат та жінок. На
Буковині Коза пустувала й жартувала з дівчатами. На Чернігівщині Козою був
парубок у вивернутому кожусі. Козячий хвіст робили із соломи, а на роги вішали
дзвіночок.

 

Перед
домом Дід питав: “Панове господарі, чи дозволите Козу завести?” Якщо
дозволяли, то всі заходили до хати, й починалося веселе дійство. Коза кумедно
стрибала, аби господарі гарненько посміялися. Адже сміх — це символ життя.
Зазначимо, що образ кози, серед інших тваринних символів, присутній і в
карпатських поховальних забавах. Первісний магічний характер ці ігри вже
втратили, проте з давніх-давен метою їх було саме викликати ритуальний сміх, що
мав зберегти життя й не дати покійникові забрати з собою ще когось.

Гурт
щедрівників у цей час співав:

Де
Коза ходить — там жито родить,

Де
Коза рогом — там жито стогом,

Де
Коза ногою — там жито копою,

А
де не буває — там все вилягає…

У
багатьох варіантах текстів, які супроводжують гру з Козою, йдеться про її
вбивство. Коза падає і помирає. Дід бідкається, Баба голосить. Приходить Лікар,
“надуває жилу” Козі, й вона оживає. Разом з нею, за символічними
уявленнями, оживає і природа. Цікаво, що часто воскресає Коза вже у вигляді
Цапа (Козла).

Життя
природи люди звикли ототожнювати зі своїм життям, людину — із природою. А в
період, коли вмирало старе й народжувалося нове, люди в обрядах символічно
поєднувалися зі своїми предками. Для того, приміром, щоб відвернути від себе
можливу смерть. А ще смертю-народженням Кози викликати в завмерлій на зиму
природі весняне воскресіння. Власне, так з’явилася ідея “офірного
цапа” — тварини-жертви.

Ще
в XIX ст. у чехів та в деяких районах у німців існував обряд: цапа з
позолоченими рогами, прикрашеного квітами та стрічками, скидали з місцевої
дзвіниці або якогось узвишшя. Цей жорстокий звичай, проте з цілою низкою
гумористичних сценок, проводили 25 липня на день св. Якуба. Учасники дійства по
тому ретельно збирали кров убитої тварини, яка, за віруваннями, мала лікувальні
властивості: зцілювала рани, допомагала від серцевих нападів, нею обкурювали
переляканого. Під час різдвяного обходу з Козою люди вже тільки імітували її
смерть. Та й самої тварини вже не було — її роль, як ми знаємо, грав чоловік
або хлопець.

Уявлення
про козу знайшли відображення і в народному соннику. Чорна коза сниться — до
біди, біла — до якоїсь вигоди. Стадо кіз — до багатства.